Багатомовність. Принципи інтелектуальної політики

Середа, 24 травня 2006, 13:09

Поколінню своєї доньки присвячую
Ubi concordia, ibi Victoria!

Прості політичні рішення, можливо, будуть ще певний час популярними, але вже ніколи не будуть ефективними. Україна зіткнулася зі складними проблемами, які вимагають складних рішень.

Складні рішення неможливо знайти всередині старої раціональної або розумної політики, яка керується інтересами. Для прийняття складних рішень повинен існувати новий тип політики — інтелектуальна політика, яка керується принципами.

Цим текстом ми намагаємося здійснити поступове формування інтелектуальної політики, вимога якої: "вчиняй так, щоб максима твоєї політичної волі була загальним принципом, що поєднує твої інтереси та інтереси твого політичного опонента".

Сам принцип має бути не у вигляді компромісу, а у вигляді консенсусу. Компроміс — це рівновага інтересів опонуючих сторін за рахунок їх симетричних поступок, а консенсус — коли ніхто не поступається, але змінює бачення і спосіб реалізації інтересів на основі знайденого спільного принципу.

Стаття "Багатомовність" є другою статтею циклу з 10 статей "Принципи інтелектуальної політики. Платформа єдності".

Проблеми багатомовності

Існує безліч статей і відгуків на тему двомовності, яка постійно спливає у зв’язку з референдумами та рішеннями місцевих рад щодо використання російської мови.

Головний недолік майже всіх цих статей про двомовність — позиція авторів. Усі автори говорять правильно захищаючи українську чи російську мову, невірно тільки одне — їх позиція. Вони майже всі займають позицію політичної доцільності.

Позиція політичної доцільності це завжди прямий або прикритий інтерес однієї зі сторін: або "давайте розвивати українську мову, бо вона поки що не на рівних конкурує з російською" або "давайте підтримувати існування російської мови, бо це мова визначної культури, бо це мова нашого економічного інтересу". Кожна з таких позицій є позицією політичної доцільності, тобто вираженням інтересу лише однієї з зацікавлених сторін.

При цьому україномовні намагаються витісняти російську мову. Російськомовні намагаються при цьому витісняти українську мову. Держава в залежності від того, які політичні сили при владі, або взагалі цим не займається, або стає на той чи інший бік.

Україномовні думають, що вони хитрі, і намагаються правдами і неправдами витіснити російську з офіційного документообігу, з радіо, кіно, телебачення. Російськомовні теж думають, що вони хитрі, і намагаються провести референдум щодо двомовності, наївно сподіваючись при цьому, що право на використання російської мови як другої державної дасть їм можливість не вчити українську - навіщо тоді вчити українську, якщо російська теж державна.

Тобто фактично україномовні виступають за українську одномовність, а російськомовні виступають за російську одномовність, але і та і інша сторони говорять про двомовність.

НАЙКРАЩІ СТАТТІ УП

Посилання на закон в цьому випадку — теж прояв політичної доцільності. Можуть бути закони на користь однієї позиції, можуть бути закони на користь іншої, і це не вирішує питання, якщо закони не формулюють загальний принцип.

Але українські закони нажаль поки що не формулюють загальний принцип ставлення держави до мови як багатомовність чи як право. Українські закони формулюють ставлення до мови як політичну доцільність, а це і є причина постійних конфліктів в країні.

І Європейська Хартія регіональних мов та мов меншин — не доможе жодній зі сторін мовного конфлікту. Бо справа — в неадекватному підході української еліти до питання мови.

Тобто ті російськомовні громадяни, які вимагають, щоб російська була другою державною, роблять це тому, що законодавчим тиском раніше скористалася держава, зробивши українську мову державною і не передбачивши захисту прав іншомовних громад.

І раз держава використовує цей закон винятково для обмеження прав російськомовних, вони теж хочуть, щоб їх права були зафіксовані на рівні закону. Але тоді і інші носії мов теж цього захочуть.

Отже — законодавчий захист мови — це глухий кут. Мову потрібно захищати в правовій площині. А в законі — передбачити правовий захист для іншомовних. Справа не в дотриманні Конституції чи Європейської Хартії, справа в інтелектуальній рішучості української еліти перенести питання мови у правову площину.

Що ми маємо сьогодні?

ДИСКУСІЯ НА УП ЩОДО ДЕРЖАВНОЇ МОВИ

Ми маємо реакцію влади на потуги місцевих влад щодо двомовності в законодавчому полі, а не в правовому.

