Чому саме Ющенко?
Українська політика втратила актуальність. Ліміт див у Бога для України на сьогодні вичерпано, більше несподіванок не відбувається: тупаки лишилися тупаками, Янукович – Януковичем, журналісти – журналістами. Нудно. Інтерес підтримує хіба що відсутність логіки у поведінці дійових осіб.
Наприклад, важко збагнути, чому регіонали марнують шанс стати провідниками української політики, але вони вперто це роблять. Може, тому, що американські політтехнологи нічим не кращі за московських – вони теж поняття не мають про Україну?
Аналіз наївних намагань донецької гвардії "построїти" Ющенка приводить до загальновідомого висновку: "Наукові досліди стосовно того, чого не вистачає в організмі людей, які їдять целофан, засвідчили, що їм не вистачає мізків".
Ось до Тимошенко, здається, вже дійшло, що до звання гросмейстера українських політшахів їй належить пройти ще безліч турнірів. Янукович же, майже діставши цей статус підписанням Універсалу, раптом знову перетворюється на людину, яка не працює, а самостверджується.
Який сенс переглядати євроатлантичний вибір України? Що на заміну – назад в СРСР? Хто забув, що це таке – зайдіть зараз у ЖРЕП.
А яким мав би бути економічний ефект від бюджетних погроз породілям? Чи політичний? Атака Ющенка? А вийшло схожим на атаку майбутнього старими пердунами, які вже давно вийшли з фертильного віку.
В результаті імідж "динамічної молодої політичної сили" псується сильним смородом нафталіну, що випромінюють урядові пики розливу 2004 року. Бо коли бачиш полковника-історика Табачника, ображаєшся навіть не стільки за українську гуманітарію, скільки за донецьких – ну невже не знайшли когось, менш неадекватного посаді?
Хоча при уважному погляді на них згадується афоризм Андрія Книшева: "Собака – розумна та добра тварина, але зібрання їхнього колективу чомусь називається зграєю".
Виборець бачить: з комунальними тарифами "томущолідери" надули, з ціною на газ – надули, обіцяли підвищити рівень життя "вже сьогодні" – надули, обіцяли не сварити попередників – надули.
Не можуть інакше? А тут ще унікально важкий у світовій лінгвістиці випадок – Азаров – у боротьбі за другу мову розумує, мовляв, Шевченко писав щоденник російською. Так і хочеться сказати: "Дядьку, їдь в Росію, і розкажи там, що відмовляєшся говорити російською, бо Пушкін писав листи французькою".
Та й, власне, Росія сентиментів не випромінює – газ від 130 і до безкінечності. А для чого ж під неї так недостойно було прогинатися? І обіцяти...
І що? Наша реакція на брехунів якась слабка, де там до Угорщини. Певно, добре, що в нас обходиться без вуличних погромів, але відчуття, що ми якісь неправильні, знову відродилося. Хто винен у тому, що все зараз з нами так, як воно є?
Та хіба може бути інакше у країні, де мільйони людей не знають історії свого народу, не прагнуть свободи, не можуть не брехати? І при цьому, як не парадоксально, не дуже у цьому винні – традиції, доля, гени.
Кожна епоха у нашій історії має своїх офірних цапиків: царат – Сталін – вожді застою – Горбачов – москалі – рухівці. Якби не вони (воно, вона, він), ото б зажили.
Інститут відбувайлів дуже зручний, бо не треба пояснювати, а що ж робили мільйони їх розумних і всечесних сучасників. Чиїми руками, власне, і здійснюються усі розстріли, голодомори, корупція та руйнація.
Ющенко, Янукович, Тимошенко...
Невже вони схожі на богів, здатних всіх змінити, об'єднати, просвітити й запліднити? Якби й могли, то тільки не нас. Для яких слова "порядок", "хабар", "свавілля" і "свобода" є синонімами.
А якщо вже так комусь кортить призначити відповідача за те, що наприкінці 2006 року у нас все ще немає єдиної нації, то краще довго не шукати, а зразу все валити на Кравчука і Кучму. Їм не звикати.
