У пошуках Шляху
Останні заяви Януковича про гальмування євроатлантичної інтеграції України оголили давню проблему української національної ідеї.
Для країн Центральної Європи та Балтії (ЦЄБ), що у другій половині 80-х – на початку 90-х повалили комуністичні режими і наразі по черзі приєднуються до НАТО та ЄС, певний час замінником національної ідеї було гасло повернення до Європи.
Слід визнати, що зворотною стороною цієї національної ідеї була втеча зі сфери російського впливу. Бо самотужки подолати гравітацію Москви не були спроможні ані Прага, ані Варшава, ані Будапешт, ані решта центральноєвропейських та балтійських столиць.
Цей рух від Москви до Брюсселю був цілком природний, оскільки переважну більшість жителів країн-сателітів СРСР ніколи не залишало відчуття існування в умовах напівокупації.
Тож суттєва підтримка форсованого руху до НАТО та ЄС ґрунтувалася на потужному свідомому й підсвідомому прагненні вберегтися від рецидивів російського імперіалізму.
Водночас, у вже об'єднаній Європі наростає хвиля євроскептицизму, посилюється вплив право-консервативних партій та лідерів, що дає підстави стверджувати: на зміну періоду романтичного та натхненного євробудівництва приходить доба Європи національних прагматизмів. Прагнення "творити дедалі ближчий союз народів Європи" не окрилює сучасного європейця.
Кілька знакових подій – війна в Іраку, ратифікація Договору про запровадження Конституції для Європи, ставлення до подальшого розширення ЄС, стосунки з Росією та США – показали, що розмаїтість сучасної Європи суттєво переважає над єдністю.
І цей дисбаланс недалекий від критичної межі.
Без відновлення рівноваги між від- та доцентровими складовими об'єднаної Європи, говорити про якісь реальні європерспективи України зарано.
Зважаючи на ці тенденції, слід визнати, що Україна, хоч і не залишилася зовсім осторонь євроінтеграційних процесів, але і центральноєвропейський, і балтійський, і балканський експреси поїхали до Брюсселю без неї.
Такий сучасний європейський контекст об'єктивно вимагає пошуку та формулювання національної ідеї для України, відмінної від проголошеної стратегії європейського вибору.
Насправді, ситуація в Україні (за винятком хіба що Галичини) кардинально різниться від ситуації в країнах-новачках НАТО та ЄС. Абсолютна більшість українців доволі природно почувалася в складі післясталінського СРСР.
А ідея незалежної держави не була провідною навіть для українського дисидентського руху. Вимоги українських провідників зводилися до потреби національно-культурної автономії для українців у складі Російської імперії та міжвоєнної в Радянському Союзі.
Двічі, у 1918 та 1991 роках, українська держава поставала не стільки через консолідовані потуги масових національних рухів, скільки внаслідок розпаду російської та радянської імперій.
Значна частка громадян України й досі живе в контексті російської культури, вважає себе російськомовними, чи то пак "російськокультурними", й ностальгує за "великою державою, яку розвалив Горбачов".
І це не дивно, бо українці – повноцінні співтворці російської та радянської імперій. Багато в чому завдяки нашим співвітчизникам ізоляціоністська Московія – азійська спадкоємиця Золотої Орди зі спотвореною візантійською ідеологією "Москва – третій Рим" – перетворилася на Російську імперію.
Саме в такому історичному та геополітичному контексті, напевно, слід оцінювати українську парадигму. Таке бачення України озвучив Янукович під час свого першого після повернення офіційного візиту до Брюсселю.
Він декілька разів називав покликанням України бути мостом між Росією та Європою. Ця ідеологема є заявою політика, що претендує на визначення геостратегічних пріоритетів країни, іншими словами, національної ідеї.
Відповідь президента на брюссельські заяви прем'єра, буцімто Янукович порушив Універсал національної єдності та закон про основи національної безпеки, з юридичної точки зору мало чого варта. Скажімо, приблизно стільки ж, скільки постанова ВРУ про підтримку позиції прем'єра щодо НАТО.
