"Об'єкт ліквідовано". Хто наступний?

1009 переглядів
Артем Дегтярев, для УП
П'ятниця, 24 листопада 2006, 13:22

Смерть у Лондоні від отруєння невідомою отрутою колишнього підполковника ФСБ Олександра Литвиненка багатьма сприймається як елемент політичних ігор Росії та Заходу.

Можливо, так воно і є. Хочеться вірити в те, що врешті-решт британські фахівці встановлять, чим був отруєний Литвиненко, і хто це зробив.

Але для мене Сашко був, насамперед, другом, тому дуже складно зараз сховати емоції подалі. І рядки ці написані вже хоча б через те, що просто сидіти та стискати кулаки в безсилій люті, неможливо.

Останній тиждень Сашко з кожним днем швидко згасав, і лікарі нічого не могли зробити, вони просто не знали, від чого його лікувати.

Я переконаний, що Литвиненка отруїли спеціальною отрутою з коротким терміном піврозпаду. Саме такими отрутами вже довгі роки займається лабораторія ФСБ.

І смерть Сашка, а до того – таємнича смерть російського правозахисника Юрія Щекочихіна, котрий також раптово згас від незрозумілої "алергії", свідчить про те, що займається вона цим дуже успішно.

Дуже хочеться подивитися в очі тим, хто віддавав наказ про "ліквідацію об'єкта Литвиненка", хочеться криком вити: "Що ви робите, гади!!!".

Але особистість "об'єкта" заслуговує на те, щоб люди знали про нього більше, ніж це дозволяли скупі рядки журналістських репортажів. Можливо, це буде дещо пафосно, можливо, сентиментально, але чесно та щиро.

За кожне сказане або написане слово Сашко був готовий відповідати найвищою мірою, і я намагатимусь не зрадити його пам'яті…

Знайомство

Познайомилися ми з Олександром Литвиненком на початку 2005-го, коли я працював головним редактором в агентстві "Новини – Україна", і його ім'я спливло в зв'язку зі "справою Гонгадзе".

Як виявилося, звитяжний майор Микола Мельниченко, приїхавши до Лондону шукати фінансову підтримку в розшифровці своїх плівок у Бориса Березовського, жив якийсь час у будинку його соратника Литвиненко.

Правда, довго це не тривало, Сашко знайшов у себе під ліжком увімкнений диктофон, пішов за поясненнями до Мельниченка, в результаті чого тому довелося шукати собі інший дах над головою.

Через народного депутата Григорія Омельченка я отримав телефон Литвиненка та взяв у нього по телефону інтерв'ю.

Яким же він був наївним, коли говорив про те, що "бачить, як Генпрокуратура України не просто демонструє бажання знати правду про загибель Гонгадзе та історії плівок Мельниченка, але й прикладає для цього всі зусилля"!

Нічого, дуже скоро він зрозумів, що "справу Гонгадзе" в Україні використовують, в основному, як якийсь фетиш, ширму, за якою легко здатися демократом, але правди насправді хочуть лише його рідні, друзі та, можливо, слідчий, який тоді прилетів у Лондон і взяв свідчення у Саші.

Після цього Сашко іноді телефонував, і ми подовгу розмовляли. Він надсилав статті про "помаранчеву революцію", про Мельниченка, про Чечню, які ми друкували.

У тому, що він говорив і писав, було головне – абсолютна, безкомпромісна щирість і навдивовижу аргументована позиція. Дуже скоро ми подружилися. Ось так, по телефону. Адже коли однодумці знаходять один одного, відстань – не перешкода.

"У мене є мрія…"

Незважаючи на те, що все своє життя він проробив спочатку в КДБ, потім у ФСБ – структурі, де працюють люди аж ніяк не сентиментальні, Сашко був дуже великим ідеалістом. Причому, щирим ідеалістом.

Зараз, коли прокручуєш епізоди тих зустрічей і розмов, багато речей набувають якогось символічного забарвлення.

Наприклад, у середині жовтня цього року, за два тижні до того, як Сашко зустрівся в Лондоні в японському суші-барі на Піккаділі з інформатором Маріо Скарамелло, ми сиділи в тому ж ресторані та говорили про те, наскільки слабким і нерішучим є правозахисний рух у Росії.

Про те, як люди, що повинні були стати совістю нації, загрузли в дріб'язкових чварах між собою, не знаходячи в собі сил об'єднається перед небезпекою тотальної диктатури, про те, як поряд зі спробами протестувати проти знищення громадянських свобод у Росії, частина російських правозахисників у душі сподівається "домовитись" із владою.

І тоді він сказав: "Розумієш, серед них нема нікого, хто зміг би загинути за ідею. Вони не підуть на барикади, якщо там будуть стріляти. Вони будуть сидіти на кухнях і у своєму вузькому колі паплюжити владу. А я готовий піти та померти за свою країну, за свої ідеї, якщо це буде потрібно".

Знав би він, як швидко йому нададуть такий "шанс".

