Шевченківська премія: проблеми, яким немає кінця

Четвер, 9 березня 2006, 13:10
Автору вже не раз доводилося писати про Національну премію імені Тараса Шевченка, точніше, про те коло питань, яке з нею пов'язане і яке донині нерозв'язане.

Писав тоді, коли головою Шевченківського комітету був Володимир Яворівський, писав при Івані Дзюбі, і от уперше цей комітет виконав свою місію за головування Романа Лубківського.

Отож, деякі проблеми, пов'язані з премією, та можливі шляхи їхнього розв'язку, текст ...надцятий. І не останній, мабуть.

Узагалі-то, перш, ніж вести мову про Шевченківську премію, яка є вищою державною (а реально – державно-громадською) відзнакою для достойників української культури, поставимо наче елементарне запитання: а чим є ця сама культура?

А відтак – кого можна вважати її достойником? Найпростіша, мабуть, виглядатиме така відповідь – до української культури належить усе, написане українською мовою.

Але тут виникає щонайменше дві проблеми.

По-перше, як визначити українськість "мови" танцю, архітектури чи симфонічної музики?

По-друге, а чи тільки українською мовою послуговувалися в минулому і послуговуються нині літератори чи кінематографісти України?

І що робити з кримськотатарськими літераторами, ареал рідної культури котрих розташований виключно в межах держави під іменням Україна?

Чи, може, їх слід апріорі виключити з числа претендентів на Шевченківську премію?

Отже, друга настанова випливає зі сказаного начебто сама собою: до української культури належить усе, створене в Україні в цій царині.

Проте чи слід у такому разі зараховувати до українського культурного надбання відверто антиукраїнські, чорносотенні, російсько-шовіністичні опуси, створені на території України?

Чи є українськими твори єврейської культури, так само написані на українських теренах, де проігноровано сам факт існування України? І, головне, як бути з творчістю розсіяних по всьому світу українців?

Та це лише найпростіша з проблем, які постають перед нами тоді, коли ми ведемо мову про Шевченківську премію. Інша проблема, тісно пов'язана з попередньою, - яким повинне бути творіння митця, щоб вважатися визначним досягненням національної культури?

Іншими словами, в чому саме воно має бути реалізоване? Яких висот мусить сягати досягнення достойників національної культури, щоб їх домінували на премію? Де той об'єктивний масштаб, та лінійка, що нею можна виміряти грандіозність культурного феномену?

І тут ми неминуче стикаємося з тим, що близько 20 років тому, під час перебудови, відзначав Іван Дзюба, тоді ще напівопальний інтелектуал, ще не академік: українська національна культура не досягла цілісності, належної для культури великого європейського народу.

У ній відсутні не тільки необхідні фрагменти, а й цілі пласти, без яких неможливе нормальне функціонування культурної системи. Чи можна говорити, наприклад, про існування українських бестселерів, коли наклади художніх книг зазвичай не перевищують кількох тисяч примірників, у виняткових випадках – кількох десятків тисяч? І це на 46-мільйонну націю?

А де мірило успіху музичних творів, коли, скажімо, симфонічний концерт "живцем" чуло тільки кілька тисяч людей, бо виконувався він кілька разів, а записи його можна купити хіба що у Києві та Львові?

Ну, а про українське кіно за відсутності українського кінопрокату взагалі якось говорити соромно – навіть ті твори, які одержують призи на міжнародних кінофестивалях, не доходили і не доходять до українського глядача, хіба що крім постійних відвідувачів київського Будинку кіно.

А якщо з якимось твором узагалі знайомі тільки кілька сотень чи навіть тисяч людей – чи може він вважатися вершиною національної культури, навіть у разі, якщо так вважають експерти?

Якщо цей твір не справив впливу на свідомість десятків мільйонів співгромадян, хоч і міг би за своїм потенціалом це зробити, але ці співгромадяни надійно заблоковані від висот української культури "Русским радио" та детективами Дар’ї Донцової, - що взагалі тоді говорити про національну культуру?

Чи Шевченківська премія такому творові – це наче вінок на могилу нездійсненої надії з цвинтаря розстріляних ілюзій? І чи взагалі варто давати премію Шевченка – генія, який став ще за свого життя і масовим, і елітарним водночас, - тим, хто не зворушив, образно кажучи, ані плебс, ані патриціїв, нікого, крім купки фахівців?

