Назви свою долю

Прем'єра нового фільму Сергія Буковського "Назви своє ім'я" – той рідкісний, принаймні для України, випадок, коли витвір мистецтва спричиняє потужний резонанс і в художній, і в суспільній царинах.

Не тільки тому, що формальним продюсером фільму є Стівен Спілберг. Він, скоріше, відіграв роль архіваріуса, бо основу стрічки склали інтерв'ю з людьми, що пережили фашистську окупацію в Україні – ці свідоцтва в 1994-98 роках записали співробітники Інституту відеоісторії й освіти Фонду Шоа при університеті Південної Каліфорнії, заснованого Спілбергом.

Проте, важливіша сама тема цих інтерв'ю, і, відповідно, фільму – Голокост в Україні, що, фактично, означає – Бабин Яр.

Окрім того, "Назви своє ім'я" – одна з небагатьох стрічок новітнього українського кіна, присвячених цьому. А ще одна значуща складова, яка вирізняє фільм у своєму жанрі – творча потуга самого режисера.

Свідоцтва, використані у фільмі, є унікальними. І, безперечно, цей матеріал кидав справжній виклик режисерові. Бо про це вже зроблені сотні стрічок, кожна з яких пропікає до кісток.

Будь-які зусилля з художнього перетворення тих жахливих спогадів здаються марними, а якщо вже й робляться, то виходить не надто переконливо.

Умовно кажучи, етика просто спалює естетику, навіть найщиріші авторські зусилля обертаються прикрим "оживляжем". Чи можна згадати хоч півдесятка фільмів про Голокост, які були б вдалими в першу чергу як мистецькі роботи?

Тут же й суто формальна складність: за візуальним вирішенням всі інтерв'ю досить одноманітні, являючи собою простенькі поясні плани похилих людей, що оповідають про себе. Можна було б поєднати це за допомогою стандартних документалістських прийомів, тобто – закадровими коментарями самого режисера, баченою сотні раз воєнною хронікою, постановочними епізодами середньої якості, і вийшов би черговий, хай і якісний, телефільм, тільки зафіксований на кіноплівці.

Проте Буковський учинив зовсім по-іншому, можна навіть сказати, парадоксально.

Якщо він і використав кінохроніку, то це абсолютно невідомі й страшні кадри, зняті німецьким оператором улітку 1941-го, із радянськими військовополоненими, що юрмляться в яру десь під мостом, сподіваючись вихопити хоч шматочок їжі, що кидають їм місцеві селянки.

А так, за цим окремим винятком, режисер узагалі відмовився реконструювати, гратися в історичну достовірність, передавати напряму хоч щось із того, що оповідають свідки Катастрофи.

Навпаки. Буковський акцентує, підкреслює свою – і нашу, глядацьку – позицію спостерігача із сьогодення.

Цей прийом, який ще можна назвати відстороненням, відпрацьований у фільмі надзвичайно тонко і точно. Буковський постійно нагадує: так, це запис, це архівна відеозйомка, на яку дивимося ми, люди вже ХХІ століття, віддалені в часі. Але його ще цікавить те, ЯК ми дивимося на це.

Саме тому автор оповідає в першу чергу про себе. Про свій двір і свою школу, про тітку-молочарку, що завжди стояла на розі, про старий голуб'ятник, а також про ту подорож у минуле, яку він намагається здійснити, але марно, бо старі будинки виявилися порожніми, а надгробки злилися з краєвидом.

Повноправними учасницями фільму є також три дівчини-асистентки, які розшифровують інтерв'ю: режисер просто тримає їх в кадрі, показує їх реакції на почуте – і це вражає не менш за архівні сповіді.

В кадрі з'являються буденні міські краєвиди, інтер'єри теперішнього київського вокзалу, свідоцтва перериваються монтажними затемненнями. Буковський удосталь заповнює візуальний простір фільму цими образами сучасності.

І при тому – спроквола, в окремих нюансах, штрихах встановлює – поновлює – зв'язок між нашою епохою і часом трагедії. Дозволяє нашому погляду, точніше, погляду тих із нас, хто хоче дивитися, пробитися до тої, немилосердної історії.

В цьому режисерові допомагають також авентичні прикмети речового світу, які він розшукує як дбайливий археолог, і які, здається, не належать вже жодному часу, бо не зміняться ніколи.

Ті ж самі зношені малі будинки, ті ж самі обідрані стіни й заіржавілі замки, старі ліхтарі і де-не-де замерзлі річечки, биті ґрунтові дороги, голі дерева над вічно засніженим пейзажем, суха траву за вікном вагону, дроти, що відбиваються у вокзальних шибках, патефонні записи якоїсь забутої пісеньки, сільський карнавал (Старий-Стара-Чорт-Жид-Кат-Смерть) на Маланку, закутана жінка з відром, пес, що біжить за нею, наївне малярство на стінах провінційної синагоги та інша синагога, перетворена на комуналку, самотній вітер, що носить сміття по вулицях спорожнілого містечка…

Особливо вдалою тут є лінія, такий собі паралельний сюжет старого єврейського подружжя, Злати й Хаїма, котрі вижили в гетто, та їхньої онуки Марійки. За весь фільм вони не кажуть жодного слова, вони неначе відділені від решти стрічки чорно-білим, тонованим, як у старому кіні, зображенням, уповільненим рухом, більше схожим на фотографічні фази… це теж немов картинки столітньої давнини, і схоже на коментар до основного образного ряду – тим більш вражаючий, що безсловесний і якось по-особливому делікатний.

При тому, з суто драматургічної точки зору все організовано чітко. У Буковського є вкрай необхідна для режисера документальних фільмів здатність створювати сюжет, не розказуючи його напряму.

У фільмі є чітко розмічені цитатами зі Старого Заповіту пролог – оповіді про побут містечок, про співіснування єврейських і українських громад; основна частина – вступ німців, початок репресій; кульмінація – жахливі сцени масових страт; розв'язка – спасіння тих, кому вдалося уціліти, визволення з окупації.

А фінал – різкий і, за контрастом, болісний. Метушня й гамір станції метра, побудованої прямо на місці розстрілів. Крамниці, юрми перехожих, хлопці з пивом, інші хлопці, що ганяють м'яча, катаються на велосипедах, і закадрова розмова з істориком Яру Віталієм Нахмановичем про важливість адекватного поводження саме в таких місцях…

І чомусь саме ця суєтлива байдужість до місця Винищення спрацьовує як справжній трагічний катарсис.

Забути це – немов забути власне ім'я. І навіть – саму здатність іменувати щось. Тобто – припинити бути людиною.

Фільм Буковського – це талановита й вишукана спроба запобігти звірству безіменності.

Дмитро Десятерик, "День" – спеціально для "УП"