2007: рік позиційної боротьби

2007-ий рік буде визначальним щодо напрямку розвитку української політичної системи. Він призведе або до утвердження парламентсько-президентської моделі, або до її повної дискредитації та руйнування. З цим пов’язані ще кілька не менш кардинальних виборів, які найближчим часом мають зробити вітчизняний політикум і громадянське суспільство.

По-перше, це вибори або на користь закріплення принципів публічності та багатополюсності політичного простору, або на користь закритості та централізації системи державного управління.

По-друге, вибір або у бік ескалації протистояння політичних груп, або в бік компромісних рішень і укладення пактів співжиття цих груп. І, по-третє, це вибір між загостренням конфлікту ідентичностей в культурно-історичних вимірах чи актуалізації соціально-економічних проблем, які мають у масовій свідомості виражену загальнонаціональну значущість.

Неважко помітити, що дані альтернативи є взаємопов’язаними та взаємодоповнюючими. Йдеться, за великим рахунком, про кризовий і стабілізаційний сценарії.

Україна має зробити вибір між поверненням до випробуваної вже моделі державного патерналізму. Дана модель, зокрема, передбачає існування держави не лише як єдиноможливого соціального благодійника, але і як спільного ворога, що виступає фактором суспільної консолідації на ґрунті пасивного протистояння цьому ворогові.

Або Україна обере остаточне ствердження принципів політичної конкуренції, включно з її необхідними атрибутами – механізмами політичної відповідальності, постійною активністю громадян, чіткими правилами та системою покарань для їх порушників.

Стабілізаційний сценарій включає досягнення компромісу правлячих політичних груп зі своїми головними опонентами і витіснення непримиренної опозиції на політичний маргінес. Крім того, відмову від спекулятивної риторики навколо дражливих тем світоглядного та культурного розмежування, запровадження ефективної управлінської моделі, що спирається на відповідний кадровий потенціал, чіткі нормативи та процедури, а також на ефективну систему мотивації.

Шансів на те, що цей сценарій зможе реалізувати та група, яка на даний момент отримала важелі державного регулювання, і якій належить ініціатива суспільних змін, практично немає.

Антипомаранчева коаліція лишається заручником логіки реваншу, що виявляється в агресивній і непоступливій позиції з усіх зазначених вище ключових питань.

Така команда не зможе стати гарантом запровадження чітких правил, дотримання компромісних рішень, зняття з порядку денного радикальних гасел і вимог. А також консолідації необхідного інтелектуального та організаційного потенціалу та створення системи його стабільної мотивації та ресурсного забезпечення.

Зробити це колишній і теперішній "партії влади" завадять відсутність перспективних ідей і стратегій, а також їх носіїв у вигляді нових суспільних лідерів.

А ще – тиск корпоратизованих груп, що виступили ресурсними спонсорами їхнього повернення до влади та тиск радикалізованих політичних союзників і груп соціальної підтримки, що виступили електоральними спонсорами їхнього повернення до влади.

Отже, більш імовірним є кризовий сценарій, що може мати більшу чи меншу гостроту, локалізуватися в межах 2007 року, чи вийти за його межі – аж до наступних президентських виборів.

Є підстави очікувати, що кульмінація нової суспільно-політичної кризи припаде на наступний, 2008-й рік. До цього часу мобілізованість нової владної команди та груп її соціальної підтримки знизиться до критично небезпечного рівня.

Натомість, їхні опоненти зможуть реорганізуватися, оновити свій бренд, залучити нові ідеї, нових лідерів і нових спонсорів, яких знайдеться чимало серед ображених новою-старою владою. Власне, ці два зустрічних процеси і складатимуть суть політичних процесів року 2007.

Це означатиме, зокрема, що "скасування конституційної реформи" набуде вигляду затяжного позиційного конфлікту, до якого будуть залучені Конституційний Суд, парламент, Мін'юст, імовірно, Рада Європи, але який не матиме розв’язки в практичній площині.

Можна також очікувати розгортання симетричного процесу в тій таки правовій площині навколо ідеї референдуму з питань НАТО і визнання російської мови в якості державної.

На цьому тлі може відбутися вихід КПУ з правлячої коаліції та оформлення парламентської більшості на міжфракційній основі, як це і передбачалося Партією регіонів у період "коаліціади".

З іншого боку, продовжиться формування двох центрів тяжіння в опозиційному таборі. Один з них об’єднуватиме постать Юлії Тимошенко як майбутнього кандидата у президенти.

Ця група займатиме послідовну радикальну позицію і спробує вже навесні 2007 року організувати вуличні акції протесту. Якщо вони будуть супроводжуватися найменшими актами насильства з боку влади, це стане точкою відліку для консолідації опозиційних сил і настроїв у суспільстві.

Другий центр опозиції складатимуть пропрезидентські сили і структури. Їхніми основними осередками стануть секретаріат президента, оновлена "Наша Україна" й, можливо, інший політичний проект, організований на базі національно-демократичних партій (НРУ, УНП, "Собор").

Основними завданнями цих сил будуть – відлагодження правових і адміністративних механізмів стримування парламентсько-урядової команди, напрацювання банку ідей і проектів, залучення нових кадрів і політичних спонсорів.

Роль проміжної ланки, що буде включатися в кризові моменти як важіль збалансування політичної системи, виконуватиме РНБО, що забезпечуватиме, зокрема, неперервність "переговорного процесу" між президентом і прем’єр-міністром.

Полем реального зіткнення протиборствуючих сторін стануть місцеві органи влади. Оскільки законопроект 3207-1, скоріш за все, прийнятий не буде, то система місцевого самоврядування залишиться недореформованою.

За цих умов політизовані обласні ради будуть підключені до резонансних процесів з приводу перегляду політреформи, "референдумних" питань у сфері ідентичності та зовнішньополітичних пріоритетів. А в міру наростання політичної напруги виступатимуть її транслятором на регіональний і місцевий рівень.

Призначення і звільнення голів обласних і районних державних адміністрацій визначатиме той баланс між реальним впливом президентської і урядової команд, який буде актуальним на даний конкретний момент.

Наявність цього адміністративного ресурсу, у розподілі й використанні якого беруть участь обидві групи практично на паритетних засадах, спонукатиме їх до пошуку компромісів.

Державна політика, таким чином, дедалі більше втрачатиме свій зрозумілий вектор і систему суспільно визнаних пріоритетів. Легітимність влади в очах народу й надалі буде знижуватися. Погіршення соціально-економічного самопочуття виступатиме каталізатором протестних настроїв.

І тільки страх перед катастрофічними наслідками нової можливої політичної кризи, а також відсутність переконливих політичних і соціально-економічних альтернатив, забезпечуватиме відносну пасивність противників правлячого режиму.

Максим Розумний, для УП