Забіг на довгу дистанцію, або Убити бюрократа

Багатьох людей кидає в холодний піт від спогадів про ходіння нескінченними кабінетами бюрократів у пошуках правди. Спробувати на міцність залізну завісу бюрократичних процедур нещодавно довелося і авторам цієї статті.

Ми вирішили створити громадську організацію. Зібрали необхідні папери та звернулись у відповідні реєстраційні органи. Але це тільки теоретично останні п'ятнадцять років ми намагаємось побудувати громадянське суспільство в Україні. Владі ніколи розвивати громадянське суспільство – необхідно ділити "посадові пиріжки".

На фасаді будинку реєстраційного органу висить велика вивіска "Ласкаво просимо!", намальована ще за радянських часів. Навряд чи працівники цієї установи колись читали цей напис, як і закон про громадські організації, де перше речення говорить, що "держава сприяє розвитку громадянського суспільства в Україні".

Привітні стіни реєстраційного органу зустрічають довгими чергами. Від слова "черга" у багатьох громадян колишнього Радянського Союзу досі починає сіпатися повіка чи верхня губа. На жаль, цей пережиток розвиненого соціалізму ще переслідує українців щодня, навіть у супермегамаркетах, де за європейськими стандартами набудували достатню кількість кас, але рідний українсько-совєтський менталітет власників цих торгівельних закладів спонукав зекономити на кількості касирів.

Всім знайома ситуація неправдивості інформації на дошці оголошень установи. Особливо лякає невідповідність реальності годин прийому. Приходиш – черги нема, одразу виникає відчуття настороженості – так і є: неприймальні години. "А ви хіба не знаєте, що ми уже півроку не працюємо за тим графіком?"

Врешті, з’ясувавши реальні години прийому, навіть отримали бонус: по блату повідомили, що черга формується за півгодини до початку прийому.

Девіз чиновника: подайте на мене в суд

Озброївшись здобутими знаннями та терпінням, наступного разу ми таки потрапили до потрібного службовця. Коли все ж таки черга дійшла до нас, ми відчули, що державні установи швидше сприяють розвитку ангельського терпіння у населення, аніж демократії участі чи то громадянського суспільства.

Службовець установи виявився на диво ввічливим та спокійно повідомив, що пакет документів, який ми подаємо, – неповний, а тому прийняти папери він не може.

Посилання на завчасно отриману в даній установі інформацію про перелік необхідних документів не справило на чиновника жодного враження. Чиновник позиціонував себе безапеляційно: "Ви не читали останньої Постанови Кабінету Міністрів? Там же у пункті 178 підпункт 9 чітко говорить, які документи додатково потрібно подавати у вашому випадку."

До речі, цей самий Кабінет Міністрів зобов’язує державні установи робити доступним громадянам повний актуальний список необхідних документів.

Подолавши перші перешкоди, ми перейшли до суті. Цей самий ввічливий службовець нарешті почав уважно читати статут майбутньої організації. І постановив, що він не відповідає стандартам.

Стандартом виявився певний текст невідомого походження, роздрукований на матричному принтері, за підписом голови установи. І без посилань на законодавство України.

Пояснювати щось чиновнику, який хоче швидше піти на обід, – марна справа. Головний аргумент у нього: "Подайте на мене в суд!" Коли ми маємо справу з невеликим містечком у кількасот тисяч жителів, то вірогідність того, що даний чиновник і означений суд в особі судді – щонайменше троюрідні куми, наближається до стовідсоткової.

Тому, ковтнувши власне бачення функціонування організації та невдоволення, пішли на поступки.

Перероблений статут, написаний за запропонованим темником-зразком, був поданий і прийнятий, нарешті, реєстраційною палатою. І, о диво, документи на організацію через певний час були оформлені та передані засновникам.

Бізнес по-українські: прибуток – не головне.

Але на цьому перепони не закінчились. Наступний крок у легалізації нашої організації полягав у відкритті банківського рахунку. Для цього потрібен був фінальний візит до нотаріуса.

Нотаріус, який працював прямо у приміщенні банку, сказав, що посвідчувати нам нічого не буде, бо наша громадська організація не зареєстрована в Міністерстві юстиції.

Страшно подумати, що творилось б у Міністерстві юстиції, якби дійсно кожній організації була б потрібна така реєстрація. За українським законодавством реєструвати міську громадську організацію потрібно лише в реєстраційному органі міста реєстрації.

На нашу вимогу надати пояснення з цього приводу, нотаріус відмовився, пославшись на брак часу. Якраз друзі завітали – пива попити, а тут ми зі своєю організацією. Нотаріус приватний, а тому робимо висновок, що навіть прибуток не може бути стимулом для українця піднятися з-під дерева, на якому вареники ростуть, і піти зробити щось корисне для суспільства.

* * * * *

Держава складається з управлінців та громадян. В демократичній державі громадяни обирають управлінців і мають важелі впливу на них. В демократичній країні кожен може сказати: "Я подзвоню депутату, якого обрав, і вимагатиму вирішення проблеми, для вирішення якої він був обраний."

В Україні кожен може сказати: "я не знаю, кого обрав". Найближча громадянська перспектива кожного українця – розплатитись за парламентські вибори шляхом добровільно-примусового пожертвування в бюджет коштів з власного гаманця.

Доки держава, яку людство створило для забезпечення інтересів кожного, не почне виконувати свого призначення, доки влада буде ділити делеговані їй права та обов’язки на посади, замість злагоджено управляти суспільним життям, громадянське суспільство в Україні збудоване не буде.

Для кращого життя потрібен міцний та надійний фундамент, частиною якого повинен стати кожен свідомий громадянин України.

Замість сперечатися про те, хто кого більше поважає: політики народ, чи народ політиків, потрібно подолати бюрократію і разом йти до спільної мети – квітучої України.