Темник для президента, або На виконання громадянського обов'язку
За браком сучасних та ефективних демократичних партій, громадських рухів, дієздатних профспілок та самоврядування, навіть не особистість, а сама посада президента є останньою надією для дуже багатьох вже зневірених громадян.
В контексті дистриб’юції національних інтересів, президент, на відміну від коаліції та опозиції, наділений прямою відповідальністю.
Тобто дбати про національну безпеку – це не право президента, а його обов'язок. А право громадян – контролювати його ефективність. У моменти загострення кризи це право стає громадянським обов'язком.
Політико-правова розбалансованість системи державної влади, внаслідок несвоєчасної та неякісно проведеної конституційної реформи, несе в собі загрозу втрати керованості політико-правової системи та державності як такої.
Про кризу керованості політичної системи свідчить ціла низка непорозумінь та конфліктів між основними політичними акторами та навіть цілими інститутами влади.
Зокрема:
* відверто маніпулятивне затягування парламентом формування Конституційного суду;
* парламентські голосування за відставки уряду та окремих міністрів уряду Єханурова у січні 2006 року, які так і не відбулися;
* судові процеси, які оскаржували законність звільнення деяких посадових осіб, що призводило до паралельного юридичного існування двох генеральних прокурорів, двох губернаторів однієї області, двох керівників зовнішньої розвідки, двох міських чи районних голів;
* різнобій юридичних трактувань необхідних умов для розпуску президентом Верховної Ради у липні-серпні 2006 року;
* проблема так званої "контрасигнації" урядовцями указів президента у вересні 2006 року;
* дискусія про підпорядкування Державного управління справами (далі буде).
На черзі: питання звільнень-призначень нових губернаторів, посилення інституту РНБОУ, зміст та хід ухвалення законів про КМУ, президента, опозицію. І, зрештою, введення в дію конституційної реформи у частині повноважень органів місцевого самоврядування.
У кожному з цих питань криється ризик втрати керованості політичної системи. Адже замість стратегічного управління державою та проектування майбутнього, політична еліта зосереджена на процесі обмеження повноважень політичних конкурентів через маніпулювання правом та кадровими призначеннями за феодальним критерієм особистої відданості.
Цілком очевидно, що дана мета є не тільки хибною, але й саморуйнівною, як для держави, так і для її політичної еліти.
На тлі загрози кризи мовно-національної ідентичності, відбувається криза демократії та ідеї громадянства. Це стратегічні виклики, на які потрібно давати адекватні відповіді. Такі відповіді можуть давати лише самостійно мислячі державні діячі, яких зараз Україні бракує як ніколи…
Криза партій та "люди президента". Втім, Україні не бракує пропрезидентських політиків, щоправда, доволі специфічного ґатунку.
Феодальні "політики" хоча б керувалися уявленнями про "честь" і "гідність", яка веліла їм служити монархові. Навіть політики радянського типу не були чиїмось людьми. "Солдат партії" не читалося як "людина Генсека".
Натомість, політична еліта України класифікується за приналежністю до того чи іншого табору на чолі з конкретною особистістю. Останнім часом часто вживаним є словосполучення "людина президента".
(Симптоматично, що дане словосполучення вживається лише як захист. Ніхто не апелює до цього неологізму в контексті наступу…)
Цей символічний панцир немов гарантує імунітет. Так само у кланово-мафіозних війнах апелювали до авторитетів. Тоді найкрутішим "дахом" вважався президент Кучма. Щоправда, теперішні "люди президента" забули, що посилання на президентський "дах" додає більшого соціальний негативу безпосередньо президенту.
Більшість нинішніх "людей президента" потрапили в політику тому, що раніше були ще чиїмись людьми. Так само у кожній партії є свої "люди Мороза" і "люди Вінського", "люди Тимошенко" і "люди Губського", "люди Януковича" і "люди Ахметова". І так далі.
Утім подібна класифікація не засмучує вітчизняний політикум. Навіть при тому, що остання виборча кампанія засвідчила, що від авторитарно-маніпулятивного домінування вождів страждають усі парламентські партії та блоки.
Адже зворотнім боком цього є безвідповідальність громадян, громадянський саботаж та загальна криза ідеї громадянського суспільства.
Структурна криза політичного моменту зумовлена самою конфігурацією й характеристикою по суті політичних сил. Як і українській економіці, українській політиці потрібно пройти етап реструктуризації.
Причому, зовнішнє середовище (конституційно-правове поле) вже таку реструктуризацію розпочало. А от власне політики відстають.