Саме Сашин ідеалізм штовхав його на багато вчинків, які сприймалися або з захватом, або не сприймалися зовсім. Навіть знаходячись у Лондоні, будучи одним із близьких друзів Бориса Березовського, він не переставав бути повним ідеалістом!

Олександр Литвиненко в тому самому ресторані на Піккаділі, в якому за два тижні зустрічався з Маріо Скарамеллой. 14 жовтня 2006 року
Автор із Литвиненко в Лондоні
Литвиненко представляє свою книгу "ЛПГ: лубянская преступная группировка"

Коли він показував мені Лондон, то розповів, що не зміг стриматися, коли Березовський говорив про Бразилію.

"Ми снідали в Борисовому офісі, крім мене були ті, хто з ним працює. Борис із захватом розповідає про те, що хоче вкласти кошти в Бразилію, про те, яка це цікава та перспективна країна. А я візьми та й скажи: "Борис Абрамович, як Ви можете вкладати гроші в країну, де існують ескадрони смерті, де дітей відстрілюють, як собак?!". Усі зашикали: "Дурень, що ти мелеш?!". А Борис сказав: "Ні, нехай говорить".

І Сашко розповів йому про те, що в Бразилії дуже багато безпритульних дітей, які не тільки грабують туристів на вулицях, але й вламуються в магазини, грабують місцевих торговців, б'ють вітрини.

Поліція нічого не робить для того, щоб це припинити, тому що безпритульних сила-силенна. І тоді торговці вирішили зібрати гроші, котрі вони віддали в кишені поліцейських, а ті організували своєрідні "ескадрони смерті", котрі ночами просто відстрілювали безпритульників без суду та слідства.

Для Сашка це було важливішим за інвестиції! І дорікав він Березовському не для того, щоб здатися більш важливим, а тому, що НЕ МІГ ІНАКШЕ.

З "ескадронами смерті" в Росії Сашко був знайомий не за розповідями.

Пропрацювавши у ФСБ в управлінні, що займається розробкою злочинних угруповань, він, врешті-решт, опинився у відділі, функції якого його начальник пізніше охарактеризував так: "У нас у країні є багато відморожених, яких ми не можемо дістати законними методами. Але ми можемо їх знищити".

Правда, Литвиненко дуже швидко зрозумів, що насправді цей відділ займається ліквідацією осіб, немилих владі, а також виконує "мокрі" комерційні замовлення ФСБшників-бізнесменів.

Люди, що працювали в цьому відділі, повинні були бути "замазані" – на кожному з них повинна була бути кров, щоб людина боялася піти проти начальства.

Як Сашко опинився в такій компанії? Як він пояснив у своїй книзі "ЛПГ: лубянская преступная группировка": "Виявляється, ті, хто мене приймав у відділ, думали, що я "перевірений", а ті, хто направляв, вирішили, що мене ще "замажуть".

"Знаєш, Артем, – заявив мені Сашко під час тієї нашої зустрічі в Лондоні, – у мене є мрія: щоб усі ті, хто зараз при владі в Росії, опинялися перед судом. Усі до єдиного! Я готовий бути свідком на цьому процесі та розповім усе, що я знаю про вбивства без суду і слідства, про те, як ФСБ прикриває поставки наркотиків, займається рекетом, і багато чого іншого".

Ми часто сперечалися про Чечню. Він засуджував Басаєва за нелюдські теракти (та Басаєва і самі чеченці ненавидять, вважаючи, що він наніс більше шкоди своєму народу, ніж усі "федерали", разом узяті) але категорично захищав право чеченського народу зі зброєю в руках відстоювати свою незалежність.

На мої заперечення, що, мовляв, якби чеченці відмовилися від війни, демонстративно склали би зброю і почали масові мирні протести, то в них було б у сто разів більше шансів одержати незалежність, увесь світ був би на їхній стороні, Сашко відповідав так: "Артем, друже, ти так кажеш, тому що в тебе нікого з рідних не вбили. До тебе не приходили в будинок, не убивали батьків, не ґвалтували сестер…"

І що тут можна заперечити?

За що?

За останні дні не раз чув запитання: "Ну навіщо ФСБ труїти якогось Литвиненко?! Він вже все, що міг, розповів і не представляв ніякої небезпеки!".

Тоді скажіть, будь ласка, а навіщо було в 1978-му в Лондоні труїти рицином болгарського дисидента Георгія Маркова (парасолька зі спеціальним наконечником, начиненим отрутою, болгарським агентам передали резиденти КДБ)?

Навіщо було у 1957-му труїти радіоактивним талієм (!) КДБшника Миколу Хохлова, котрий переховувався, і який за кілька років до того відмовився вбивати за наказом свого керівництва лідера антирадянської організації Георгія Околовича (Хохлова врятували в останній момент, визначивши симптоми променевої хвороби)?

Чи були ці люди істотною загрозою для комуністичного ладу?

Ні – їх отруїли тому, що вся могутність КДБ, а тепер уже ФСБ, тримається на тотальному страху – перед Конторою, перед Системою.

