Ліки для футболу
Причина усіх негараздів – одна, і лікувати будемо її. Але на прикладі футболу.
Осінні виступи "Динамо" та "Шахтаря" у Лізі Чемпіонів дали привід заговорити про кризу в українському футболі.
Розмов багато, але без конкретних відповідей на запитання: "Що ж робити?... Як повернути інтригу в чемпіонат та глядачів на трибуни? Як зупинити підкуп суддів та практику договірних матчів? Як зробити телевізійну трансляцію ЧУ справою прибутковою і для клубів, і для рекламодавців, і для – телеканалів? У чому взагалі – головна проблема українського футболу? Ключова проблема всіх проблем?..."
Чіткої відповіді ніхто не дає, хоча вона – на поверхні.
"Гроші – понад усе!" – таким уже давно є справжнє гасло наших майданів, вулиць, палаців і нетрів. Згідно з цією логікою ми й живемо, вперто шукаючи пояснення своїх проблем у суто матеріальній площині.
Хоча українська криза в основі своїй є кризою моральною і психологічною. Ми не кажемо цим нічого нового й не відкриваємо жодної Америки. Тим паче, що саме один із президентів США свого часу й визначив загальне джерело усіх суспільних болячок.
Зробив це Рузвельт у 1933 році. Звертаючись тоді, ще після свого першого обрання, до нації, розчавленої Великою Депресією, він повідомив американцям: "В основі будь-якої нашої кризи лежить, перш за все, криза – моральна і психологічна".
Зауважимо, це стверджував президент, який не лише потім вивів Америку із депресії, запровадивши свою "радикальну економічну політику" – державних інвестицій, державного регулювання та масового створення нових робочих місць, але й забезпечив Сполученим Штатам статус провідної надпотуги за результатами Другої Світової Війни.
Сказане Рузвельтом тоді у повній мірі стосується й України – сьогодні.
Українська криза є перш за все кризою моральною і психологічною. Кризою – неправильних установок, спотворених цілей, відсутності зрозумілої мети і тим паче – бачення шляху до неї.
Українці лише роблять вигляд, що знають куди йдуть. Уже 15 років. І не лише у футболі.
Але саме на прикладі футболу добре видно як не завжди спрацьовує ставка на гроші та безтямна віра в них.
Брати Суркіси і Ринат Ахметов вкладають колосальні кошти у футбол. За типовою логікою: чим більші вкладення, тим кращим має бути й результат.
Але результату нема. Точніше, він – геть не той, на який розраховували. Чому?...
Мабуть тому, що гроші вирішують далеко не все. І, навіть, якби Суркіси з Ахметовим мали необмежений ресурс, щоб перекупити повністю вже існуючі склади "Челсі" та "Мілану", наприклад, й перевезти їх до України разом із тренерами та інфраструктурою, то чи заграли б ці команди тут на повну силу?
Відповідь очевидна. Саме тому, до речі, не спрацьовує й ставка на легіонерів.
Для більшості з них українські клуби є чимось на зразок заслання. Вони ніколи не мріяли грати тут і, потрапивши у Донецьк (приміром), навряд чи горять бажанням спуститися в забій до закіптюжених, спітнілих шахтарів, аби відчути пульс лави та дух людей, які так важко і небезпечно заробляють собі на життя.
Можливо саме тому "Шахтар" й не може ніяк стати справжньою "Підземною бандою" – зухвалою і непохитною – готовою рубатися до останнього з будь-якими ґрандами, аби лиш принести радість своїм уболівальникам?
Із Київським Динамо чи будь-яким іншим українським клубом ситуація аналогічна, якщо не гірша. Україна - не Італія і не Англія.
Україна для всіх "українських" легіонерів – тимчасовий транзитний пункт – не надто милий їхньому серцю. Усі вони мріють звідси чим по швидше вирватися і ніхто з них аж надто викладатися тут не буде.
Скільки їм не заплати, бо вони і так уже давно перегодовані грошима (як і багато хто з українських гравців, до речі).
А значить виходити треба з конкретних українських реалій, і ставку робити не на гроші, а на щось принципово інше. На те, що за гроші не купується.
Вочевидь на морально-психологічний дух команди і гравців здатних до надзусилля. Гравців, для яких було б за честь – виступати саме за "Шахтар", чи за "Динамо" чи за "Карпати" etc.
Однак, тут виникає застереження, що після введення жорсткого ліміту на легіонерів, два провідні клуби поскуповують усіх більш-менш пристойних українських гравців, так що інші команди – взагалі не матимуть кого випускати на поле.
Загроза виглядає реальною і показує ще одну типову для України болячку – майже цілковиту некерованість процесів в Україні. У першу чергу – з боку держави.
Від самого початку Київ завжди з готовністю умивав руки і радо здавав свої позиції – про що б не йшлося: ядерну зброю чи розграбування природних ресурсів; безглузду приватизацію чи забезпечення людей роботою та житлом; повний занепад фундаментальної науки чи незадовільний розвиток футболу.