Держава обмежила право російськомовної громади на волевиявлення, а не запропонувала прийнятний принцип такого волевиявлення.

Опозиція посилалася на інші закони і погрожувала референдумами.

Держава обстоювала інтерес одних носіїв мови і діяла проти інтересу інших носіїв мови, теж саме чинила і опозиція.

Тобто і держава, і опозиція демонстрували інтелектуальну безпорадність і неспроможність зайняти лідерську позицію в правовому полі, зайняти принципову, змістовну позицію.

Справжніх Політичних Лідерів, які би інтелектуально піднімалися до розмови на рівні принципів в сфері права, не видно.

Набагато легше діяти через Європейську Хартію, українські Конституцію чи закони, прокуратуру, адміністративне обмеження прав місцевих громад з боку влади чи шляхом провокаційних референдумів з боку опозиції. Це веде владу і опозицію до поразки.

Lapsus linguae

Ми не зможемо вирішити питання мови в Україні, допоки не поставимо його як питання права, а не закону, поки не будемо шукати принцип, що створює рівні умови для різних мов, поки не знайдемо спосіб реалізації принципу шляхом консенсусу на всіх рівнях суспільства, де приймається рішення про використання мови, поки не перестанемо розглядати мову як найважливіший інструмент культурної політики, яким вона вже давно не є.

Ще зовсім донедавна мова була інструментом економічної і політичної конкуренції. З появою управляючих інфраструктур трансляції смислів нового типу, які є незалежними від мови, мова як політика втратила свою колишню силу.

Більш потужні смислообрази породжують більш потужну мову, але не навпаки.

Отже мова не може виступати інструментом політичної конкуренції держави, вона може бути лише інструментом духовної конкуренції культури, тобто мова стає питанням принципового права і багаторівневої згоди в процесі інтеркультурного духовного розвитку.

Культурна політика може виправити ті чи інші сторичні перекоси, може створити умови для духовного лідерства, але культурна політика не створює духовне лідерство культури. Мова перетворюється на порожню оболонку, коли за нею не стоять потужні наука, література, кіно.

Ви можете приймати будь-які закони про мову, але структура державного бюджету викриває дійсне ставлення до мови. Хочете, щоб будь-яка мова збереглася, займіть протягом тривалого часу історії позицію культурного лідерства цією мовою. А якщо ви не можете цього зробити, то ні держава, ні демократичне право не змінять таку культурну ситуацію в принципі.

Більше того, нам потрібен не принцип права, а право принципу. Нехай апелювання до права не вводить вас в оману, бо право як ми його розуміємо, це право як принцип, а не демократичне право як право домінування більшості над меншістю.

Право принципу вище за окрему мову і всяку окрему культуру, незалежно від того становить вона більшість чи меншість. Але ще вищим є смисл як основа права принципу і як принцип духовного розвитку — явище інтеркультурне та історичне.

Смисл тієї чи іншої мови породжується не силою держави чи демократичного права, а силою духовного лідерства культури та її мови в тому чи іншому за величиною суспільстві протягом тривалого часу історії, і проти цього жодна держава і жодне демократичне право встояти не може.

Скажемо одразу, що принцип "Cuius regio, eius lingua" — "Чия країна, того й мова" — тут не підходить, бо ми маємо надто вже велику російськомовну громаду, а отже не можемо не враховувати їх права, якщо ми цивілізована країна. Отже перед нами непросте завдання — знайти принцип багатомовності, який би дозволив досягнути платформи єдності країни у мовному питанні, щоб раз і назавжди уберегти Україну від розколу в цій сфері.

Такий принцип не має слугувати нічиїм інтересам окремо, він має поєднувати інтереси україномовних, російськомовних та носіїв інших мов.

Тобто, щоб раз і назавжди навчитися вирішувати питання мови в Україні, нам потрібно постійно здійснювати три процеси:

1) періодично узгоджувати інтереси різномовних громад України на рівні постійно уточнюваного принципу симетрії інтересів цих громад;

2) періодично переглядати розподіл повноважень між державою та місцевим самоврядуванням щодо мовної політики, оскільки компетенції місцевих громад будуть зростати, а компетенції держави зменшуватимуться;

3) періодично знаходити нові способи співробітництва в сфері мовної політики з тими державами, що є носіями тієї чи іншої мови, поширеної на території України.