Закон не встановлює жодних строків та послідовності вступу України до НАТО – лише декларує забезпечення набуття членства.
(Натомість конкретніші зобов'язання щодо укладання між Україною та НАТО Плану дій щодо членства (ПДЧ) зникли з проекту Універсалу з відома та за згодою глави держави).
За великим рахунком, МЗС мало б підготувати до першого візиту глави уряду до Брюсселю не лише проект листа про бажаність для України ПДЧ, а й офіційне подання щодо набуття членства в Євросоюзі.
Жодних юридичних перешкод для такого подання наразі не існує. Натомість, без нього стратегічна мета набуття членства аж ніяк не може бути реалізована.
З іншого боку, як це не прикро усвідомлювати українським "західникам", Янукович у Брюсселі повівся як відповідальний політик. Адже він прийшов до влади на чолі партії, одним з пріоритетів передвиборної програми якої була підтримка позаблокового статусу країни.
До речі, словосполучення "Організація північно-атлантичного договору" або "НАТО" жодного разу не зустрічаються ні в передвиборчій програмі кандидата в президенти Ющенка, ні в передвиборчих програмах "НУ" та БЮТ!
Таким чином, жодна поважна політична сила в Україні не обіцяла електоратові ані вступу до НАТО, ані схвалення ПДЧ.
Але наразі не про це. Головне, що ідея вступу до НАТО (і меншою мірою – до ЄС) не є сьогодні ані мобілізуючою, ані згуртовуючою для української нації.
Отже, принаймні на середньострокову перспективу, така ідея не може претендувати не тільки на статус національної, але й бути її тимчасовим замінником. Воістину, Україна – не Польща!
Натомість, помітні лише дві спроби висунути альтернативні вступові до НАТО та ЄС національні проекти.
Першу спробу здійснив БЮТ, записавши у передвиборчій програмі гасло солідаризму.
Другу – Янукович, що оприлюднив бачення української парадигми як моста, що з'єднує Росію та Європу.
(Не виключено, що з приходом на Банкову Чалого почуємо ще один проект, котрий претендуватиме на статус загальнонаціональної стратегії).
Отже, міст між Європою та Росією і/чи солідаризм. Утім, і перша, й друга ідеологеми лише означені, а тому обидві потребують подальших уточнення й наповнення.
Та, оскільки після "європейського вибору України", який Леонід Кучма сформулював 2002 році, інших національних стратегій українські топ-політики не висували, варто уважніше придивитися до двох означених вище.
Чи є новою ідея "мосту"? Протягом останньої чверті століття про Туреччину, як міст між європейською та ісламською цивілізаціями, чимало говорили політичні спадкоємці Ататюрка.
Останнім часом Мексика намагається звести міст між Північною та Латинською Америками. Втім, назвати ці спроби вдалими доволі складно. Вірогідно, через те, що, як слушно зауважив Гантінгтон, "міст – штучна споруда, що з'єднує два природних тіла, не будучи жодним із них".
Цю штучність, у випадку України, підкреслює інтенсивність двосторонньої співпраці Росії з ЄС і НАТО.
За всіма основними параметрами (йдеться і про кількість комісій в Раді Росія-НАТО, і про спрощення візового режиму ЄС для громадян РФ, і про обсяги товарообігу) Російська Федерація значно випереджає Україну.
Навіть цілком виправдані претензії бути для Росії та ЄС газотранспортним мостом Україна, в результаті сумнозвісних газових домовленостей, може здати до архіву.
Як це не прикро українському прем'єрові, можна з певністю стверджувати, що Росія та ЄС, Росія та НАТО самі дають собі раду й не потребують на посередника.
Що лишається Україні?