Громадськості уперто накидалася думка, що роль держави в усьому треба зводити до максимального мінімуму, найкраще – до нуля. Що ринок усе сам відрегулює.
І найдивовижніше, що попри плачевні результати 15-ти років такого регулювання, українці ще продовжують вірити у цей фетиш. Не помічаючи, як майже все зводиться до передачі державою своїх повноважень у руки достатньо обмеженого кола транснаціональних корпорацій та наближених до влади комерційних структур.
З футболом влада теж давно умила руки, пустивши все на самоплив.
Здавалося б, маємо бути вдячні Суркісам, Ахметовим та іншим, хто не дає футболу геть занепасти, і впродовж багатьох років витрачає на нього значні кошти.
Проблема лише в тому, що гроші на футболі потрібно не втрачати, а – заробляти. І, як це не парадоксально, але відповідні умови для того, щоб футбол в Україні почав приносити прибутки інвесторам, власникам та країні в цілому, може створити лише... держава.
Якщо вона повернеться до виконання своїх елементарних обов'язків і скаже людям типу Ахметова і Суркіса: "Велике Вам усім спасибі, шановні. У період безладу та моєї повної безвідповідальності Ви зробили те, що могли. Але прийшов час навести елементарний порядок. Порядок, від якого виграють усі. І в першу чергу ви самі. А тому попрошу... Два кроки назад".
Наведення елементарного порядку у футболі, очевидно, мало б починатися із запитання: "Навіщо Україні Професійна футбольна ліга, і яку роль при цьому грає Федерація Футболу України?".
Відповіді експертів виявлять, що у Європі професійних футбольних ліг не так вже й багато. Загалом не більше десяти. Із них дві – в Україні та Росії. Скажімо у Чехії немає професійної ліги. І в Швеції немає, і в більшості інших європейських країн теж немає. А в Україні – є.
Можливо саме цим зумовлені розміри "заявочного внеску", що його вимагає ПФЛ від команд усіх ліг за саме лише право брати участь у чемпіонаті.
На сезон 2007 вони складають: 106 тисяч у.о. – для команд вищої ліги, 21000 у.о. – для команд першої ліги, по 11 тисяч у.о. – для 32-ох команд другої ліги. Додаткові побори на різні цілі збирає з клубів і ФФУ.
Для когось такі видатки є непомітними, але ж для більшості клубів це не так. Особливо потерпають команди другої ліги, що презентують місцевий футбол, опираючись на який і мала б зводитися загальна футбольна піраміда.
З іншого боку, хіба нормально, що бригада українських арбітрів, яка судить типовий матч вищої ліги, за одну лише гру отримує на трьох 5000 доларів?
Загальна абсурдність ситуації підсилюється тим, що ФФУ та ПФЛ ще з попередніх років розподілено між "київськими" та "донецькими".
До речі, це типовий результат дії неконтрольованого ринкового регулювання, коли два найпотужніших гравця на ринку вступають у монопольну змову і на її основі доходять до певного консенсусу.
Здавалося б – сфери поділено, мав би запанувати лад та спокій. Натомість ми є свідками постійних конфліктів, взаємних обвинувачень та протистоянь.
Для користі всього українського футболу необхідно цю монополію двох клубів ліквідувати. Зробити може це тільки держава, ставши головним гравцем на футбольному полі.
Сьогодні Ахметов слушно пропонує позбавити Суркіса посади президента ФФУ з одночасним відстороненням Саффіуліна від керівництва ПФЛ. Навряд чи цього буде достатньо.
Потрібне максимально повне відсторонення усіх "київських" та "донецьких" – від футбольного господарства на загальнонаціональному рівні.
Але ініціатива Ахметова цікава тим, що показує алгоритм можливого відходу ФПГ від важелів безпосереднього керівництва футболом і країною в цілому. Як не дивно, в основі такого процесу лежатиме – свідомий вибір лідерів цих груп. Вибір як усвідомлена необхідність – для користі своєї та користі справи.
Інакше - саморуйнація, застій, анархія і безлад, а так: нові можливості розвитку, якісно інші заробітки і врешті решт перспектива повернення до реальної влади, але вже у зовсім новій якості та формі. У формі типовій для всього цивілізованого світу, де реальна влада фінансових кіл ніколи не афішує себе, але завжди все тримає під контролем.
В ідеалі прийти до такого має й Україна. Однак зробити це можна лише під проводом державних діячів, яких гроші – не цікавитимуть. Яких натомість цікавитиме: результат, перемога, успіх. Загальний успіх нашого національного проекту.
Так само як це було з Піночетом, Лі Кван Ю, Рузвельтом, усіма лідерами країн, що досягали помітних результатів. Практично завжди такими країнами керували лідери аскетичного типу, для яких думка про особисте збагачення була недоречною, вульгарною і смішною у порівнянні з можливістю змінювати світ і робити його кращим. Хоча би для окремо взятої – своєї країни.
