НАПЕРЕДОДНІ, або Країна чекає на зміни
Наближення нового року завжди змушує озирнутися на прожиті місяці й оцінити звершення та падіння.
Головоломні кульбіти української політики-2006 роблять це бажання ще більш палким.
Тому що за набридливими нескінченними політичними пасьянсами проглядаються глибинні процеси в душі народу
"Веселі, брате, часи настали", або Рік розчарувань
У 2006 році справжнім гімном активних українців може слугувати сумна пісня Святослава Вакарчука "Веселі, брате, часи настали".
Люди мистецтва, буває, запускають думковіруси, котрі завойовують мільйони розумів і сердець, а буває, по-кобзарському глибоко проникають у душу народу. Рок-кумирові вдалося тонко резонувати та передати в пісні настрої значної частини суспільства.
Розчарування помаранчевих цього року досягло особливого розмаху та глибини. І справа не тільки в демонстративному маккіавелізмі Мороза, невмінні/небажанні домовлятися Ющенко та Тимошенко, недостатній активності лідера опозиції або відсутності стратегічних ініціатив глави держави.
Головна провина лідерів в очах активістів Помаранчевої революції – втрачений шанс на прорив України в економіці, політиці та соціальних питаннях до якісно нових стандартів.
Досягти їх неможливо за настільки короткий строк, але можна було, принаймні, запустити механізм їхнього досягнення.
На жаль, "політичний генералітет" помаранчевих не зміг перестрибнути через голову і перетворитися з частини українського істеблішменту на справжню еліту. Він не був гіршим за попередників, багато в чому – був кращим.
Але цього в умовах післяреволюційного підйому виявилося мало. У результаті, енергія мільйонів за короткий термін була бездарно змарнована і пішла в пісок.
Звідси й гіркі слова Святослава Вакарчука про "небажання далі із ними йти", хоча – "ми (нібито) біля мети". Однак біло-блакитному істеблішментові, скоріше за все, радіти довго не доведеться, оскільки процес розчарування електорату в ньому, говорячи по-горбачовському, пішов.
Показовим у цьому плані є опитування Фонду "Громадська думка", котре зафіксувало падіння популярності Януковича за 3 місяці на 10 % (з 37 до 27 %). І це в умовах, коли люди ще не отримали платежки з новими цінами за комунальні послуги та квартплату!
Те, що біло-блакитний істеблішмент не змінив своєї суті – нецивілізоване служіння великому капіталові, часто на шкоду всій країні – продемонстрували вже перші кроки уряду Януковича у другому пришесті.
Пригадується в цьому зв'язку і зондаж із приводу скасування виплат допомоги матерям України, і відновлення непрозорих схем із ПДВ, і багато чого іншого.
Але головним маніфестом, що підтверджує курс на підтримку великого капіталу, можна вважати урядовий проект держбюджету на 2007 рік, зверстаний за принципом: "Чого забажаєте, біло-блакитні олігархи?".
В умовах зменшення виплат у бюджет від приватних економічних монстрів і великих держпідприємств, що знаходяться в "правильних руках", з кого ж будуть здирати три шкіри, щоб наповнити держскарбницю?
У результаті, процес виходу малого та середнього бізнесу з тіні робить розворот на 180 градусів.
Автор навіть готовий припустити, що незабаром навіть орієнтовані на біло-блакитних підприємці почнуть згадувати добрим словом помаранчеві уряди, які при всіх своїх (суттєвих) недоліках показали себе більш цивілізованими у ставленні до неолігархічного бізнесу.
Так що слідом за Вакарчуком слова пісні про "веселі часи" незабаром може соборно заспівати вся країна, причому в єдиному пориві зіллються голоси помаранчевих, біло-блакитних і шанувальників іншої гами кольорів.
Не "месія", а "предтеча", або Перехідний президент
Глава держави в нинішніх українських реаліях неминуче перехідний. "Перехідність", у даному випадку, сприймається не як тимчасовість, а як перехід до іншого стану.
Якщо спробувати подивитися на роль президента з висоти історії, то Ющенко може направити Україну від кучмізму до європейськості або до неокучмізму.
Перший шлях веде від авторитаризму в політиці, тіньової економіки, панування олігархів і нестачі громадянських свобод до справжньої демократії з поділом влади, незалежним і справедливим судом, підконтрольністю влади суспільству, рівних для всіх і прозорих правил гри на ринку, сильного цивільного суспільства.
Саме з таким мандатом повноважень і зобов'язань громадяни підтримали на виборах діючого главу держави.
Однак сьогодні вимальовується інший варіант розвитку подій – абсолютний реванш практичних кучмістів. Він загрожує поставити країну, в якій знаходиться географічний центр Європи, поза європейським контекстом.
