Чи здатна сучасна еліта України виконати свою місію?

Четвер, 15 червня 2006, 10:38

Про людину кажуть: характер людини – це її доля. Характер нації – це її ментальність.

За цією логікою, саме ментальність нації визначає її долю, та, з точки зору актуальності сьогодення, характер організації влади.

Чи є закономірним перехід від президентської форми правління до парламентсько-президентської в Україні? Чи відповідає це ментальності більшості українців?

Та, врешті решт, яка влада потрібна українцям, і чи відповідає викликам сучасності рівень української еліти?

Саме на еліту кожної нації покладена місія управляння країною, і саме від рівня еліти залежить рівень розвитку країни. Якщо Україна за рівнем розвитку пасе задніх в Європі, то це є наслідком рівня розвитку власної еліти. Бог дав Україні розумний та працелюбний народ, а ось з елітою їй майже ніколи не таланило.

Величезна проблема сучасної влади в Україні, з якою українцям доведеться мати справу ще не один рік, – це колосальний рівень невігластва власної "еліти".

Тут і далі, використовуючи термін "українці", автор має на увазі не тільки етнічних українців. Мова йде про громадян України незалежно від національності, якими, за великим рахунком, досі не стали представники "п'ятої колони" на чолі з Вітренко, Симоненком, Януковичем, Кучмою, і які ніколи не були і не будуть патріотами України і ладні її продати за першої-ліпшої нагоди.

Як показав досвід, вони часто-густо мають в кишені додатковий паспорт громадянина іншої держави на випадок термінової втечі з України. Лазаренко, Бакай, Засуха, Боделан цим паспортом вже скористались.

Україна ще довго пожинатиме плоди ленінсько-сталінської політики знищення всього, що може мислити та сумніватися, та створення суспільства "слухняних баранів", в якому "кухарка може управляти державою", а комісар - банком.

Власне, як результат такої політики стала поява неграмотного прем'єр-міністра з двома судимостями - проФФесора Януковича, політолога та політтехнолога (як він сам себе назвав) з трьома незакінченими вищими освітами Тараса Чорновола, міністрів та депутатів, які не здатні вивчити мову народу, якому вони присягалися служити, багато з яких вихваляються купленими дисертаціями та науковими званнями.

Це явище називається "войовничим невіглаством", коли сучасні шарікови не тільки не соромляться власного невігластва, але ще й привселюдно пишаються ним.

Ці люди ніколи не мають ніяких сумнівів щодо жодного питання, вони не сприймають ніякої логіки, крім логіки стереотипів "краткого курса истории ВКП(б)", вони нікого не слухають, крім себе.

Ще в 1999 році Бжезинський пророкував, що за другої каденції Кучми відбудеться зміна поколінь в українській владі. Ця зміна поколінь ще досі не закінчилась і відбувається дуже важко і, як здається, занадто довго.

На зміну "червоним директорам" та партійним комуністичним функціонерам приходить покоління, кому зараз 30-40 років (Луценко, Кириленко, Павленко, Стецьків, Рибачук, Андрій Шевченко (ТБ), Терьохін, ті ж Тимошенко та Турчинов).

Ці люди формувались як особистості та спеціалісти вже після розвалу СРСР та домінанти комуністичної партії, хоча в підсвідомості, мабуть, ще сидять міфи, про так звану "соціальну справедливість" (за Тетчер, "соціальний – дуже слизький прикметник, який має властивість позбавляти смислу іменники, які він визначає", тобто термін "соціальна справедливість" є антиподом терміну "справедливість"), класову боротьбу та революційну доцільність.

Вони отримали освіту ще радянського зразка, коли комунізм, марксистсько-ленінська філософія та політекономія називалися науками, а історія КПРС була основною дисципліною в усіх ВУЗах. Але самостійно і вже абсолютно свідомо змогли освоїти ази макроекономіки, менеджменту, банківської справи та управління фінансами.