Що вони зробили? А нічого вони не зробили, тому і винні: вони і ще легіон "державників", які 15 років боялися чіпати найгостріші проблеми українського суспільства: і корупцію, і кримінал у владі, і мови, і холявні ціни на енергоносії. Що не вирішувались, а відкладалися, не реформувалися, а вуалювалися.
І маємо зараз ту саму ситуацію, що й на початку 90-х: Україну розбудовують не патріоти, а комуністи, москалі й Мороз. Антураж відповідний: роздування держапарату, тотальна демагогія, міжусобиця, меншовартість у спілкуванні із Росією.
Ще варіант: у всьому винні журналісти. Що 1948 року народження, що 1984, що з товстих газет, що з глянцевих журналів і розкручених сайтів – вони створили клуб, де граються у великосвітський салон а-ля "Війна та мир".
Там народжують плітки, переважно абсурдні, чутки, переважно безпідставні, та сенсації, переважно висмоктані з пальця. Все за Толстим: мінімум живої думки, максимум самозакоханості й духовної порожнечі.
Виявилося, що свобода слова, дарована "помаранчевими", для непідготовлених умів є занадто тяжким випробуванням – їх відразу тягне на блюзнірство.
Втім, про свободу вони кажуть, що самі її вибороли. Добре виборювати, коли з тобою ніхто не бореться, відразу відчуваєш себе суперменом. І навіть тепер, коли вже все всім ясно, "експерти", які ще вчора називали Мороза "стрижнем та совістю демократичної коаліції", зараз тлумачать біблійний образ Іуди.
Мов заворожені, шакали пера то повторюють різноманітні ідіоматичні ідіотизми про "економічну кризу в державі", то обсмоктують тему "краху демократії". І поряд з тим – боязнь викривати брехні Тимошенко, творення телеобразу інтелектуала для Кушнарьова, млява реакція на просто античну підступність вчинку Мороза.
Та, все ж так, більш чесно вважати винними всіх нас, які так легко миряться з неправдою, повторюють дурниці та миттєво забувають добро.
Здається, ну що простіше – зустрічати дружним "Фу!" будь-яку публічну появу брехунів; не шукати підтексти там, де їх немає; бачити реальність, а не вигадувати її, особливо, якщо це – реальність твоєї фізіономії.
Не виходить? А, може, все ж таки спробувати встановити для всіх індивідуальну відповідальність за конкретні вчинки, не відволікаючись на вигадані мотиви та приписувані наміри?
І почати... хоч б і з Мороза.
Той світлий образ, на якій куплялися навіть недурні люди, є прекрасним зразком грамотного піару. Душа антиукраїнської "групи 239" на початку 90-х раптом перетворилася на щиру українську душу, зрадник тоді забороненої КПУ став вождем нової марксистської партії, принциповий противник інституту президента трансформувався на незмінного претендента на цю посаду.
Хвороблива жага першої ролі, яка по-дорослому дратувала Кучму, ніколи Морозом і не приховувалася.
І хоча голосів на виборах він і його партія набирали все менше, титанічна іміджева праця тримає його на плаву. Класика – міф про його авторство Конституції, хоча поведінка Мороза у 1996 передавалася формулою "Конституція нам потрібна, але її текст буду визначати я", через що він і гальмував її прийняття, яке відбулося виключно завдяки жорсткості раннього Кучми.
Зараз СанСан крок за кроком програну тоді ситуацію відіграє "покращеннями" Основного закону.
Дивовижно, але й одвічна його тактика: провокація – відкат – коментарі постфактум з безневинною фізією; і геть сталінська звичка постійно міняти свої "праві руки" – Вітренко, Чижа, Вінського; і дивна поведінка на Майдані з пропозицією "Ви кричить не "Ю-щен-ко", а "Мо-роз", там на склад менше", не руйнують остаточно ілюзій щодо цієї персони.
Хоча з усіх перших політиків держави саме про Мороза найважче сказати щось певне. Принаймні, Ющенко – один із кращих фінансистів світу, Тимошенко з Порошенком – супервдалі підприємці, Янукович – моральний лідер велетенського промислового регіону.
