Хто у нас Сусанін?

Віктор Мороз, для УП
Четвер, 1 червня 2006, 12:31

Або чи не варто перед об'єднанням все-таки розмежуватися?

Уже ніби давно завершилися парламентські вибори, а українське суспільство досі не одержало відповіді: кому ж воно вручило капітанське стерно?

Хто поведе країну вперед? Хто забезпечить проривні ідеї? Хто викорінить корупцію з виконавчої влади? Хто, врешті, зуміє цивілізаційні європейські цінності наблизити до всіх без винятку регіонів країни, таким чином спробувавши зміцнити політичну націю?

Сергій Льовочкін стверджує у своїй статті в УП "До питання про коаліцію", що основою майбутньої влади має бути Партія регіонів. Якщо брати до уваги той найбільший відсоток, який вона набрала на минулих парламентських виборах, то – безперечно.

Але, даруйте за банальність, прийти першими на фініші парламентських виборів – ще не значить перемогти. Історія світового парламентаризму дає безліч прикладів, які це підтверджують. Та й власний досвід 2002-го року теж про щось та говорить.

Посилання на свіжий досвід ФРН, де після минулих виборів створили коаліцію дві ідеологічно різні сили – СДПН і ХДС/ХСС – не зовсім, м'яко кажучи, політкоректно.

Так, засадничі принципи цих партій свідчать про різні вектори внутрішнього розвитку. Але ненабагато. Зате в зовнішньополітичних стратегіях і цивілізаційних вимірах вони практично тотожні.

А якщо СДПН і ХДС/ХСС довго домовлялися про створення парламентської коаліції, то там, як відомо, заважали швидше не програмні засади, а особисті амбіції лідерів.

Врешті, їхній альянс більше нагадує потенційно можливу домовленість "Нашої України" з Соціалістичною партією. І не більше. І вже ніяк альянс НУ і ПР.

Але, врешті, суть не тільки в цім. Чи може Партія регіонів дати позитивні відповіді бодай на одне вище поставлене запитання?

Її невеликий досвід функціонування в українському суспільстві не дає жодних підстав сподіватися, що в якості основи можливої майбутньої великої коаліції регіонали зможуть повести націю до створення і нової ефективної економіки, й інститутів громадянського суспільства, і якісної гуманітарної сфери.

Не цьому вчилися лідери партії – Янукович, Кушнарьов, Азаров, Рибак, Клюєв, Ахметов. Те, чому вони вчилися, треба забути, мов жахливий сон. І якомога швидше. Та й, за великим рахунком, не сама влада їм потрібна, а влада як гарант власного бізнесу.

Та й лідери партії, які нещодавно все зробили для розколу суспільства, для роз'єднання регіонів, для створення атмосфери ворожнечі й нетерпимості, – так от саме ці лідери, навіть не задекларувавши зміну орієнтирів, пропонують себе новітніми інтеграторами, державниками й будівничими.

НАЙКРАЩІ СТАТТІ "УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ"

Повірити в це надто важко. Просто неможливо.

Диво лише в тім, що регіонали й не прагнуть, щоб їм вірили. Досі жодну зі своїх програмних засад, котрі ведуть до дезінтеграції суспільства, вони не зняли зі своїх знамен.

Вони просто певні, що їхні статки можуть бути цілком переконливим аргументом для майбутніх партнерів.

Тому можна легко повірити в те, що лідери ПР були абсолютно впевнені, що після оголошення результатів виборів до них усі прибіжать із проханням про об'єднання, а вони диктуватимуть умови можливого альянсу.

А коли раптом цього не сталося на превеликий подив політиків славного Донбасу і всіх, хто до них примкнув, то їхньому здивуванню не було меж.

Саме тому вони так і нервують нині й прагнуть забити першого ліпшого кілка в найменші тріщини, що досить часто з'являються в стосунках між помаранчевими коаліціянтами.

Не хочеться регіоналам остаточно перетворюватися на політичних маргіналів, котрих просто ігноруватимуть на засіданнях парламенту при прийнятті будь-яких рішень. Ні, не хочеться бути статистами!

Проте, схоже, вони власними руками – а ще більше грошима! – зробили все для того, щоб бодай на якийсь час випасти з продуктивного політичного життя краю.

Інше питання: як поведуть себе регіонали в досить незвичній для себе якості опозиції. Можуть зняти радикальні гасла, що заважають майбутньому діалогу з іншими політичними лідерами, і цим самим залишити собі найкоротшу дорогу у велику політику. А можуть обрати ще радикальніший сценарій - політичної конфронтації, як лякає читачів Льовочкін.

Але, як свідчить досвід останніх півтора десятка років, радикалізм в Україні загальнонаціонального політичного ресурсу не має. Якщо для цього немає надто вагомих приводів перш за все морального порядку.

Отож, ідеологічний чи політичний радикалізм в Україні це – глухий кут. Невже в ПР завелася така критична маса Сусаніних і так мало прагматично мислячих людей, котрі можуть бодай на кілька кроків уперед прораховувати ситуацію?

Проте і помаранчевим лідерам наймудріше було б не заганяти ситуацію в конфронтаційне русло назавжди, обрубуючи шляхи до можливого порозуміння й примирення з ПР, котра є реальною впливовою політичною силою на Сході країни.

Чи найоптимальніший шлях обрала БЮТ для створення коаліції з помаранчевими силами, навідріз і напоказ демонструючи категоричне небажання вести у будь-якій формі й у будь-якому форматі переговори з регіоналами?

А якби БЮТ цього не робила б, чи хоча б не відкинула самої можливості таких переговорів, то, як це не парадоксально, а помаранчева коаліція давно вже була б створена!

Проте, як стверджував нині вже піідзабутий класик політичної гри, перш ніж об'єднатися – слід розмежуватися. І спочатку з`ясувати сакраментальне питання "Що робити?", а потім вирішувати, з ким це робити.

Власне, здійснити те, що давно вже слід було б здійснити, і що нині у великих муках практично вже у форс-мажорних обставинах під знущальними репліками опонентів намагається зробити помаранчева команда, реанімовуючи свій колишній альянс на нових принципах пріоритетності мети.

Найцікавіше, що навіть сама постановка питання щодо обрання пріоритетів діяльності може виявитися надто складною для нещодавніх соратників і ветеранів Майдану.

Так, всі боролися з "режимом Кучми", кожен у міру своїх сил і можливостей. Але нині, виявляється, всі дещо по-різному уявляють шляхи розвитку. І кожен ковдру тягне на реалізацію своїх програмних засад.

А разом із тим помаранчева революція залишилася незавершеною. Народу, загалом, цілком фіолетово до окремих програм окремих партій.

Проте свої власні сподівання народ так просто не забуде. Найочевидніше, всі очікували навіть не стільки реальних результатів господарювання (збільшення пенсій, стипендій, зарплат), як реалізації принципу справедливості. "Бандити мають сидіти в тюрмах!", олігархи мають або повернути несправедливо награбоване, або заплатити за нього достойну ціну.

Це – основоположні принципи програми нового президента й лозунги Майдану. І жоден із цих принципів не реалізовано. Цікаво, що найпалкішим і найпослідовнішим втілювачем цих принципів на самому початку урядування виступала прем'єр Тимошенко.

Проте все це в результаті обернулося проти неї самої обвинуваченням у конфліктності, інтригах і майже комуністичній лівизні.

І особливо в проблемах приватизації і власності. Цікаво, що в нищівній критиці навіть не дій, а лише намірів прем'єрки, зійшлися експерти як із Білокам'яної, так й із Нью-Йорка.

Звичайно, їм зі сторони видніше. Вони мають абсолютно законне право відстоювати інтереси українських олігархів. А нам робити своє і розбиратися зі своїм.

Тому, не розв'язавши засадничих завдань революції, що, перш за все, як відомо, передбачають зміну форм власності, важко очікувати подальшого порозуміння народу й вождів. Це – класика.

Але про цю класику чомусь ніколи не згадав жоден експерт. І якщо навіть уточнювати, що це була "красива" революція чи "весела", чи революція свідомості, все ж, очевидно, не варто спрощувати масштаб поставлених завдань. Хоча б у тому сенсі, що передбачався перехід від ери олігархічного капіталізму до соціально спрямованого.

Але якщо народ не дуже розуміється на теоретичних проблемах революцій і їхнього класичного розв'язання, то здогадатися, що його черговий раз "кинули" в питаннях поновлення справедливості, не посадовивши бандитів до тюрем і не покаравши злодіїв, котрі "прихватизували" народне майно, він цілком спроможний.

Проблему ж легітимації посткомуністичної приватизації за великим рахунком ніхто навіть не спробував сформулювати.

Невиразні, боязкі й слабко аргументовані сентенції в різних помаранчевих таборах про необхідність реприватизації від 3000 до 30 найбільших вітчизняних підприємств важко навіть назвати спробою окреслити проблему.

Хоча, здається, досить було згадати досвід легітимації приватизації інфраструктурних галузей у Великій Британії 80-их років.

Тому, приступаючи до накреслення спільної програми діяльності демократичних сил у нових політичних умовах, очевидно, все ж слід пам'ятати, що вони мають великий борг перед народом у формі незавершеної помаранчевої революції і її головних лозунгів.

Мова – боронь Боже! – зовсім не йде про експропріацію, мова йде про остаточне – з огляду на міжнародну практику – підведення підсумків і узаконення результатів першої приватизації останніх десяти років.

І лише після цього можна буде будувати щось якісно нове. Інакше це буде суцільна сусанінщина і постійне бажання нових лідерів попорпатися у чужих статках, відводячи увагу людей від продуктивних дій.

Віктор Мороз, журнал "Україна" для УП

powered by lun.ua
Ліна Костенко. Поетеса епохи
Чи варто дотувати українські шахти. Досвід Євросоюзу
Все про наступницю Меркель: що пропонує німцям та Україні нова лідерка ХДС
Війна з попередниками та "дружба" з Москвою: якою стане Вірменія після перемоги Пашиняна
Усі публікації