Саме ці люди, разом з новітнім поколінням, яке вже має або саме отримує освіту європейського зразка та досвід роботи в іноземних компаніях, будуть будувати в Україні ефективний реальний капіталізм, а не якийсь гібридний олігархічний соціалізм, який наразі існує в Україні.

Маргарет Тетчер виділяє п'ять обов'язкових факторів реального, ефективного, процвітаючого капіталізму: приватна власність, верховенство закону, сприятливу для підприємництва культуру народу, різноманітність незалежних і конкуруючих підприємств з різних держав (тобто ринкова різноманітність та відкритість), сприятлива система оподаткування та регуляторної політики.

Наразі в Україні, за винятком сприятливої для підприємництва культури українського народу, влада за 14 років незалежної України не спромоглась вибудувати жодного з перелічених факторів.

Сучасна влада теж поки що не визначилась з пріоритетами економічного та політичного реформування країни, натомість активно починає боротись не з глибинними причинами економічних проблем, а з їх наслідками. Тобто лікує не хворобу, а симптоми, що може призвести до колапсу економічного організму України.

Як приклад – боротьба з тіньовою економікою та "тіньовими" зарплатами.

Автор хотів би, на відміну від більшості урядовців та економістів, підкреслити величезне позитивне значення тіньової економіки та долара, як засобу платежу та накопичення, який її обслуговував, для становлення української економіки у складний перехідний період останніх 10-15 років.

Правда, поки сама влада не почала створювати тіньові схеми для викачування грошей з України.

Фактично, завдяки та за рахунок функціонування тіньової економіки та долару в Україні став на ноги та розвинувся малий та середній бізнес.

Адже ніякий бізнес не витримав би величезного податкового тиску на підприємства та на фонд заробітної плати, корупцію та здирництво державних органів влади, регуляторну систему, яка працює на знищення підприємництва, законодавчий хаос та корумповану судову систему.

Цитую Тетчер: "свавілля і непередбачуваність несумісні із функціонуванням капіталу. Робочим потрібна гарантія отримання винагороди за працю. Інвесторам необхідна впевненість в тому, що вони зможуть отримати прибуток від вкладеного капіталу.

Підприємцям потрібно знати, що їхній прибуток не буде вилучений сьогодні і в майбутньому в результаті прийняття нормативних актів, що мають зворотну силу. Всі учасники економічного життя країни потребують захисту від здирництва та корупції.

В разі невиконання цих умов складні розрахунки і ланцюжки взаємовідносин, що лежать в основі економічного зростання, рушаться, а розвиток припиняється. Економічна діяльність в цьому випадку, скоріше всього, переміщується в "тіньовий" чи неофіційний сектор.

Наприклад, в країнах з вільним ринком на тіньовий сектор економіки в середньому припадає не більше 14% ВВП, тоді як в африканських країнах (та країнах колишнього СРСР) він складає 54%".

Так хто винен в існуванні тіньової економіки в Україні? Народ чи влада? Так чим потрібно натхненно та енергійно займатись новій владі на чолі з Ющенком та Єхануровим? Чому влада нічого не робить щодо лібералізації економіки та значного зменшення податкового тиску на підприємства?

Чому б владі нарешті не укласти суспільний договір з власним народом, де влада значно зменшує податковий тиск (не на 2%, а на 30-40%!), натомість всі підприємці повинні чесно сплачувати всі податки.

Інакше це називається: зменшення норми оподаткування із збільшенням бази оподаткування.

Чи у теперішньої влади на чолі з президентом не вистачає професіоналізму, духу та рішучості?

І остання цитата: "Він рішучий в проявах своєї нерішучості, незворушний в своїй звичці завжди вагатися, твердий в своїй постійній м'якотілості, надійний в своїй безнадійній необов'язковості, всесильний в своєму безсиллі".

Це сказав Уїнстон Черчілль про Стенлі Болдуіна, прем'єр-міністра Великобританії в 20-30 роках минулого століття. А ви про кого подумали?

Сергій Сорока, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді