Своєчасна історія України

Україна буде узгоджувати свою історію з РФ, заявив гуманітарний віце-прем'єр Дмитро Табачник. З ним не погодилися частина маститих істориків і поважних письменників.

Очевидно, все, що "узгодить" Табачник, викинуть на смітник, коли в Кабміні сидітиме інший гуманітарний віце-прем'єр. А потім до уряду знову повернеться Табачник і знову буде "узгоджувати"…

Історії про історії

Варто розрізняти історію, як пізнання, та історію, як тлумачення і пояснення, тобто історію, як ідеологію. Історія (як ідеологія) потрібна державі, а історія (як пізнання) потрібна країні.

Історія (як ідеологія) завжди вторинна. Історія (як ідеологія) є методикою простого та доступного пояснення історії (як пізнання) у даний історичний момент.

Історія (як ідеологія) може видозмінюватися, а історія (як пізнання) – це той філософський і світоглядний базис, на якому ґрунтується самовизначення громадян і сутність країни.

Важливість історії (як пізнання) для країни та її первинність над історією (як ідеологією) очевидна на прикладі Росії та Угорщини.

Помирають генсеки й імператори, виривається з корінням монархія і згортається соціалізм – але Росія залишається Росією. Тому що російські піддані ідентифікують себе та свою країну як суб'єкт світової політики. Вони знають, що Росія має бути діючим гравцем на полі світової конкурентної боротьби.

На кожному історичному етапі вона конкурувала з різними країнами: то Пруссія, то Франція, то Австрія, то Британія, то США. Змінюються кордони, переносяться столиці, помирають правителі, але ціль Росії незмінна – участь у світовій конкуренції.

Бути суб'єктом світової конкуренції – таким є урок російської історії (як пізнання). І, за великим рахунком, не має значення, в ім'я чого конкурувати. Чи тому, що Третій Рим, чи то заради перемоги соціалізму в усьому світі, чи то через слов'янське братерство. Усе перераховане вище – історія (як ідеологія).

Показовим є і приклад Угорщини. Угорці прекрасно розуміють, що над невеликими країнами завжди висить загроза поглинання та позбавлення суверенітету. І такій країні, як Угорщина, потрібно грати в будь-які геополітичні ігри, пам'ятаючи про ці загрози. Тому і у Австрійській імперії, і у Варшавському Блоці, і в Євросоюзі ціль Угорщини не змінюється – боротися за права та преференції, періодично влаштовуючи повстання та бунти.

Угорщина усвідомлює себе, як невелику центральноєвропейську країну, котра у будь-який спосіб бореться за право нехай обмеженого, але суверенітету – тобто право розпоряджатися хоча б власною долею. І, треба відзначити, що побудова політики, виходячи з такого розуміння історії (як пізнання), дає свої плоди.

Угорщина завжди й за будь-якого геополітичного розкладу досягала своїх цілей: зберігала суверенітет, не дозволяла себе поглинути та посідала особливе місце. І не має особливого значення, будували угорці соціалізм або трудилися в славу двоєдиної монархії Габсбургів.

Дві українські історії

Проблема України в тому, що у нас не може бути історії (як пізнання), тому що поняття "країна" підмінене поняттям "держава". Тому що в України немає історії (як пізнання), то відповідно, історія (як ідеологія) залежить від того, що коїться в голові конкретного чиновника, що обіймає високу посаду.

Звідси й українські кидання зі сторони в сторону: сьогодні гуманітарний віце-прем'єр Табачник і одна історія (як ідеологія), а завтра цю посаду обійматиме його опонент, і буде зовсім інша історія (як ідеологія).

І немає ніякого значення, хто буде обіймати посаду віце-прем'єра. У будь-якому випадку країна Україна буде кидатися з боку в бік і надалі. Для того, щоб розібратися з тим, що коїться з історією (як пізнанням) України, потрібно зрозуміти, що коїться в головах громадян країни Україна. При об'єктивізації безлічі розумінь, можна виділити дві основні версії української історії (як пізнання).

Версія № 1. Історія "Східної Європи"

Україна – це частина Східної Європи, що завжди конкурувала з Європою Західною. Стверджувала право бути центром Східної Європи у Візантії, є її спадкоємицею. Україна була Київською Руссю та Великим князівством Литовським, потім – частиною Російської імперії, потім – створювала СРСР. Володимир Великий і Богдан Хмельницький, Кирило Розумовський та Іван Котляревський, маршал Тимошенко і генерал Паскевич – це пантеон героїв Східної Європи.

Але 20 століття було особливим у її історії: був проведений експеримент світового масштабу і побудоване принципово нове суспільство – соціалістичне. Більш того, у проект включили ряд європейських країн, фактично – пів-Європи, Китай і Африка з Латинською Америкою. Таких звершень не було ні за часів Київської Русі, ні у Російської імперії.

Тому Україна несе відповідальність за весь експеримент у цілому: і за громадянську війну; і за колективізацію; і за Голодомор; і за репресії; і за індустріалізацію; і за перемогу у Великій Вітчизняній Війні; і за приєднання західних областей; і за ліквідацію СРСР. Україна несе відповідальність за свою історію, тому що це наші батьки літали в космос і перемагали на олімпіадах, а наші діди розстрілювали своїх співвітчизників. Історія України – це історія її перемог, поразок і трагедій.

У 1991 році вона відмовилася від соціалістичного експерименту, але не через те, що ми – Східна Європа. Історичні цілі не змінилися: конкуренція з Західною Європою продовжується разом із головним східноєвропейським союзником – Росією. Україна не збирається вступати ні в ЄС, ні в НАТО, тому що це буде відмовою від участі в конкуренції на боці Східної Європи – тобто відмова від самих себе.

Немає ніякої потреби вступу до складу держави Росія, тому що Україна є досить компетентною, щоб самостійно керувати державою Україна, невід'ємною частиною Східної Європи.

Версія № 2. Історія боротьби за виживання

Україну завжди розривали на шматки: польські королі та московські царі, австрійські цесарі та турецькі султани. Українська історія – це історія постійної боротьби за виживання. Українців намагалися знищити, полонізувати, перетворити на яничарів, русифікувати, радянізувати, зморити голодом і згноїти в ГУЛАГу.

Протягом століть перед народом України стояла головна історична задача – вижити будь-якою ціною. Але тому що власної державності Україна не мала, боротьба українців носила повстанський характер. Україна жила під окупацією. Їх було багато – і польська, і турецька, і австрійська, і румунська. Але найбільш тривалою, і, головне, актуальною і дотепер, є окупація російська.

Росія – це імперія, що прагнула знищити українство – валуєвські укази, голодомор, підвищення цін на газ, репресії – все це ланки одного ланцюга. Росія несе відповідальність за знищення українського народу протягом майже п'яти століть. І ми повинні пам'ятати про злочини Росії, намагатися відновити справедливість і не боятися говорити про це на весь світ.

У результаті боротьби за виживання Україна опинилася перед історичним вибором: або бути цілком знищеною, або бігти від Росії куди подалі. Але українці слабкі, якщо порівнювати з Росією, тому змушені шукати собі союзників на Заході. Це зрозуміли Іван Мазепа і Степан Бандера, магнат Вишневецький і гетьман Скоропадський.

Зрозуміли це і наші сучасники. Тому Україна приречена на НАТО – це єдина гарантія виживання. Так вчинили й інші народи зі схожими долями – естонці, латиші, поляки та литовці.

Незважаючи на те, що Україні вдалося вирватися з братерських обіймів Росії (СРСР), зерна російської (радянської) пропаганди дали паростки: велика частина народу цілком русифікована і радянізована. Але люди не винні в тому, що їх зазомбували – кожен може стати жертвою пропаганди. Тому необхідно боротися за їхні розум та серця.