Перш за все ми маємо говорити не про двомовність, а про багатомовність. Отже загальний принцип багатомовності формулюється так (приклад конкретизації): багатомовність означає право для громадян України вчити і використовувати рідну мову (мову спілкування в сім’ї громадянина), і обов’язок знати і при потребі використовувати іншу (-і) мову (-и), якою (-ими) користується інша велика частка людей України.

Тобто російськомовні можуть вчити і використовувати російську, але зобов’язані знати українську. Україномовні можуть вчити і використовувати українську, але зобов’язані знати російську.

Цей правовий принцип сильний і дієвий тільки тоді, коли він симетричний. Якщо одна зі сторін відмовляється від обов’язку знати іншу мову, у іншої сторони теж з’являється таке право.

Тепер друга складова принципу багатомовності — як розподіляються повноваження держави та місцевих громад щодо розвитку, вивчення та використання мов.

Приклад конкретизації — держава України підтримує розвиток, вивчення та використання української мови. Місцева громада будь-якого регіону може приймати рішення по організації вивчення мови, яка є рідною для більшості місцевої громади цього регіону, та фінансує це з власного місцевого бюджету. Держава відмовляється від законодавчого тиску на носіїв будь-якої мови, якщо вони діють в правовому полі.

Третя складова цього принципу — як розподіляється повноваження між державами щодо розвитку, вивчення та використання мов одна одної, наприклад у відносинах України та Росії?

Приклад конкретизації — розвиток, вивчення та використання мов на території кожної країни належить до компетенції держав кожної з країн. Українська держава забезпечує підтримку української мови в Україні і за її межами з власного бюджету і надає право Росії як державі підтримувати російську мову на території України з її власного бюджету в рамках домовленостей по взаємній і співвідносній щодо часток населення іншої держави по підтримці мов — української для українців у Росії і російської для росіян в Україні.

Таким чином принцип "Lapsus linguae" звучить так:

1) Використання мови в країні це питання не політичної доцільності, а згоди в суспільстві;

2) Ця згода досягається не шляхом законодавчого тиску влади на суспільство, а згодою суспільства у цілому в сфері демократичного права (consensus omnimum);

3) Правова згода підтверджується в законі не стільки шляхом компромісу інтересів між різномовними громадами чи політичними силами, що їх представляють, скільки шляхом права принципу на основі принципового консенсусу (consensus facit legem);

4) Принциповий консенсус заключається на трьох рівнях: між різномовними громадами; між державою і місцевим самоврядуванням; між державами;

5) Для укладення принципового консенсусу на трьох рівнях потрібні Справжні Політичні Лідери (consensus elitum).

6) Цивілізаційна культурна політика, що створює потужні смислообрази — парадигмально вище мовної політичної доцільності.

Оце і є те, що ми називаємо принциповим підходом до мови, на відміну від підходу до мови з точки зору політичної доцільності. Запропоновані нами приклади конкретизації нашого принципу можуть критикуватися, уточнюватися, замінюватися іншими.

Але сам запропонований принцип: пошук правового консенсусу на платформі єдності щодо мови як "Lapsus linguae" — найефективніший. А до того часу, допоки про мову ми будемо говорити мовою інтересів, мовою політичної доцільності, ми матимемо раз по раз повторювані конфлікти, що ведуть до розколу країни.

Для цього нам потрібні Справжні Політичні Лідери, які б могли впроваджувати інтелектуальну політику — наприклад, щодо мови.

Але поки що у нас нема Справжніх Політичних Лідерів. У нас є просто політики — як при владі, так і в опозиції. В цьому сенсі принцип "lapsus linguae" означає "не робіть помилок щодо мови".

І тепер, якщо хто-небудь з політиків почне говорити про мову з точки зору політичної доцільності — кричіть йому щодуху: "lapsus linguae", "lapsus linguae", особливо, якщо він навіть не розуміє цих слів.

Сергій Дацюк, корпорація "Гардарика", в рамках проекту "Український клуб"

***

Ubi concordia, ibi Victoria! (лат.) "де згода, там перемога"

Lapsus linguae (лат.) "помилка мови", вжито у переносному значенні - помилка щодо мови

consensus omnimum ( лат.) "згода (консенсус) всіх"

consensus facit legem (лат.) "згода (консенсус) творить право"

consensus elitum (лат.)"згода (консенсус) еліт"



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!