Чи існує в Україні українська опозиція?

Сергій Грабовський, для УП
Вівторок, 15 серпня 2006, 20:20

Сама постановка такого запитання може видатися абсурдною.

Адже в країні існує, по-перше, справді потужна парламентська опозиційна сила, яка зветься Блок Юлії Тимошенко, по-друге - кілька позапарламентських, але масово представлених в органах місцевого самоврядування політичних сил, як-от "Пора" чи Українська народна партія, які також маніфестують себе як опозиціонерів.

Ба більше: як БЮТ, так і "Пора" та УНП публічно позиціонують себе саме в якості патріотів. А УНП ще й на кожному кроці підкреслює свою питому українськість, яка, мовляв, значно "українськіша" ніж те, що наявне в інших українських політичних сил.

Але, з іншого боку, питання про українську опозицію не таке просте.

Це - зворотна сторона питання про українськість влади, тобто, якщо не ставати на шлях МАУП-івської параної, питання не про етнічне походження чи мову сімейного спілкування державних діячів, а про здатність вітчизняних політиків діяти в ім'я довгострокових інтересів громадян Української держави. Ба більше – про вміння визначати ці інтереси значно краще і раніше за пересічних громадян, а відтак реагувати на політичні й економічні виклики та небезпеки оптимально для України.

Зрозуміло, що під цими словами готова буде підписатися більшість політичних сил країни, але варто кинути ретроспективний погляд на події останнього п'ятнадцятиліття.

Тоді ми побачимо, що слова політиків нерідко просто прикривають брудні справи; скажімо, спершу велетенська інфляція, а потім гіперінфляція першої половини 1990-х були спровоковані тодішньою владою штучно, без об'єктивних економічних передумов - в ім'я збагачення незначної групки населення і всупереч інтересам як 99% українських громадян, так і власне національним стратегічним інтересам.

Цей приклад доводить, що існують реальні критерії українськості дій політичних сил. Ці критерії за природою своєю практичні, а гучні слова нічого не варті, коли за ними не стоїть реальна програма дій, адекватних чинній ситуації.

Саме таку українськість декларує Українська народна партія Юрія Костенка.

Отож, візьмімо саме цю політичну силу і подивімося, що ж таке питомо українська опозиційність, на відміну від недостатньої українськості інших опозиціонерів.

За останній місяць УНП зробила ряд різких заяв та провела низку масових акцій "за" і "проти" певних явищ у вітчизняній політиці, отож, її позиція визначилася досить чітко і дає можливість робити про неї обґрунтовані судження.

Чимало у заявах УНП говориться про "антиукраїнські сили", "згуртовані навколо Партії регіонів", про їхній "політичний реванш", про "зраду ідеалів Майдану", до якої причетні "Наша Україна", БЮТ, Соцпартія та особисто президент Віктор Ющенко.

Універсал національної єдності УНП вважає "лише декларативним політичним документом, який, не маючи статусу закону, слугуватиме прикриттям усіх антиукраїнських дій уряду Януковича, комуністів та соціалістів".

Що ж стосується БЮТ, то цей блок УНП розглядає нарівні з НУ та ПР – як один із мегаблоків-виразників інтересів великого капіталу.

Ця позиція підтверджується в інших заявах, де йдеться про опозицію "до антиукраїнського парламенту та до сформованого ним уряду". Іншими словами, вся Верховна Рада цією заявою зарахована до антиукраїнських сил, а відтак зрозуміло, що УНП "ініціює створення правої опозиції антиукраїнській владі та оголошує про початок формування національно-патріотичного фронту захисту української державності та демократії".

А ще УНП говорить про існування "виключного права жити в українській Україні", розташовує наметові містечка на майданах різних міст, включно із Києвом, проводить акції на підтримку україномовної рок-музики тощо.

УНП, таким чином, веде війну аж на два фронти: проти владної коаліції та проти "космополітичної" (як її називає дехто з партійних речників) великої буржуазії з опозиційного БЮТ та тих учасників "Нашої України", котрі ніяк не можуть визначитися, чи вони в "антиукраїнській владі", чи - в казна-якій опозиції.

А чи справедливі закиди УНП на адресу своїх колег по опозиції?

Для того, щоб спробувати відповісти на це запитання, визначимо три маркери, які позначають речі, справді важливі для України.

Перший – ставлення до визнання УПА.

Другий – розуміння специфіки економічного розвитку України.