Залишаючись спорідненою і з "малою Європою", і з Росією, але не будучи жодною з них, стати привабливою для обох. Утім, не як жертва, не як об'єкт експансії, а як майданчик плідного синтезу цих двох цивілізацій.
Стати не мостом, а одним з центрів Великої Європи, "від Дубліна до Владивостока", про яку мріяв Шарль де Голль.
Але ця мегамета вимагає значної й тривалої концентрації національних зусиль для радикального збільшення суб'єктності України у внутрішній, а, відтак, і у зовнішній політиці. Можна називати це солідаризмом, можна інакше – головне, аби за взірець брати не Муссоліні чи Франко, а Цзян Цзинго чи Лі Кван Ю.
Бо ж вільна й неспотворена конкуренція, чистий лібералізм – вигідні високорозвинутим країнам та транснаціональним корпораціям, для нових країн та молодих бізнесів здоровий протекціонізм, концентрація капіталу та консолідація зусиль мають передувати виходу на вільний ринок.
Врешті-решт нікому не спадає на думку проводити змагання між дорослими спортсменами та юніорами, тим паче – дітьми.
Це означає, що на певний час пріоритети електоральної демократії в Україні мають поступитися пріоритетам ефективності держуправління.
Як – питання другорядне. Чи шляхом повернення до президентсько-парламентської моделі, чи шляхом збільшення повноважень переможця парламентських виборів. Це не головне.
Важливо, аби політик чи політична сила мали чітку програму дій (національну стратегію) бодай на середньострокову перспективу. Відверто декларували її, йдучи на вибори, й владу отримували з рук народу в обсягах, достатніх для реалізації декларованої стратегії.
Чим небезпечний похід по владу за алгоритмом "виграємо – потім розберемося", країна переконалася на сумному прикладі президента Ющенка. Схоже, "мостобудівник" Янукович – стратег, не кращий за президента.
Втім, і Юлія Тимошенко, замість скористатися паузою між виборами й згуртувати навколо себе команду інтелектуалів, аби чітко і зрозуміло сформулювати, навіщо їй потрібна влада, створює сміховинну широку опозиційну коаліцію.
Та ще й особисто вносить у парламент законопроект про опозицію, що викликає, як мінімум, посмішку, а загалом – серйозну стурбованість з приводу інтелектуального рівня її радників і консультантів.
Критика урядових помилок, в принципі, є природним станом для опозиційної сили. Але критика хибних урядових рішень, не доповнена пропозицією позитивних альтернатив, уподібнює опозицію до птаха з одним крилом.
Хіба Юлія Володимирівна така наївна, аби вважати, що достатньо покласти край дерибану – й Україна стане квітучою державою?
Розчистити смітник – ще не означає виростити на його місці сад. Без позитивної програми, без копіткої праці садівника, розчищена земля знову поросте бадиллям.
Невже 10 років панування будівничого на прізвище Кучма, який з парламентської трибуни волав: "Скажіть мені, що будувати, і я побудую!", нас так нічому і не навчили?
Україна стомилася від політиків, для яких сенс влади – власне влада. Бо влада, як і гроші, може бути самоціллю лише для одновимірної людини, яка одержима владою чи грішми, бо не здатна усвідомити, навіщо вона прийшла у цей світ.
Лише такі відверті запитання сенсу та народжені в муках відповіді на них карбують вартісну систему особистості.
З неї та з любові до рідного краю виростає розуміння та співучасть у долі країни. І лише маючи в собі таку глибину, політик може запропонувати народу не себе, а Шлях.
Досі в українській політиці, на превеликий жаль, існує лише калейдоскоп до болі знайомих (і часто – до нестерпності обридлих) облич. Але не існує Шляху.
Допоки він не з'явиться, ми приречені бігати по колу невиправданих надій та прикрих розчарувань. А політики – переконувати народ, що в основі мистецтва можливого – лише брехня, непомірні та безпідставні амбіції й грубі гроші...
 |
Автор
Геннадій Друзенко, для УП
