Мазохізм по-українськи: насолода колупатися в болючих ранах
Післямова до пристрастей навколо ухвалення закону про Голодомор
Минулого тижня українці щиро прагнули знову пожаліти себе і якомога вправніше зіграти роль жертви.
А для цього варто було лише прийняти в парламенті закон про Голодомор, що передбачав визнання штучного голоду 32-33 років минулого століття, як акту геноциду щодо українського народу.
І тоді всі не дуже вдалі дії сьогоднішньої політичної еліти, котра заблукала в історичних трьох соснах, можна легко пояснити тяжкими наслідками історичної долі.
З величезними потугами, але закон про Голодомор, ініційований президентом Ющенком, при досить несподіваній активній підтримці голови Верховної Ради Мороза таки був ухвалений.
Фракція "Нашої України" ознаменувала це бурхливими радісними оплесками й щасливими посмішками на обличчях.
Представник президента Іван Васюник прокоментував прийняття закону як "історичний акт, що консолідує(?) український народ". Він упевнений, що це є "вшануванням(?) поколінь, котрі не пережили Голодомор"...
Вже тільки ці коментарі головного президентського ідеолога не мають аж ніякого відношення до реального осмислення колосальної української трагедії та не свідчать про розуміння командою Віктора Ющенка практичної потреби такого закону для українського суспільства.
Та й сумнівно, щоб у таких, украй антагоністичних, позиціях, з якими виступали головні політичні сили напередодні розгляду питання в парламенті, даний "історичний акт" консолідував суспільство.
Очевидно, консолідація, все ж таки, наступає після знаходження консенсусу з суперечливого запитання, а не внаслідок прагнення за будь-яку ціну "продавити" через парламент ухвалення якогось рішення. І мова зовсім не йде про засадничі поступки однієї зі сторін.
Мова, скоріше, йде про рівень всебічної поінформованості сторін, чого, як правило, вистачає для пошуку бажаного компромісу в розумних людей.
Звичайно, якщо при цьому не втручаються якісь принципові – чи то ідеологічні (як у випадку з комуністами), чи то геополітичні (як, швидше за все, у випадку з регіоналами) інтереси. В даному складному випадку, швидше за все, присутні всі ці фактори.
Саме тому Іван Васюник, маючи вкрай негативний досвід ганебного провалу інформаційного забезпечення кампанії щодо вступу України до НАТО, повинен розуміти, що не в кількох дискусіях на телебаченні знаходиться істина.
Вона, ця істина, на нинішньому телебаченні з його рівнем фаховості навіть не шукається.
До того ж, думка громадскості формується не в дебатах, де у кожного своя правда та свої, на перший погляд, "залізні" аргументи. А в документальних програмах, котрі широко розкривають фактаж, простежують причинно-наслідкові зв'язки, ілюструють долі людей.
І не в одній програмі це має бути, а в циклах програм, котрі готуються на державне замовлення. І не тільки на телебаченні. Саме для цього держава щороку виділяє чималі кошти, які невідомо куди йдуть, не маючи цільового осмисленого призначення.
Схоже, команда президента в черговий раз просвистіла організацію інформаційного супроводу питання, котре виносилося на парламентський розгляд.
І якби не невеличка команда ентузіастів вічно молодого академіка Ігора Юхновського, який нині очолює наразі фактично не існуючий Інститут історичної пам'яті, то доля закону була б геть проблематичною.
Але ця команда ентузіастів-фахівців, у силу своїх надто обмежених можливостей (інститут досі не одержав жодної копійки фінансування і тому досі не розпочав свою роботу), не змогла організувати продуманий, добре вибудований і аргументований інформаційний супровід.
Хоча, при відповідному фінансуванні та повноваженнях – могла б.
Саме тому в неупередженої людини постає логічне запитання: для чого був прийнятий закон про голодомор? Яку мету він переслідує? Чому взагалі порушено питання Голодомору як геноциду української нації?
Для того, щоб накапостити Москві, котра чомусь страшенно рефлексує з приводу цієї проблеми і робить усе можливе, щоб заблокувати розгляд закону в парламенті? Які передбачаються юридичні наслідки закону?
