Політична мімікрія набуває хронічних форм
В історико-політологічному контексті нинішню ситуацію у пост-помаранчевій Україні можна оцінити як "термідор", яким закінчилася Велика французька революція: радикальні революціонери усуваються від влади.
Але парадокс історії в тому, що термідор не означає повернення в минуле. Франція не повернулася у феодальне минуле й насправді, хоч і з зигзагами, рухалася вперед.
У цьому сенсі частина аналітиків не виключала того, що Регіони вже зробили висновки й будуть цивілізуватися.
Універсал мав стати таким кроком до єднання країни – у цьому контексті згадувалися домовленості Ющенка з Ахметовим і Януковичем. У тому числі, задля створення не "мажоритарної" ("переможець забирає все", "гра з нульовою сумою"), а більш збалансованої, консенсусної моделі демократії.
На жаль, на даний момент все виглядає так, що більше рації мали противники Універсалу. Регіони фактично розпочали кадрову чистку в міністерствах і на місцях.
Порушується Універсал, здається, перманентним стає перетягування канату – наприклад, всупереч п. 6 Універсалу, Регіони почали гру на випередження, запропонувавши свій, а не президентський, проект закону про Кабмін.
Виникає реальна ситуація, коли можливим стає не просто термідор, в дискурсі якого все ще згадуються революційні завоювання, а просто реставрація минулого.
В цьому контексті символічним стає повернення "тіней минулого". І справа навіть не в тому, що за поодинокими випадками не реалізоване гасло "бандитам – тюрми".
Хай би собі сиділи вже тихесенько за кордоном чи пішли б з екранів і продовжували свій бізнес (у дещо зменшених обсягах).
Але вчорашні злодії повертаються як несправедливо ображені. Антигерої минулого, які, здавалося б, втратили моральне право повчати нас як жити, зараз знову на телеекранах, уже в ролі борців за демократію.
В політиці символи мають велике значення.
Для Заходу реабілітація таких людей як Ківалов, Чечетов чи Щербань (якого на поруки беруть депутати з Регіонів), свідчить, що Україна залишається десь там, за межею Європи.
Чи цього прагне, наприклад, Ахметов?
Наприклад, Пінчук уже зробив чимало, щоб сприйматися на рівних із цивілізованим бізнесом заходу – це й діяльність Фонду Пінчука, і організації Yalta European Strategy з просуванню України до Європи.
Ахметов також створив свій Фонд, але шлях міжнародної легітимації у нього ще не пройдений.
Між тим, діяльність Регіонів з обілювання згаданих вище постатей перешкоджає міжнародній легітимації донецьких у цілому й Ахметова зокрема.
Нинішні атаки на Гриценка, Тарасюка, Луценка наочно показують вади прийнятої поспіхом конституційної реформи.
Адже ще під час її просунення зазначалося, що право парламенту зняти простою більшістю будь-кого з міністрів суперечить практиці європейських демократій!
Це зовсім не парламентська демократія, як це намагається впродовж років довести Мороз, це справжній парламентський авторитаризм або ж олігархія.
До атак на Луценка підключився і Щербань. У цих атаках логіка подвійна. Знімемо Луценка – покажемо "хто в домі хазяїн". Не знімемо – значить дискредитуємо, скажемо, що продався.
Отож чи будуть наші "прихильники" парламентаризму доводити ситуацію до абсурду, чи парламент буде-таки вдосконалювати конституційну реформу?
Сподівання слабкі, але іноді здоровий глузд все ж таки бере гору над поточними вигодами.
Неспроможність помаранчевої влади довести до кінця гучні справи свідчить і про недосконалість правоохоронної системи.
Аналітики вже пишуть про вплив Регіоналів на прокуратуру. Луценко зазначає, що саме збереження за прокуратурою у нинішній версії Конституції функцій нагляду за досудовим слідством, фактично, знецінює діяльність МВС.
Звісно, Україні потрібна судова реформа, але головою парламентського комітету з питань правосуддя є Ківалов.
На що можна сподіватися?
Буквально напередодні автор отримав повідомлення про Конкурс творчих робіт серед студентів-юристів на тему "Шляхи посилення незалежності судової гілки влади: погляд молоді". Його організатори з оптимізмом повідомляють, що "головою Журі попередньо дав згоду бути Ківалов С.В.".
Невже так ми підготуємо незалежних правників?.
Інформаційна кампанія, що її здійснюють "тіні минулого", спрямована на дискредитацію нової президентської команди, є доволі витонченою.
Подивіться, як Щербань говорить: "Да, ми з Гайдуком", "Ми з Тарутою", "Ми з "Нашою Україною" , з якої він втік на губернаторську посаду, як втік і голова профспілок Стоян, отримавши депутатський мандат, і деякі інші.
Одні ламались, інші – ні, хоча під загрозою були і їхній бізнес, і особиста безпека. Мовляв, просто програв у політичній боротьбі, а поза тим – я такий само, як і всі інші.
Про фальсифікації Щербань не знає. Начебто не було рішення Верховного Суду про фальсифікацію виборів і численних фактів, наведених під час судового розгляду.
І останнє.
Згадаймо, що Щербань був ще й головою Ліберальної партії України. "Хороша" реклама для лібералізму!
Наразі, дійшли до ситуації, коли в Україні з'явилися вільні ніші для основних політичних течій демократичного суспільства (соціал-демократії, лібералізму, консерватизму).
Мімікруватися – не проблема для вітчизняних політиків. Проблема в іншому: чи вдасться розбудувати справжні партії з ідеологією, програмою, які не будуть просто орієнтуватися на певні постаті чи на владні центри сили?
Ця проблема стоїть перед усіма політичними силами: перед Регіонами, "Нашою Україною", БЮТ, і, тим більше, перед соціалістами, які втратили свій ореол порядності й чесності, і для яких вступ до Соцінтерну тепер може опинитися під питанням.
Більше того, відкривається й ніша для створення нових політичних сил. Проблема в тому, чи знайдуть у собі сили нинішні лідери й автори нових проектів відійти від усталених моделей поведінки українського політикууму.
 |
Автор
Олексій Гарань, професор Києво-Могилянської Академії, для УП
