А якщо завтра війна?

Українська політика – це кладовище парадоксів і протиріч. Проблема управління національною безпекою – тому найкращий приклад. Власне, головний парадокс – у світосприйнятті, у розумінні цього поняття – безпека.

Якщо пам’ятаєте, у 1999 році одним із гасел президентської кампанії Леоніда Кучми було щось на кшталт "зате у нас в країні спокійно жити" – на противагу Росії, Грузії, Молдові.

З більшим чи меншим успіхом це гасло пройшло крізь мітинги і революції, підкріпилося в їх відносно безкровному завершенні, і реалізувалося в глобальному спокої державних мужів. Мовляв, в Україні все спокійно.

Об’єднавши схід і захід, українці отримали миролюбну і безпечну країну, яка може зосередитися на економічних та соціальних проблемах.

З іншого боку, бюрократична машина, втілена в численних інституціях, віддала перевагу іншому підходові: Україна – в постійній небезпеці, а загрози національному спокою – це будь-які проблеми, які тільки існують. Почитайте Конституцію в розділах повноважень Кабінету Міністрів або Верховної Ради, або ще краще – закон про основи національної безпеки.

За часів Леоніда Кучми, Рада національної безпеки і оборони практикувала оприлюднення щорічних звітів своєї діяльності (на жаль, ця практика відійшла в минуле разом із авторитарним режимом), в яких можна було дізнатися про всі аспекти життя.

Наприклад, зі звіту за 2002 рік дізнаємося про криву вживання алкогольних напоїв або про прихід іноземних інвесторів у компанію UMC.

І хоча вже два роки звітів немає, матеріали засідань РНБОУ свідчать про те, що задач не стало менше. Кожну проблему, від оподаткування книговидавництва і до демаркації кордонів, має розглядати цей найвищий орган з координації та контролю питань національної безпеки.

Візьмімо для прикладу США. В Стратегії національної безпеки за 2004 рік чітко визначені її ключові задачі:

1) підтримувати безпеку Америки;

2) сприяти економічному процвітанню Америки;

3) просувати демократію та права людини закордоном.

Ці три ключові позиції і послідовно втілюються у політиці уряду.

Українські аналоги – Концепція національної безпеки, або краще – закон про основи національної безпеки містять цілу купу задач для забезпечення нацбезпеки. Стаття 6 документу дає перелік пріоритетів національних інтересів, який сягає півтори сторінки.

Але не це є парадокс. Парадокс полягає в тому, що при такому невизначеному ставленні до безпеки зникають механізми дієвої протидії загрозам, відсутня повна підготовленість до серйозних внутрішніх та зовнішніх викликів.

Справа в тому, що подвійні стандарти (політичні versus бюрократичні) призводять до подвійних проблем. У суперспокійних політиків і чиновників присипляється увага до реальних проблем типу Тузли, мовної, національної, соціальної, применшується їх значення.

Чомусь вважається, що проблеми в освіті чи економіці ніяк не можуть стати загрозою національній безпеці. Реальний досвід масових заворушень Франції чи Угорщини мало кого хвилює.

Проблеми вирішуються написанням чергової програми розвитку села, освіти, медицини, металургії, молоді тощо. Тільки програм по боротьбі з корупцією набереться з десяток. Корупціонери можуть обкластися цими програмами, як колись Ющенко – підписами на свою підтримку.

А якщо за справу беруться параноїки, то наявні апаратні механізми розпорошуються на дрібні питання. Цілі відділи пишуть звіти щодо кількості отруєнь грибами, потонулих літом людей, пожеж, нападів на вулицях; експерти аналізують ці проблеми, висувають теорії.

Якщо ж за роботу беруться дуже серйозні експерти, відомі на всю Україну – то вони сперечаються щодо значення слів загроза та національний інтерес. Українські аналітики намагаються виписати ці терміни якнайкращим чином, а вже потім братися за проблеми.

Немає потреби казати, що серйозної програми, наприклад, вирішення мовної проблеми, моделей розвитку національних протиріч в Україні немає. У нас взагалі моделювання слабко розвинене, краще термінологією зайнятися.

А в цей час в Україні відбувається серйозна ескалація соціальної напруги. Це не є образа бідних на багатих, це скоріше стратифікація суспільства за расовими, національними, ідеологічними принципами.

Частішають напади на євреїв, зростає кількість скінхедів, знову набирають сили молодіжні банди, наркотики та алкоголь стають все більш доступними.

Однак наші політики сконцентровані на проблемах вищого рівня: коаліція, регіоналізм, національна ідея, газ в обмін на дружбу. "Дрібницями" ніхто не хоче займатися.

