Як правильно критикувати уряд. Поради літераторів

Український уряд – як горох при дорозі. Хто йде – щипне. За що його тільки не шпетили!

І за енергетичну політику. І за міфічну економічну кризу. І за підвищення цін на комунальні послуги. І за українізацію кінопростору. Взагалі,складається враження, що будь-яка дія або бездіяльність Кабміну сьогодні однаково нищівно критикується з усіх боків.

Але уряд Єханурова вперто продовжує працювати і підготував черговий подарунок для своїх критиків. Йдеться про книжки.

Точніше про чергову спробу українізації інформаційного ринку. В надрах Кабміну і серед фахівців широко обговорюється ініціатива зобов’язати вітчизняного видавця частину накладу кожної книжки видавати українською мовою, ну, і пов’язане з цим поступове обмеження імпорту.

Постанову тільки створюють, а критика вже почалася. Уявляєте, що буде, коли її підпишуть!

Отже, і автори не можуть залишитися осторонь процесу критики урядових рішень, тим більше, що автори – видавці, письменники, коротше кажучи, їм і карти в руки.

Для полегшення роботи нефахівців пропонуємо готові сценарії критики книжкових ініціатив. Вивчивши цей матеріал, можно легко змішати уряд із брудом як на побутовому рівні, так і у парламентській дискусії.

Для бомбардування урядових рішень можна обрати різні позиції:

Позиція абстрактна. Коротка суть: фі, як це можна? Обмеження стосовно книжок – це нецивілізовано, цього не зрозуміє Європа. Виконавцями абстрактної критики можуть бути письменники, науковці і просто "інтелігентні люди".

Окремо рекомендується соло про те, що відтепер саме та книжка, яку користувач цієї позиції мріє прочитати, не потрапить на прилавок.

Коли йому заперечать, мовляв: "А сьогодні що, потрапляє?", треба розвести руками – зараз хоч щось є, а так зовсім нічого не буде (наче це комусь достеменно відомо).

Козир – абстрактні міркування про справедливість, демократію, духовність. Головний прийом – не пропонувати нічого свого, але на всі аргументи вперто торочити: "Це зрозуміло, але невже не існує інших способів?" Якщо все-таки доведуть, що не існує, треба зітхнути: "Ні, ви мене не переконали".

Позиція спекулятивна. Передусім варто педалювати питання російської мови. Мовляв, це – черговий утиск. Попри те, що квотуванню підлягають усі закордонні книжки, незалежно від мови, треба стояти на своєму.

Бажано плутати обмеження і заборону. Кричати на усіх перехрестях, що уряд заборонив ввезення російської книжки, і що на Україну чекає гуманітарна катастрофа.

Студенти залишаться без підручників, науковці – без спеціальної літератури, інтелігенти – без Пєлєвіна. Попри те, що основне місце у вагонах з книжками, які йдуть з Росії, займає Устінова з Донцовою, наполягати треба саме на дефіциті високочолої літератури.

І з пафосом додавати – замість забороняти іноземне, краще б посприяли вітчизняному видавцю!

Позиція націоналістична. Як це не смішно, але уряд можна критикувати навіть з точки зору захисту мови. Основний аргумент – видавці завалять ринок поганими перекладами і цим остаточно відвернуть читача від української мови й української книги.

Додатковий штрих – в Україні немає такої кількості кваліфікованих перекладачів, щоб забезпечити процес перекладу. Відповідь про те, що попит народжує пропозицію, і стада українських філологів, що їх кожен рік випускають вітчизняні університети, нарешті отримають роботу, треба відбивати тезою про те, що випускники мають низьку кваліфікацію.

Якщо заперечують і кажуть, що кваліфікація прийде, якщо буде робота, треба іронічно посміхатися, мовляв, не будьте наївними. Кваліфікація – це терен для обраних, а не для якогось там викладача літератури.

Позиція обережна. Основне питання – що скажуть в Москві? Не дай Боже, розсердяться і перекриють нам імпорт м’яса… ні, м’ясо вже перекрили, тоді молока… ні, з молоком теж… ну, там, цукерок чи труб. Теж перекрили? Ну, то щось вигадають! Як би воно гірше не вийшло.