Адже впродовж всього часу існування радянської влади про КДБ була лише одна приказка: "ВОНИ СКРІЗЬ ЗНАЙДУТЬ – З ПІД ЗЕМЛІ ДІСТАНУТЬ, ЯКЩО БУДЕ ПОТРІБНО".

І для того, щоб тримати людей у страху перед тим, хто сидить у будинку на Луб’янці, потрібно щодня підтверджувати цю впевненість у невідворотності покарання за "відступництво", за подолання страху перед Системою.

І така людина, як Олександр Литвиненко, котра знає цю систему зсередини, і яка ні на хвилину не припиняє із нею боротися, не міг бути для них винятком. Для Кремля небезпечним був не Литвиненко, небезпечним був сам прецедент безкарності.

Його повинні були знищити. Щоб це було наукою та пересторогою для тих, хто перед президентськими виборами може спробувати робити "викрутаси".

ФСБ і Служба зовнішньої розвідки (СЗР) зараз активно відхрещуються від звинувачень у причетності до цього отруєння. Але виглядає ДУЖЕ непереконливо.

Раніше, коли КДБ звинувачували в убивстві лідера українських націоналістів Степана Бандери, воно відхрещувалося від звинувачень, називаючи такі припущення "маячнею".

Тепер, після вбивства Сашка, послідовники радянських Жерців Системи говорять, що Бандера був останнім, кого вони отруїли, а після цього – "ні-ні"! І називають "маячнею" убивство Саші.

Та й диверсійного управління в них, виявляється, нема! Тобто, Держдума РФ цього року просто так прийняла закон, що дозволяє ФСБ проводити спецоперації на території інших країн?

Знаменита Сашина прес-конференція в Москві, на якій він розповів, що одержав наказ убити Бориса Березовського, була кінцем його тривалої внутрішньовідомчої боротьби.

Він багато місяців витратив на те, щоб донести до вищого керівництва, що ФСБ перетворюється на контору для відстрілу та відлову конкурентів по бізнесу, для знищення всіх інакомислячих. А потім зрозумів, що вище керівництво саме є "замовником".

Я не раз ставив собі запитання, чому Сашко вважає, що причина більшості серйозних проблем, геополітичних і внутрішньополітичних криз на всьому пострадянському просторі в тому, що в нинішній владі залишилися представники КДБ?

Але, аналізуючи головні події, як в Україні, так і в Росії, одержуючи нову інформацію про найбільш резонансні справи, розумієш, що такі речі, як "справа Гонгадзе" і плівки Мельниченка, отруєння Ющенка, політичні вбивства і загадкові смерті політиків в Україні та в Росії не обійшлися без особистої участі ФСБ.

Хто їх здійснював – інше питання, але в тому, що їх розробляли й продовжують розробляти на Луб’янці, залишається все менше сумнівів.

До і після отруєння. Фото AP та Reuters

Післямова

Після того, як у 1957 і 1959 році радянський агент Богдан Сташинський отруїв спочатку письменника-емігранта Лева Ребета, а потім – лідера українських націоналістів Степана Бандеру, з ним відбулася серйозна метаморфоза – він покаявся та здався західнонімецькій владі, зізнавшись у двох убивствах.

Дуже хочеться вірити, що історія повториться, і той, хто підсипав Сашку Литвиненкові отруту, незабаром зрозуміє, що "ліквідація об'єкта" в перекладі з ФСБшної на нормальну мову називається "вбивством людини", і цей гріх не змиєш ніякими самозаспокійливими відмовками про "виконання наказу".

Свого часу врятований від отруєння агент-перебіжчик Микола Чубів в одному своєму інтерв'ю так відповів на запитання про таке "виконання наказу": "Коли в Нюрнберзі судили гітлерівських злочинців, то їхнім головним аргументом у свій захист також було саме те, що вони "лише виконували чужий наказ".

Сашко не виконав злочинний наказ і поплатився за це життям. Це його шлях, і він пройшов його до кінця.

Але Системі для підтримки страху рано чи пізно знадобляться нові жертви. Для цього в неї є всі необхідні засоби, є люди, готові їй служити та підкорятися системі цінностей, у якій приватні бізнес-інтереси і невгамовна жага влади лицемірно називаються "державними інтересами", а людське життя коштує набагато дешевше за життя домашньої собачки Путіна – Конні.

Система готова до бою, і їй усе одно – вбивати одну людину, підривати цілими будинками або влаштовувати геноцид окремо взятого народу, для неї важливим є результат.

Тому я ставлю собі запитання: хто наступний?

Артем Дегтярьов, директор представництва Фонду громадянських свобод в Україні



powered by lun.ua
Реклама:
Чи "дотисне" Зеленський банки: в уряді придумали альтернативу кредитам "5-7-9%"
Від золотих злитків до котів. Що задекларували "нові обличчя"
Коронавірусу не існує, а люди зникають "на органи"?
Тест на справжність намірів: чому реформа оборонних закупівель важлива для відносин із НАТО
Усі публікації