За кожним із них – шлейф негарних історій та підозрілих обставин, проте, це – люди справи. А ось хто такий Мороз? Балакуча голова з дивовижною мораллю. Кучма цю генерацію вибивав з політикуму як міг, і був правий.
Інша історія з Януковичем.
Важка робота його піарників цілком могла б мати результат, якби він закрив рота "регіональним" кретинам, що публічно називають українців "патомкамі есесавцев с дівізіїї СС Галічіна" та висміюють вишиванки; якби затаврував ідею Пісуару; якби вмовив Ахметова вивчити українську. Зрештою, чесно розказав би, хто його підставив з франківським яйцем.
І тоді, хто знає... Нехаризматичний Кучма вже демонстрував, як можна здобути підтримку Заходу країни – довести, що патріотична риторика реально підкріплюється зміцненням держави. Та щось не виходить, бо бути лідером нації, не маючи нації в серці – те ж саме, що намагатися грати на роялі без музичного слуху. Можна, але непереконливо.
А Тимошенко... Ну що Тимошенко?
Звичайно, дуже прикро, що зараз гарантією політичного розвитку України лишається "слово злодія", але ще більш прикро, що воно таки важче за слово лідерки БЮТ. Не може серйозний політик поводитися як невихована дитина: говорю, що хочу, та не відповідатиму за слова.
Може, тому складне питання: "Який варіант гірший: Юля чи Янек", – для тих, хто думає, є риторичним? Обидва гірше.
Ще є плеяда діячів, які хочуть нашої любові в обмін на їхню любов до України, не думаючи, що це може бути чеснотою лише за умови наявності інших чеснот.
Народ лишив їх за межею парламенту, бо вони ніхто, а відданість національній ідеї – ніщо, коли за тебе не говорять твої справи.
А заяви уенпіста Костенка про відсутність національної ідеї в "Нашій Україні", від якої він так пафосно відірвався, нагадує діалог подружжя в момент виконання подружніх обовязків.
Коли жінка запитує партнера: "Тобі весь час в мені щось не подобається. Що, і зараз в мені немає геть нічого чарівного?" – "Є. Але зараз я це з тебе вже витягну".
До речі, чи не дивно, що політаутсайдер "Наша Україна", яку висміюють скрізь – від журналу "Дім. Сад. Город" до "Пізнайки", лишається беззаперечним лідером суспільної уваги? Більше сподіватись нема на кого?
Тим часом розкол, старанно підживлюваний заклятими друзями зі Сходу, не загоюється, і поки в одній частині України день міста святкують перед оперним театром, в іншій – на площаді Лєніна.
При цьому українці в Україні не мають ні фінансової, ні інтелектуальної переваги, і з цим неприємним фактом щось треба робити.
Неоптимістичний феномен: кілька людей, що озвучують українською мультик про Сімпсонів на М1, приносять користі українській культурі незрівнянно більше, ніж, наприклад, цілий форум творчих особистостей.
Тут і закрадається небезпечно вірнопідданська думка, що єдиним реальним лідером, україноорієнтованим та національно відповідальним, лишається Ющенко. Який довів, що розумніший за своїх критиків років на 100, тим, що забезпечив прорив у масову свідомість ідеї демократії.
Елементарно: вирішувати має не група осіб, а люди, як їх не називай, заслужено чи незаслужено, – "отара, юрба, бидло".
Враження, що це доходить і в донецькі хащі, де напевно помітили, що весь "помаранчевий" період і Кушнарьов, і Чорновіл буквально не злазили з самих що не є демократичних екранів.
І ніхто з "сіверодонецьких героїв" не сів. Може, хоча б із вдячності продовжували б ці традиції?
Чом би й ні? Благословенна українська земля без цунамі, смерчів та руху "Хезболла" (тьфу-тьфу) потребує лише одного – щоби ми всі зрозуміли, як нам із нею пощастило.
Час зійти з сусідського шляху і жити без прагнення крові, без прагнення обдурити, без ненависті до своїх. Бо вони, може, і неприємні, але ж свої.
Інакше вийде знову за Книшевим: "Поголів'я баранів досягло у нас нині 46 мільйонів людей".