Позиція економічна. Як це можна, примушувати фірму щось робити? Вона витрачає власні гроші, і вказувати їй, що друкувати і як друкувати – це порушення Конституції, Декларації прав людини, Біблії і… та інше. Докладніше цей аргумент можна підгледіти у противників українізації кіно та телебачення.

Захист національного інформаційного простору, регуляторну функцію держави і захист прав споживача на отримання інформації державною мовою треба вперто ігнорувати, говорячи, що бізнес – це гроші, і свобода підприємництва – над усе.

Позиція професійна. Рекомендується видавцям. Полягає у боязкості, що російські видавці відкриють тут свої філії, і тоді слабкому українською видавцеві точно вже кирдик – не витримає чесного ґерцю з АСТ або Ексмо.

Якщо скажуть, що відкриття іноземних видавництв – це іноземні інвестиції, за які так давно агітують, треба заперечувати, що АСТ і Ексмо будуть друкувати антиукраїнські книжки українською мовою і таким чином розкладати тутешню духовність.

Бо захищати треба УКРАЇНСЬКОГО видавця, а не російського, який тут має філію. На питання, як відрізнити, коли обидва є юридичними особами України, треба відповідати розпливчасто – мовляв, невже не ясно?

І при цьому робити переконливе обличчя, аби стало зрозуміло, що саме співрозмовник і є справжнім УКРАЇНСЬКИМ видавцем, і захищати треба персонально його.

Оце, начебто, і всі можливі точки зору. Але не варто зупинятися – тим, хто вигадає нові, додаткові аргументи, автори обіцяють приз – свою нову книжку "Розмір має значення" з автографом. Творіть!

Ну, а що робити, якщо читач не ставить собі за мету будь-що покритикувати уряд? Якщо його не влаштовує той факт, що на одну вітчизняну книжку в Україні продається дев’ять іноземних.

Якщо читач хоче читати новинки світової літератури українською і, взагалі, вважає, що має право на доступ до всієї інформації в Україні державною мовою.

Тоді доведеться замислитися.

Бо підтримка вітчизняного видавця вже зайшла в глухий кут. Видавці не платять податків, а вітчизняні книжки все одно дорожчі, і ринок менший. Державне фінансування видавництв – не вихід, бо гроші за законами економіки буде вкрадено, а книжок не з’явиться.

Отже, як хоч, а треба вести розмову про захист ринку. Захист ринку можливий тільки двома способами – митом (чи аналогічними за дією податками) на кордоні або обмеженням ввезення, тобто квотою.

Мито виглядає кращим. Але треба розуміти, що будь-який податок – це компетенція Верховної Ради, і існують великі сумніви, що депутати підтримають суттєве зростання митних тарифів на російські книжки.

Їхня можлива аргументація коротко викладена вище. Крім того не слід забувати, що мито серйозно вдарить по кишені покупця.

У той час, коли нормальна, обережна і поступова квота дозволить потроху збільшувати частину вітчизняного видавця, не залазячи в кишеню до читача. А те, що росіяни (насправді не всі, але три-п’ять найбільших видавництв) відкриють тут свої філії і будуть друкувати книжки українською мовою – зовсім не біда.

Адже сьогодні це робить німецький Бертельсман (Клуб сімейного дозвілля), і небо на землю не впало. Чому ж воно має впасти від АСТ чи Ексмо? Тим більше, що останні вже відкрили тут видавництво, яке зветься "Країна мрій", і видає книжки українською мовою.

Однак плакати про нещасливу долю української книжки значно легше, ніж щось робити, аби її захистити. Принаймні так є шанс уникнути критики і у власних очах виглядати страшенно гуманним, духовним та демократичними.

Старцювати легше, чим працювати. А захищати свою державу так, щоб, не дай Боже, нікому не стати на ногу – суто українське ноу-хау. Автори цього матеріалу ним не володіють. Так що заздалегідь вибачаються, якщо когось образили. На війні – як на війні, твердять французи своєю рідною французькою мовою.

Сьогодні ображені мільйони українців, яких насильно русифікують через книжки, журнали, газети і кіно, так що, вже пробачте, у першу чергу вважаємо за потрібне захистити їх.

Ну, а урядовцям рекомендуємо почитати цей матеріал із суто профілактичною метою – адже якщо людині прищепити трошки віспи, потім вона не піддасться масованій вірусній атаці.