Синдром "Шахтарських вбивць"

Донецька Феміда ніяк не може змиритися з тим, що "шахтарські вбивці" раптом опинилися на волі. Мешканцям містечка Шахтарськ Донецької області Руслану Бредуну та Валерію Журавському повідомили, що рішення про припинення проти них кримінальної справи скасовано.

Мова іде про кримінальну справу за фактом убивства в ніч 15 січня 2004 року неповнолітнього Володимира В., про яку УП писала кілька разів, зокрема, в статтях "Система не правоохоронна, а каральна" та "Шахтарські вбивці" вийшли на волю".

Нагадаю, що Донецький обласний апеляційний суд засудив молодих людей до дванадцяти і тринадцяти років ув'язнення. Але Верховний Суд скасував це рішення і відправив справу на дорозслідування.

Після того старший слідчий слідчого відділу прокуратури Донецької області радник юстиції Гаврилов ухвалив рішення про припинення кримінальної справи зі звинувачення вищезгаданих осіб у вбивстві з хуліганською метою, вчиненому за попередньою змовою.

За логікою він не міг вчинити інакше, адже справа була явно шита білими нитками і ґрунтувалася винятково на свідченнях самих підсудних, від яких вони швидко відмовилися, заявивши, що на них чинився тиск.

Інших доказів злочинних діянь слідство не виявило. Таким чином "шахтарські вбивці" переїхали зі слідчого ізолятора додому.

Але тепер, всупереч логіці, той самий старший слідчий Гаврилов повідомляє Валерію Журавському радісну новину про те, що той фактично знову може опинитися за ґратами.

В його листі на два рядочки нема жодного слова про підстави такого рішення.

Журавському ще пощастило. Він хоч листа на руках має. А Руслану Бредуну цю інформацію в прокуратурі повідомили усно – зачитали вголос та й годі. Про підстави відновлення кримінальної справи – ні пари з вуст.

Тим часом набула драматичного розвитку інша аналогічна історія у містечку Курахове Маріїнського району Донецької області, про яку теж згадувалося в попередніх публікаціях по Шахтарську.

Донецький обласний апеляційний суд за головуванням Олександра Дем'яносова вирішив відправити за ґрати на п'ятнадцять років 24-річного Олексія Москаленка.

Його звинуватили у вбивстві в ніч на 27 червня 2003 року 88-річного пенсіонера Олександра Гартованого. Вбитий був інвалідом ще з фінської війни, мав нерухому ліву руку, тому працював на легкій роботі — розвозив пошту. Жив один на звичайну українську пенсію.

Грабіжники винесли чорно-білий телевізор "Рекорд-350" вартістю 40 гривень, два алюмінієві бідони на 38 і 15 літрів. Усього скарбу забрали на 95 гривень 24 копійки. З метою знищення слідів злочину квартиру підпалили.

Суд встановив наступне. Олексій Москаленко разом із іншим обвинуваченим нині 24-річним Олександром Шаповаловим пили з цілою компанією у останнього вдома на вулиці Лермонтова №28 у Курахіному. Близько півночі більшість учасників гулянки розійшлася.

Коли питво закінчилося, Москаленко з Шаповаловим захотіли випити ще, але грошей не було. Тому за пропозицією Москаленка приблизно о першій годині тридцять хвилин ночі вони вирішили пограбувати сусіда, власника квартири що жив поверхом вище.

Вони, за версією суду, проникли до квартири. Шаповалов пішов на кухню, де "став зливати бражку з бідона з метою його викрадення". А Москаленко, озброївшись ніжкою від стільця і кухонним ножем, зайшов до спальні, де в той час знаходився пенсіонер Гартований.

Там він завдав старому "багато ударів руками, ногами, палкою від стільця, радіоприймачем ВЕФ-202 в область голови". Нападник вимагав грошей, але отримав відмову.

Після цього Гартований вийшов зі спальні. Тут Москаленко в присутності Шаповалова завдав власнику квартири багато рубаних ударів ножем по голові, а також колотих ударів в область тулуба. Після вбивства Москаленко знайшов каністру з рослинною олією, розлив олію і підпалив її.

Коли чуєш подібне, то перед очима постає жахливий портрет чоловіка, у якого руки ледь не по лікті в крові, а весь одяг забризканий кров'ю нещасної жертви.

Уявляються знаряддя жорсткого вбивства, які цілковито вкриті відбитками пальців жорстокого убивці. Однак поспішу вас розчарувати – жодної краплі крові на одязі Москаленка виявлено не було; жодного відбитку пальців у вироку не фігурує.

На що спирався суд у своїх висновках? Ви не повірите. Він взяв за основу голослівні свідчення двох осіб. По-перше, напарника Москаленка Олександра Шаповалова, тобто на слова людини, сумніви до яких виникають автоматично, оскільки він природно може бути зацікавлений в тому, щоб перекласти можливу вину з себе на іншого.

По-друге, суд взяв до уваги також свідчення на той час неповнолітньої Інни Іванченко, яка була учасницею вечірки на квартирі Шаповалова. Вона сказала, що бачила кров на руках Москаленка.

Адвокат Москаленка Андрій Пилипенко висловлював сумнів щодо правдивості свідчень Іванченко, адже вона на той час була подружкою Шаповалова і могла бути зацікавленою в тому, щоб перекласти вину зі свого друга на іншу особу.

Сам засуджений Москаленко заперечує свою участь у вбивстві. Він сказав, що пішов від Шаповалова приблизно о 23.30. Ідучи додому, він по черзі зустрів трьох знайомих, які підтвердили, що бачили його в цей час.

Правда, мама Шаповалові Людмила Алексєєва вважає, що то були добрі знайомі сім'ї Москаленків і вони, можливо, були намовлені сказати неправду, аби відмазати Олексія від злочину, який він здійснив.

Чому суд повірив свідченням Шаповалові й Іванченко і чому не повірив словам Москаленка та свідків, котрі свідчили на його користь? Це залишається загадкою.

Суд не пояснив також, звідки взялася кров на одязі Шаповлова, який нібито тихенько на кухні порався з бражкою.

Він не пояснив таку дивну річ, що за висновком експертизи кров на одязі Шаповалові могла бути кров'ю покійного Гартованого. Суд також не пояснив розбіжності у поведінці засуджених.

Москаленко прийшов до міліції сам, коли дізнався, що вона ним цікавиться. Шаповалов, який тримав у схованці награбовані речі, від міліції переховувався.

Олександр Шаповалов отримав вісім років за пограбування. Звинувачення його у вбивстві суд відкинув за відсутністю у його діях складу злочину.

Найменше автор хотів би виглядати у цій справі чиїмось адвокатом. Ніколи не наважився виправдовувати або звинувачувати когось. Це, безумовно, справа суду.

Але річ цілком очевидна: вироки повинні спиратися не тільки на слова, а ще й на цілу систему речових доказів. В протилежному випадку будь-хто з нас може опинитися за гратами тільки тому, що хтось голослівно заявить, що здійснено злочин.

На останок мушу зауважити, що лише випадково сталося так, що автор розслідував дві донецькі справи. Насправді описані підходи характерні для всієї України.

Хоча б гримуча справа журналіста Руслана Антоника чого варта. Безперечно, типовість підходів української Феміди є ще одним підтвердженням необхідності здійснити правову реформу.

Автор

Юрій Луканов, для УП