Відсутність чітко сформульованої мети та брак вчасно оприлюдненого фактажу спричинили колосальну напругу в проходженні законопроекту. І полярні різнотлумачення.
Відомо, що кожна справа, котра робиться без чітко окресленої мети, має свою власну мету. І ця мета входить у суперечність із тим, чого глибоко в душі хотіли ініціатори, але чітко й зрозуміло не сформулювали.
На превеликий жаль, щось схоже відбулося й цього разу. Саме тому – ні в якому разі не заперечуючи необхідності законодавчого потрактування однієї з найбільших трагедій українського народу – виникають сумніви щодо саме такої постановки питання.
Зі сторони це виглядало як дивовижне прагнення еліти української нації за будь-яку ціну на законодавчому рівні закріпити за собою ім'я нещасної жертви чужого злого промислу.
Молода країна, що бурхливо розвивається, попри політичні рефлексії своєї верхівки, змушена в черговий раз озиратися назад.
Хоча насправді її молодому та нестримному організмові для успішного руху вперед страшенно кортить забути все, що пов'язує з трагічним минулим.
Боже збав, великим гріхом було б ставити під сумнів історичний факт як самого Голодомору, так і варварську ідею геноциду, якому було піддано націю, до якої автор належить. Навіть більше: автор не перестає пишатися тим, що він є українцем.
Навіть після того, як з'ясувалося, що його нація не наймогутніша, не наймудріша, не найхоробріша, не найкраща в світі.
Але чи повинен українець пишатися тим, що його нація нездатна була на організований колективний опір, коли відбирали останню їжу в її дітей, які згодом повільно вмирали на руках у своїх батьків?!!
Ні, автор розуміє, що конформізм, нездатність протистояти чужій волі та силі, то остання й крайня форма фізичного виживання людини та нації. І мушу визнати, що моя нація вижила саме завдяки цій не найкращій своїй якості.
Чи мала вона інші якості для виживання? Так, мала: сміливість, готовність до самопожертви, гордість, мужність, військовий талант. Але всі ці чудові риси грубо та цинічно впродовж віків були перекреслені іншими…
Якесь фатальне несприйняття єдності та невміння організуватися до колективних дій.
Отож, нині й маємо те, чого не маємо. Ні справжніх харизматичних і вольових лідерів, ні досвіду вироблення та прийняття рішень, ні досвіду об'єднання до колективних дій. Самі лише рефлексії.
Проте, маємо небезпечну сіру масу людей у парламенті, більшість із яких і батьків своїх згадують лише раз на рік.
Навіщо їм проблеми цих невдах "нациків", коли з Білокам'яної однозначно поступило височайше прохання в обмін на міфічне збільшення постачання газу не дратувати питаннями "так званого Голодомору"?!
Врешті-решт, що принесе закон про Голодомор крім того, що кожен українець тепер із гордістю носитиме звання нещасної жертви комуністичного геноциду?
Наскільки зрозуміло, цей закон не передбачає ні моральної, ні матеріальної компенсації за здійснене. Практично, він нікого реально не звинувачує і ні до кого не апелює. Тобто, він не несе юридичних наслідків.
Як не передбачає й законодавчої заборони комуністичної ідеології, що, врешті-решт, й призвела – і не тільки на нашій землі – до актів геноциду. А все інше, як це не сумно й не трагічно, на сьогоднішній день уже не так і важливо.
Мартиролог жертв скласти можна, але що дасть цей сухий поіменний багатомільйонний перерахунок наших пращурів, більшість із яких уже відсутня в людській активній пам'яті?
Чи не стане це ще одним приводом покопатися в болючих і ледь загоєних ранах, що особливо полюбляють робити українці, демонструючи ще раз усьому світові свій комплекс меншовартості? Чи не найкращою пам'яттю їм було б навести, нарешті, лад на нашій землі? І, зокрема, в селі.
А потім уже можна було б сісти за круглий стіл і у вузькому колі фахівців і зацікавлених осіб обговорити проблеми історичної пам'яті.
Не демонструючи на цілий світ мазохізм по-українськи. І не породжуючи в свого молодого покоління комплексу нещасних жертв. Адже вони мають рости переможцями. Чи не так?
Віктор Мороз, журнал "Політика", для УП