Третій – визначення основних загроз національним інтересам та національній безпеці.

Слід зауважити, що УНП давно вже критикує невизначену, ніяку позицію БЮТ щодо визнання УПА. І справді: чи можна бути українською патріотичною силою, якщо не визнавати подвигу тих, хто боровся за незалежну Україну?

Але чи послідовна позиція самої УНП у цьому питанні?

Адже насправді треба вести мову про визнання всіх збройних формацій, які наприкінці 1930-х і до середини 1950-х вели боротьбу за незалежність України: про Карпатську Січ, Поліську Січ, УНРА та УПА. А, можливо, і про УНА генерала Шандрука.

Видається, що УНП просто "відбуває роботу", збираючи підписи за визнання УПА, тим більше, що торік ця партія не захотіла провести збір підписів у Києві за таке визнання УПА, щоб, мовляв, не зіпсувати свій виборчий рейтинг.

Хоча, насправді, саме цим вона його і зіпсувала – столиця дала б щонайменше півмільйона, а то й мільйон підписів, а на додачу тут зросло б число прихильників партії Костенка.

Що стосується економіки, то, знов-таки, закиди з боку УНП до інших опозиційних сил щодо аморфності економічної програми справедливі. Але хіба позиція УНП чимось краща?

Опозиційні політичні сили не розглядають українську економіку як постколоніальну - де класичні закономірності розвитку ринку не діють, де спотворені багато які чинники, де рецепти, придатні для Польщі чи Чехії, спрацьовують з точністю до навпаки.

У постколоніальній економіці, яка потребує перетворення на ефективну цілісність та модернізації, об'єктивно більшою, ніж у просто постототалітарній, має бути роль держави. Тим часом, програма УНП щодо економіки видається просто списаною з програм європейських правоцентристів.

Один раз згадані поняття "національний капітал" і "національний власник". А ці поняття мають бути ключовими економічної частини програми партії в постколоніальній країні.

Як і "компрадорська буржуазія". Поняття "ефективний власник" також нема, натомість наявна теза про святість і недоторканність приватної власності.

А якщо ця власність використовується на пряму шкоду національним інтересам? Якщо йдеться про компрадорську буржуазію, котра жиріє за рахунок зубожіння власного народу?

Та що там – про ефективні суспільства та ефективну економіку вів мову у своїй знаменитій книзі "Дороговкази у майбутнє" Богдан Гаврилишин, маючи на оці ще в 1979-80 роках оптимальні напрями економічної та соціальної політики для майбутньої незалежної України. Але рекомендації Гаврилишина не помічені патріотичними лідерами УНП...

Тепер про національні інтереси і, головне, національну безпеку.

У цих сферах головний чинник, навколо якого нашаровується все інше, - це енергія, це здатність країни забезпечити себе достатньо дешевими енергоресурсами, але не за рахунок політичної залежності від іншої держави і не за рахунок занечищення довкілля.

Чи є це у програмі УНП, як і її опонентів з числа опозиціонерів? Тільки у вигляді загальних декларацій.

А тим часом Україна, як уже багато років доводять фахівці-геологи, цілком здатна років за п'ять-шість "злізти" з російської газової голки, забезпечивши себе власним газом, паралельно з тим значно збільшивши видобуток нафти.

Проте наразі волання фахівців, схоже, окремо, а діяння (точніше, бездіяльність) патріотів – окремо.

Якщо ж додати, що в програмі УНП відсутні самі поняття "інформаційний імперіалізм" та "постколоніальна культура", говорити про адекватне розуміння загроз національній безпеці України не доводиться.

Отож, чим УНП більш українська у сенсі адекватного розуміння проблем, потреб і завдань розвитку українського загалу? Що, крім ритуальних слів щодо захисту мови та "всього українського", може запропонувати загалові ця партія?

Куди поведе країну у разі входження у владу ця "найпатріотичніша" опозиція? Зрозумілої відповіді немає. Як, фактично, немає її на рівні не тактики, не сьогодення, а на рівні стратегії на майбутнє - і від інших провідних опозиційних сил.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"



powered by lun.ua
Інфіковані. Операція "Руслана Боширова" Frexit успішно реалізована в Україні
Камбек Насірова: хто сяде у крісло голови ДФС
Претенденти на Київський престол. Хто очолить незалежну українську Церкву
Чумацький шлях. Як Гриценко змінює свій виборчий штаб
Усі публікації