Повернутися до свідомості

"Для того, щоб продати що-небудь непотрібне,
спочатку потрібно купити що-небудь непотрібне"
З м/ф "Канікули в Простоквашино"

В Україні, як відомо, завжди на одне лихо більше, ніж у Росії. Тому що це "зайве" лихо – сама Росія.

Загроза поглинання Росією – це головна загроза України. Боротьба з російською загрозою і є нашою національною ідеєю. Ідея незалежності від Росії – це наше все.

За це боролися діди, прадіди, запорожці, петлюрівці, січові стрільці, бандерівці, поет Стус і інженер Кучма, головний економіст Ющенко й перспективний адвокат Медведчук.

Коротше – всі боролись. А хто не боровся – той "п'ята колона" і прихильник того самого поглинання.

Такою є ідеологія сучасної України. На зміну марксистсько-ленінському поясненню реальності прийшла ідеологія "боротьби за Незалежність".

Але така ідеологія має одну серйозну проблему – те, що вона по своїй суті є "антиідеологією", тобто будується не на тезі, а на антитезі.

Біда такої ідеології в тому, що вона не може бути спрямованою в майбутнє. Максимум, що може зробити така ідеологія – описати минуле і пояснити сьогодення.

Панування такої ідеології призвело до того, що Україна не має самовизначення. Не має його й так звана українська еліта.

Чого можна хотіти від громадян України, якщо їхня еліта замість постановки загальнодержавних задач, пропонує нам або "не зрадити Майдан", або "поліпшити життя вже сьогодні", або "боротися за справедливість"?

Як це стосується України? Що заважає робити всі ці дії в складі інших країн? Едуард Лімонов і його російські націонал-більшовики теж "борються за справедливість", а Ангела Меркель не гірше за Януковича "поліпшує життя вже сьогодні".

Діагноз: через відсутність цілей і задач, через невміння їх формулювати Україна знаходиться в перманентній кризі.

Кризу можна описати наступною формулою:

ДЕРЖАВА – Є, а КРАЇНИ – НЕМАЄ

З господарськими, правоохоронними, репресивними й іншими організаційними складовими в Державі Україна – все нормально. Вони є й працюють. А от Країни – немає. Громадяни України стали громадянами України, тому що "так склалося історично".

Громадяни живуть в Україні, тому що їм нікуди подітися. І якщо хтось раптом відкриє кордон для громадян України – вже на наступний день тут не залишиться більшої частини населення.

Залишаться лише ті, хто за роки незалежності встиг стати т.зв. елітою і пенсіонери, що просто нікому не потрібні.

До речі, українська влада завжди чинила опір впровадженню інституту подвійного громадянства з цієї ж причини. Якби влада пішла на це – вже наступного дня більшість громадян України стануть ще й громадянами Росії, Польщі, Ізраїлю, Румунії, Угорщини, Білорусі.

А т.зв. еліта прийме підданство країн Шенгенської зони й США. Ніхто не вірить у цю Країну. І перспектив у цієї Країни немає – не даремно їх ніхто не може описати. Тому замість математичної формули маємо язичницьке замовляння на кшталт "не зрадь Майдан".

Ніхто попросту не знає, навіщо існує Україна.

Три розуміння реальності

В Україні є кілька вже сформованих спільнот громадян. У цьому ми переконалися після чергових виборів. Але це не просто "географічні й культурні протиріччя", як це називає офіційна пропаганда.

Це – різні розуміння себе, розуміння Країни, розуміння свого майбутнього. І що найголовніше – різні розуміння можливого майбутнього цієї Країни.

У нинішньої України немає цілей, як у Країни. І майбутнього в Країни теж немає. Тому ніхто не пов'язує своє майбутнє з майбутнім Країни. У мові простих громадян це зазвичай виражається тим, що "немає впевненості в завтрашньому дні". Феномен "заробітчанства" бере свій початок там само.

Громадяни в своєму самовизначенні не можуть відштовхуватися від майбутнього Країни.

Громадяни змушені відштовхуватися від того, що маємо наразі – тобто від минулого й сьогодення.

Виходячи з цього, в Україні є три основні типи самовизначення громадян і розуміння реальності. І, відповідно, три спільноти.

Спільнота перша:
Патріоти

Все життя український народ боровся з ворогами, що оточували його з усіх боків – поляки, литовці, татари, турки, румуни, угорці. Але найстрашнішим ворогом була Російська імперія.

Одного разу на початку 20-го століття український народ домігся державності для України в ході руйнування Австро-Угорської й Російської імперій. Але потім Україна потрапила під новий гніт – радянський. І останні 70 років Україна перебувала в складі найстрашнішої іпостасі Російської імперії – СРСР.

Тому проти СРСР українці боролися найбільш запекло.