На шляху до досягнення мети стоїть п'ята колона Москви – ті, хто хоче приєднання України до Росії. Вони користуються слабкістю держави та зомбованістю величезної частини населення. Тому потрібно провести дерадянізацію, дерусифікацію та люстрацію. З урахуванням досвіду естонців, поляків, латишів і литовців.

Ось дві основні версії української історії (як пізнання). Проблема України не в тому, що є кілька версій її історії, а в тому, що носіям однієї версії глибоко наплювати на носіїв іншої. І, як наслідок, коли позицію сили займають одні (прихильники першої версії), носії іншої мають відчуття приниження та дискомфорту.

Яскравий тому приклад – недавнє голосування з Голодомору. Проблема абсолютно не у формулюванні геноцид/не геноцид, а у розумінні історії (як пізнання). Одна частина народних обранців вважає, що над безневинним народом познущалися (тобто українці минулого були об'єктом), у той час як інша вважає, що українці минулого були і жертвами, і катами (тобто суб'єктами процесу). І це глибинний, світоглядний конфлікт.

Розвилка історії

Отже, висновок: існують дві версії історії (як пізнання) і, відповідно, дві великі групи – носії цих версій. Представники кожної з цих груп по черзі обіймають державні посади і починають відтворювати свої версії історії (як ідеології). У результаті то одні, то інші відчувають себе дискримінованими.

Чи можливий компроміс між цими двома версіями історії (як пізнання)? На жаль, у цих версій розбіжностей більше, ніж дотичних точок. І мирити їх так само безглуздо, як ветеранів Радянської Армії та ОУН-УПА. Ні, звичайно, можна витратити бюджетні мільйони і провести з десяток круглих столів. Але користі від цього не буде. І це варто, врешті-решт, визнати.

За великим рахунком, у носіїв цих двох версій історії (як пізнання) є тільки однин спільний момент: те, що вони волею долі опинилися в державі за назвою Україна. Тільки одні заснули в УРСР і прокинулися в Україні, а інші 500 років боролися в підпіллі та легалізувалися 15 років тому.

Не варто тішити себе ілюзіями, що одна версія історії переможе, і, як наслідок, одна група підкорить іншу. Це – неправда. У кращому випадку на країну Україну чекає подальший міжусобний конфлікт. Питання: в якій формі? У гіршому випадку, варто очікувати на розвиток югославського/грузинського/молдавського сценарію, коли одна група вирішує, що далі так жити не можна, хай навіть для цього доведеться взяти в руки автомат.

Тому з цієї майже глухої ситуації є лише три можливі ненасильницькі виходи:

1) Розійтися мирно, як Чехія зі Словаччиною, і кожному піти своїм шляхом: одним брати участь у конкуренції, будучи Східною Європою, а іншим включитися в цивілізовану родину європейських народів і отримати гарантії безпеки від Росії.

2) Провести федералізацію/конфедералізацію: у гуманітарній сфері, де кожен регіон буде сам писати свою історію, виховувати підростаюче покоління, реалізовувати мовну та культурну політику і так далі...

При цьому центр матиме винятково номінальні повноваження для здійснення загального державного керування та забезпечення територіальної цілісності. Правда, у такому випадку актуальним стане питання, які причини для того, щоб залишатися разом, і навіщо цій країні залишатися державою?

3) Обнулити історію (як ідеологію) і привселюдно визнати, що історія (як пізнання) України почалася 24 серпня 1991 року. Все, що було до 24 серпня 1991 року є історією (як пізнання) народу (не країни і ні в якому разі не держави!), якому судилося жити в різний час і в різних країнах.

Крім того, доведеться відмовитися від існуючої національної політики, визнавши, що фундаментальна цінність України – це громадянство.

У кожного шляху є як свої переваги, так і недоліки, слабкі місця. Вибравши кожен із них, треба бути готовим до того, що перед країною виникнуть задачі, що вона виявиться не в силах вирішити. Адже за 15 років Україна не тільки не навчилася вирішувати задачі на рівні країни, але навіть не навчилася їх формулювати.

Семен Уралов, для УП