Загалом, можна стверджувати, що Україна поступово скочується в сторону напіванархічного суспільства, на кшталт латиноамериканських країн, де уряд існує в закритих центральних зонах міст, а далі починається інше життя. Закон не виконується відкрито і фактично всіма – навіть прокуратурою й міліцією, особливо в регіонах.

Втім, все це може існувати ще десятки років: бізнес поступово сильнішає, чиновники розумнішають, люди частіше їздять за кордон. Україна однозначно прогресує, хоча разом з прогресом з’являються нові соціальні протиріччя.

Країна може існувати за умови стабільного розвитку. Але криза неодмінно настане – чи буде це черговий дефолт, чи серйозна екологічна катастрофа, чи звичайна ескалація дрібного національного непорозуміння.

Це є логіка суспільного розвитку, злети й падіння, періоди процвітання і періоди занепаду. Не мине це й Україну, як би не намагалися політики переконати нас у протилежному.

Саме тому в усіх країнах створюють дієві механізми роботи під час кризи. По-перше, це існування різноманітних резервів: нафтового, валютного, газового і так далі. Поступово, хоча й дуже повільно, створюються такі резерви і в Україні.

Утім, навряд чи можна говорити, що існуючі запаси зможуть серйозно допомогти в разі кризи, вони існують радше для галочки або для бізнес-оборудок за державний кошт.

По-друге, в багатьох країнах створюється дієвий механізм ухвалення політичних рішень в період кризи.

В Україні цей механізм обмежений Конституцією: парламент оголошує надзвичайний стан, президент – головнокомандуючий. Однак реальної системи не передбачено, що в разі кризової ситуації призведе до серйозних проблем із комунікацією, управлінням, контролем за територією.

В умовах надзвичайно слабкого громадянського суспільства, відсутності потужної експертної мережі, яка на місцевому рівні могла б координувати різноманітні питання.

Але в Україні здебільшого покладаються на провідну роль держави в такій ситуації. А держава не готова. А якщо завтра війна?

Провідну роль в координації й контролі системи національної безпеки в Україні відіграє Рада національної безпеки і оборони – за прикладом США, Туреччини, Польщі, інших країн.

Однак в останні два роки, попри заклики експертів, роль РНБОУ значно применшувалася. Цей орган, по суті, втратив своє унікальне значення державного мозкового центру.

Саме РНБОУ мала би стати в Україні органом управління в кризовій ситуації. Верховна Рада й Кабмін не спроможні до цього. Особливо сьогодні, оскільки мають в своєму складі різко протилежні сили, не здатні об’єднатися навіть перед загрозою державної небезпеки.

А от РНБОУ – структура, в якій логікою Конституції закладено бути водночас апаратом для аналізу ситуації та моделювання рішень, і командою, яка має рішення ухвалювати, легітимізувати їх для президента. В багатьох країнах цей механізм незмінно спрацьовував під час кризових ситуацій.

Та, незважаючи на зростання кризової ситуації, президент та його оточення розглядають РНБОУ як політичну структуру.

І коли діалог між "НУ" і ПРУ досягнув нового "щаблю порозуміння", Раду нацбезпеки очолив Віталій Гайдук – стовідсоткова людина з Донбасу.

Секретар РНБОУ – людина, яка в усіх країнах вважається наближеною особою президента, особистим радником і аналітиком.

Призначення Гайдука, по суті, знівелювало саму суть інституту РНБОУ, як надполітичного, але координаційного та допоміжного органу.

Невже пан Гайдук зможе прислужитися Ющенкові в регулюванні, скажімо, мовної кризи? Чи можна припустити, що погляди Ющенка та Гайдука в цьому питанні принаймні хоч трохи схожі?

Тож орган, покликаний реагувати на виклики національній безпеці держави, свідомо послаблюється через прагнення встановити певний, і, зрозуміло, тимчасовий політичний баланс.

Таким чином структура працюватиме на досягнення балансу інтересів, а не на напрацювання чітких і зрозумілих рішень у кризових умовах. А якщо Україні загрожуватиме небезпека, відсутність командної гри РНБОУ і секретаріату президента тільки ще більше загострить ситуацію.

"Оборона по всіх азимутах" Шарля де Голля – найкраща стратегія навіть у найспокійнішому регіоні, і, водночас, грамотне планування своїх ресурсів, моделювання їх взаємодії для попередження будь-яких проблем.

Поки цього не буде в Україні, варто завжди мати запасний панамський паспорт у кишені. Щоб було куди тікати.

Автор

Артем Біденко – політолог, голова Асоціації зовнішньої реклами України, партнер RuBi Consulting, для УП