Але в 1991 році українці перемогли. Україна віднайшла довгоочікувану, вистраждану століттями Незалежність.

Але на цьому боротьба не закінчилася. Україна перебуває під постійною загрозою втрати державності й нового поневолення Росією. Особливо після приходу до влади "реваншиста" Володимира Путіна.

Тому – боротьба продовжується. Потрібно бути пильними і бороти з п'ятою колоною, агентами Кремля, комуністами, проводити дерусифікацію, українізацію, звільняти окупований інформаційний простір і т.д. і т.п.

Примітка: Це розуміння історії і реальності в полегшеному, нерадикальному вигляді й було покладене в основу офіційної ідеології, тому що дозволяла владі бути легітимною хоча б для частини українського суспільства.

Спільнота друга:
Ті, що втратили Бітьківщину

Жила собі країна СРСР. Чудова була країна. І була в цій чудовій країні найкраща республіка – УРСР. І жили в цій республіці, крім українців, ще й росіяни, і євреї, і купа інших народів.

Але в той час національність не мала особливого значення.

Громадяни цієї країни були, можливо, й не надто багаті, але точно не бідні. У цілому всі жили щасливо: їздили влітку на море, раділи новому ГДРівському пальто, щиро переживали за Анжелу Девіс і Бабрака Кармаля, надсилали посилки в'єтнамським партизанам. На вихідні їздили до батьків у село.

Були, звичайно, всілякі окремі неприємності – на кшталт комсомольських кар'єристів, великоросійських шовіністів, котрі знущаються над "салом" і "варениками", п'яних жеківських сантехників, черг за сгущеним молоком, зеленим горошком і фінськими чоботами.

Але в цілому – жили щасливо. І по справедливості. Пишалися тим, що матір міст руських – це Київ, і тим, що "Червону руту" співають навіть у космосі.

Але Країну зрадила верхівка на чолі з Горбачовим, і в 1991 році Країни не стало. Все навколо виявилося нерадянським і чужим. Словосполучення "Незалежність України" стало синонімом порубіжжя, безнадійності й руїни. До влади прийшли колишні комсомольці, злодії й антирадянські діячі.

Реальність огидна.

Комуністи – політичні імпотенти, депутати – злодії, олігархи – грабіжники.

Жахливо також те, що в братерській Росії, у столиці СРСР Москві – те ж саме. Тільки російські комуністи ще більші слабаки, депутати Держдуми крадуться мільйонами, а російські олігархи грабують цілі галузі економіки.

Спільннота третя:
Циніки

Наше минуле нічим не відрізняється від сьогодення. І тому не має особливого значення. В нашій державі (як би вона не називалася) завжди все було погано. Народ був бідним, менти – нахабними, а чиновники – хабарниками.

Якщо чесно, то в 91 році ми проміняли шило на мило. Раніше не вистачало товарів, тепер стало не вистачати грошей. Молодь ще якось тут виживе. Старим, у яких немає успішних дітей, звичайно, доведеться померти раніш строку. Але нічого – кожен якось влаштувався. А ті, хто не влаштувався – слабаки. Вони самі в цьому винні.

Тут, напевно, ще можна заробити грошей. Але, заробивши, їх потрібно вивозити за кордон. І витрачати їх потрібно також там.

Так було і буде завжди. Народ був і залишиться бідним, менти – нахабними, а чиновники – хабарниками.

Початок кінця

Отже, ці три основні спільноти, що проживають на даній території, тепер і є Україна. Ці спільноти не лише відрізняються між собою і багато в чому суперечать одна одній. Вони навіть не комунікують між собою.

Їм нема що сказати про минуле й сьогодення. А про майбутнє говорити не виходить через його відсутність. Подобається це комусь чи ні – але це Україна.

І якщо Україна хоче ствердитися, а українська еліта перестати бути "так зиваною", то Україна повинна стати Країною. Потрібно розібратися в тому, ким є громадяни України, розібратися з їхнім самовизначенням, з історією. І тільки тоді можна рухатися до постановки цілей і задач, до розуміння майбутнього.

Очевидно, що найбільшою перешкодою на шляху до самосвідомості Країни є пануюча ідеологія "боротьби за Незалежність". Те розуміння реальності, що пропонує ця ідеологія – неповноцінне.

Будучи антиідеологією в своїй сутності, вона не тільки не дозволяє обговорювати майбутнє, але і призводить до ізоляції спільнот громадян України. Крім того, цій ідеології вже вкрай важко описувати реальність.

Так, наприклад, вона не може пояснити, чому для українських міністрів їздити за інструкціями в Москву погано, а в Брюссель – добре.

Очевидним є й наступна теза: якщо Україна не зуміє стати Країною, рано чи пізно постане запитання про доцільність Держави. І дай Боже, щоб процес демонтажу Держави пішов за Чехословацьким, а не за Югославським сценарієм.