Залишити її в числі країн третього світу, де держава й економіка працюють на купку обраних, а безправна більшість животіє у злиднях або, у кращому випадку, отримує соціальний мінімум. Даєш Африку в центрі Європи!
Ющенко вже один раз став лідером і стягом боротьби з наступом кучмістів. Тим самим, виконавши свою історичну програму-мінімум – не дати закріпити кучмістський вектор розвитку України.
На жаль, проющенківські сили не змогли реалізувати діючу стратегію розвитку країни.
Заміна "поганих" чиновників на "хороших" мало змінила систему влади. До того ж, деякі з них виявилися не такими вже й "хорошими".
Далека від досконалості політреформа, продавлена під час політичної кризи, ще більше заплутала відносини всередині влади.
В результаті неокучмісти досягли реваншу в масштабах країни. На щастя, не тотального.
Прийдуть постпомаранчеві?
Чи зможе Ющенко і на цьому етапі історії перетворитися з офіційного глави держави з невеликим рейтингом довіри серед громадян на реального національного лідера, за яким знову підуть мільйони патріотів?
У будь-якому випадку, президент, котрий зараз знаходиться при владі, незвичний для українського політикуму вищої ліги своєю мотивацією – для нього розмови про любов до Батьківщини – не просте прикриття прагматичних інтересів.
Тому він і надалі служитиме точкою опори у владі для сил, що не бажають повного реваншу неокучмістів.
І все ж таки, Помаранчева революція була революцією надій. Мільйони людей повірили, що зможуть вже в близькому майбутньому побудувати комфортну для більшості громадян цивілізовану країну.
Ці надії виявилися обманутими. Більш того, існує загроза захоплення абсолютної влади неокучмістами, що принесе рейдерство у загальнонаціональних масштабах і неминуче звуження громадянських прав і свобод.
Такий сценарій ставить під питання майбутнє держави в цілому. Світ розвивається дуже динамічно і наше відставання від інших країн може стати фатальним, залишити Україну поза рамками розвитих суспільств на століття.
У цих умовах активна частина Майдану шукає лідерів, здатних зупинити реванш. А головне – здатних запропонувати стратегію перетворення України на високорозвинене вільне суспільство, у якому захищені права людини.
Після декількох регресивних мутацій НСНУ мало не перетворилася в очах активістів революції на "ЗАТ "Любі друзі" або "партію освічених кучмістів".
Партійна практика виявилася далекою від ідеалів Майдану, скільки б мантрів про вірність їм не повторювали партійні мандарини. У результаті НСНУ не змогла стати авангардом Майдану та глибинного відновлення суспільства.
Останні зміни в її керівництві відкривають "вікно можливостей" для партії, але чи скористається вона ним – покаже майбутнє.
Найбільше шансів очолити процес відновлення в БЮТ. Хоча бізнес-підхід до створення частини виборчого списку показав слабкі місця блоку в умовах втрати влади.
Головна сила БЮТ – безумовна харизматичність лідера має і негативний момент: частина активістів Майдану вже не влаштовує лідерську побудову руху. Щоправда, політична культура багатьох українських виборців припускає орієнтацію саме на вождя.
У цих умовах на сьогоднішній виклик української історії здатні дати відповідь нові лідери. Вони не виникнуть на порожньому місці, з нізвідки, оскільки лідер – це не просто людина, а й носій соціального капіталу, вияв інерційних соціальних процесів.
Великі шанси стати в авангарді руху відновлення є у "лицарів Майдану" – Юрія Луценка та Миколи Катеринчука, як людей, які в очах активістів революції надій не зрадили її ідеали.
Хотілося б, щоб обидва лідери знайшли формулу ефективної взаємодії та не дезорієнтували своїх прихильників.
Тим самим вони ділом показали б, що зробили висновки з помилок останніх двох років, коли помаранчеві лідери двічі отримали фантастичний кредит довіри від народу, але, через нездатність домовитися, подарували опонентам можливість реваншу.
Крім того, всі усвідомлюють, що нинішні можновладці не віддадуть булаву так просто, як це зробили НСНУ і БЮТ.
Нове ядро Майдану могло б домовитися або повести за собою інші помаранчеві сили, а, можливо, і частину екс-прихильників інших політичних таборів.
Необхідно, щоб рух до оновлення, хто б його не очолив, запропонував суспільству чітку стратегію розвитку, базувався на зрозумілих принципах, європейських цінностях і, імовірно, був менш лідерським. Тоді в країні з'явиться нова надія та шанс не потонути в болоті апатії та неокучмізму.
P.S. В одному тільки з Вакарчуком важко погодитися, що "нас (тих, хто сподівався на Нову Україну і розчарувався) так мало лишилось". Автор майже впевнений, що вже найближчі рік/два доведуть його неправоту.
Андрій Іванець, Сімферополь, для УП