Найсильніший козир Партії регіонів – сепаратизм – практично подолано. Це друге, після демократичної революції 2004 року, українське політичне ноу-хау – подолання сепаратизму шляхом передачі сепаратистам влади й контролю над територією країни загалом.
Але системна загроза розпаду країни не подолана. Вона лише посилиться у разі формування двопартійної системи, в чому особливо зацікавлені всі політичні актори, що претендують на електоральну спадщину помаранчевих та біло-блакитних.
Політичним обов'язком президента є недопуск рімейків національного розколу. Але для достойного співіснування з таким потужним політичним актором, як Партія регіонів, президентові потрібна адекватна сила в найбільш широкому значенні цього поняття. Включно з готовністю йти не стільки на компроміси, скільки на політичні жертви.
Однією з таких добровільно-примусових жертв має стати політична перспектива "Нашої України". Тим більше, що її ресурсоспроможне ядро (так звані "любі друзі"), з одного боку, втрачають вплив на рішення президента й потребують компенсації – можливості впливати на рішення уряду.
А з іншого, вони вже фактично вичерпали позитивну складову електорально-іміджевого ресурсу помаранчевої сили.
На нинішньому етапі інструментом гнучкої стратегії пропрезидентських сил у парламенті може бути символічний поділ НСНУ при формальному збереженні фракції шляхом створення в ній двох депутатських груп.
Депутатські групи можуть отримати формальні або неформальні назви "Народний союз" (близько 50 депутатів) та "Наша Україна-2002" (близько 30 депутатів). Це дозволить реалізувати дві відмінні між собою лінії політичної поведінки, як складових однієї політичної стратегії.
Для збереження в коаліційному уряді міністрів, призначених за квотами президента, необхідно погодитися на участь певної кількості депутатів у парламентській коаліції на будь-яких умовах.
Це дозволить до певної міри пом'якшити міжрегіональну конфронтацію, нейтралізувати негативні ліво-олігархічні впливи на економіку, а також сприятиме проходженню окремих законодавчих ініціатив президента.
Тим часом нинішній уряд все одно залишатиметься "урядом Януковича". Відповідно, всі соціально-економічні провали, в процесі урядування, неминуче розмиватимуть його легітимність в Україні, крім ідеологічного ядра – Донбасу.
Вже навесні 2007 року суспільна легітимність уряду Януковича може виявитися дуже сумнівною, що призведе до необхідності переформатування Кабміну. Ініціювати це може як сам президент, так і ліві партії. Зрештою, події можуть розвиватися за трьома сценаріями.
Перший варіант. Вихід з коаліції СПУ та/або КПУ і повна взаємозалежність Партії регіонів (186 голосів) та Народного Союзу (50 голосів) з можливістю ситуативного приєднання до них "Нашої України" (30 голосів).
Другий варіант. Створення нової більшості та відновлення формату НУ-БЮТ-СПУ з можливістю приєднання частини депутатів Партії регіонів, але з домінуючою роллю НУ та БЮТ.
Третій варіант. Дострокові вибори за ініціативою БЮТ і НУ.
Позаяк в дострокову парламентську виборчу кампанію варто входити, змінюючи формат партійної системи України через кристалізацію політичних інтересів не за регіональною, а за соціально-економічною складовою.
Приміром, ПР чи НСНУ – партія крупного капіталу та чиновництва, "Наша Україна" виборює інтереси малого та середнього бізнесу. БЮТ – партія найманих працівників, СПУ – селян, а КПУ – пенсіонерів.
Основними політичними силами будуть перші три, а соціалісти й комуністи залишатимуться у зоні ризику. Надалі їхня доля визначатиметься висотою прохідного бар'єру.
Тимошенко неминуче "піде вліво" після підвищення урядом Януковича цін та тарифів. У неї не буде іншого виходу, як зайняти вільну опозиційну нішу й осідлати риторику соціального популізму, якою вона добре володіє.
У сформованій за таким принципом відкритій трипартійній системі шанси на участь у формуванні уряду матимуть усі учасники. Тому БЮТ з часом буде змушений вести конструктивну співпрацю з політичними опонентами в інтересах своїх виборців заради соціального партнерства праці й капіталу.
За даним сценарієм, у 2009 році балотуватися на пост президента мають більше, ніж двоє реальних кандидатів, щоб переміг найменш одіозний та найбільш передбачуваний претендент. У такій ситуації попит буде на президента, який гарантуватиме дотримання загальнонаціонального консенсусу.
 |
Автор
Володимир Горбач, політичний аналітик, для УП