З іншого боку, зрозуміло, що Шевченківська премія не може бути й уособленням смаків чи несмаків натовпу. Хто зараз пам'ятає усі ті "Печери Лейхтвейса" чи "Ваньки-Каїни", які були бестселерами у середовищі прикажчиків, гувернанток, цирульників та модисток початку ХХ століття?

А хто зараз міг би зачитуватися творами абсолютної більшості лауреатів Сталінських премій (хоча й там дивом траплялася справжня проза – "В окопах Сталінграда" Віктора Некрасова чи поезія з числа відзначених нагородою віршів Костянтина Симонова або Миколи Бажана), з книжок, які були бестселерами своєї доби і дуже подобалися радянському народові?

А от твори, які були адресовані певному елітарному колу, хай то буде малярство чи література, мають кращий шанс пережити свій час і стати надбанням часу прийдешнього, набувши значно більшу аудиторію. Як це не парадоксально.

Але, навіть якщо уявити, що смаки членів Шевченківського комітету бездоганні, як могло так статися, що "за бортом" лауреатства залишився Василь Барка – тепер уже назавжди?

Хіба не було зрозуміло, що він беззаперечно здобув собі місце в історії української літератури? Чи на членів комітету - а справа була ще за часів Кучми - хтось грізно "цитькнув" згори, щоб не давали премію людині, яка справді таки була запеклим антирадянщиком, та ще й описала Голодомор?

Утім, щось для піднесення престижу премії робилося. Вже кілька років, як виходить друком бібліотека вибраних творів лауреатів – хоч наклад і невеликий, по бібліотеках розходиться, і те добре.

Слава Богу, не треба вже говорити про гідний грошовий еквівалент вищої української відзнаки – за часи головування Івана Дзюби він зріс з 5 до 100 тисяч гривень. Річ далеко не зайва у добу, коли лише той український автор, котрий працює в експортному варіанті, не має значення, якому саме – російському, польському, німецькому чи англо-американському – може заробити собі на пристойне життя. І не тільки у суто матеріальному сенсі, а і в сенсі одного з вимірів престижності всього українського.

І насамкінець. Після ложки меду – добряча ложка дьогтю.

Чи може претендувати на статус національної премія, обговорення номінантів якої ведеться вкрай мляво, далеко не у всіх ЗМІ, а вручення якої не стає подією навіть другого, а то й третього рівня у житті нації?

Церемонія нагородження якої не конкурує на телебаченні бодай із "Золотим грамофоном", перетворюючись на щось правильно-нудне, тоді як сам Тарас Шевченко у своєму земному житті і творчості бував будь-яким, але тільки не "правильним", "канонічним" і тільки не занудним?

Запитань більше, аніж можливих відповідей. А тим часом чергові лауреати вже визначені, і більшість серед них – ті, чиї прізвища невідомі навіть більшій частині освіченого загалу, і при тому, очевидно, цілком професійні митці.

Але невідомі вони не зі своєї вини, і навіть не з вини цього загалу, як унаслідок тих історичних причин, що й досі роблять українську націю та культуру неповними й недобудованими.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

P.S.: Президент Віктор Ющенко підписав указ про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Її лауреатами в цьому році стали 13 осіб.


Премією в розмірі 100 тис. грівень кожна отримали:

художник Євгеній Безниску за серію ілюстрацій до творів Івана Франка,

письменник Григорій Гусейнов за художньо-документальний життєпис у 9-ти книгах "Господні зерна",

письменник Ігор Качуровський за книгу "Променисті силуети",

поет Анатолій Кичиньский за книги "Пролітаючи над листопадом" і "Танець вогню",

диригент Валерій Матюхін за музично-художній проект "Музика від стародавніх часів до сьогодення",

художник Володимир Недяк за ілюстровану історію українського козацтва "Україна - козацька держава",

кобзар Василь Нечепа за концертну програму "У гуркотанні, риданні бандур",

публіцист Анатолій Погребной за публіцистичну трилогію "По зачарованому колу століть", "Раз ми є, то де?", "Поклик дужого чину ",

мистецтвознавець Зоя Чегусова за альбом-каталог "Декоративне мистецтво України кінця XX сторіччя . 200 імен".

режисер і ряд акторів Львівського театру імені Леся Курбаса - Володимир Кучинский, Олег Стефанов, Наталія Половинка, Андрій Водичев - за спектаклі за творами Платона, Сковороди, Стуса.



powered by lun.ua
Головне на Українській правді