Аналогічно й український футбол - ФФУ - має очолити людина подібного типу. Максимально незалежний фахівець, який керуватиметься інтересами виключно розвитку українського футболу в цілому. Для якого це буде питанням честі, а не вульгарного заробітку.
Проведення анонімного опитування головних тренерів та керівників клубів дозволить визначити коло можливих претендентів. Головне орієнтуватися на того, хто буде здатний забезпечити максимально відкрите і конструктивне обговорення усіх проблемних питань у футбольному середовищі.
Тоді й правильні відповіді знайдуться, і найбільш оптимальні механізми запровадження потрібних змін.
Футбольні цілі України – очевидні. Нам потрібна сильна збірна, яка регулярно долатиме відбіркові етапи й у фіналі світових та європейських першостей демонструватиме яскраву гру, претендуючи на перші місця. Потрібен сильний чемпіонат і розвинута футбольна індустрія.
Наші клуби мають надійно закріпитися в еліті світового клубного футболу, за українськими гравцями мають почати активно полювати селекціонери кращих чемпіонатів та найіменитіших ґрандів європейського футболу.
Тут не обійтися без серйозних бюджетних вливань та державної підтримки на всіх рівнях, але для початку крок на зустріч людям варто зробити самим футбольним клубам. Таким як "Динамо", "Шахтар", "Карпати" та інші. Клубам, які сформувалися і стали відомими ще за часів СРСР.
Буде справедливо і правильно, якщо вони поділяться з людьми, передавши частину власності в своїх ФК – відповідним міським та обласним радам. Скажімо, 25% – у статутному капіталі.
Це, передовсім, важливо як символічний крок, як демонстрація нового, якісно іншого ставлення до себе, до справи і до людей. Хоча людям буде значно приємніше ходити на матч та витрачати свої трудові гривні, якщо вони знатимуть, що їх команда це не просто команда Суркісів чи Ахметова, але реально і їхня команда також. Хай навіть опосередковано.
Аналогічно й місцевим радам стане легше виділяти гроші, передавати об’єкти у використання та шукати допомогу своїм місцевим командам, якщо вони матимуть у цих клубах певну частку. Хоча тут ще й інший момент.
Якість українського футболу безпосередньо залежить від кількості глядачів на трибунах. Зазвичай ми думаємо у зворотному напрямку: буде хороша гра, то будуть і глядачі. Однак уявити, що футболісти вийдуть на порожній чи напівпорожній стадіон і почнуть грати яскраво – неможливо. Бо футбол – це видовище, в якому присутній вагомий артистичний компонент. Ущерть заповнена глядачами чаша стадіону здатна надихнути гравців на гру значно більше, ніж банальні призові.
І якщо ми хочемо побачити яскраву гру українських клубів, то маємо принаймні прийти на стадіон, щоб її побачити. Тобто свій внесок у розвиток українського футболу може зробити кожен громадянин, але найбільш системно і цілеспрямовано у цьому ключі здатна спрацювати саме влада. Діючи через власний приклад керівників та дуже прості адміністративні важелі.
Достатньо одного лише бажання перших осіб типового міста, щоб у короткий строк перетворити футбольні матчі місцевої команди на зібрання всього бомонду та господарського активу.
Ще Україні потрібні нові футбольні арени. Бажано – в усіх обласних центрах. Суто футбольні стадіони, на яких глядач отримує більше емоцій від гри, а значить і з більшим задоволенням ходить на матчі.
І тут єдиний варіант – державні інвестиції. Можливо у вигляді урядових субвенцій місцевим радам, коли стадіони зводяться як комунальна власність – під наглядом клубів – і передаються їм у своєрідний лізинг з подальшим поетапним відшкодуванням більшої частини видатків.
Інша проблемна сфера – телетрансляції. Повноцінний інтерес телеканалів до матчів ЧУ відсутній. Автоматично виключається вагома складова, без якої динамічний розвиток футбольної індустрії стає проблематичним.
Наповнення команд українськими гравцями, повернення інтриги в чемпіонат, зведення сучасних футбольних арен – усе це з часом змінить теперішню прикру ситуацію, але чекати український футбол не може.
Трансляції ЧУ потрібні вже сьогодні, як і відповідні вкладення у розвиток телевізійної інфраструктури, підготовку кадрів, технічне оснащення тощо. Не будемо обманюватися – як і в інших випадках головним інвестором тут може бути тільки держава. Державні або, як їх іще називають, громадські ЗМІ і мають стати базою для трансляції.
Однак, уже сьогодні необхідно змінити домінуючі психологічні установки.
Не Бекхем і Рональдіньйо, а Назаренко, Мілевський, Тимощук, Михалик та інші мають пропагуватися як справжні кумири для молоді – брати участь у телевізійних шоу, благодійних акціях, ставати героями публікацій та роликів, які рекламуватимуть українські товари.
Одне має чіпляти інше, все разом має працювати на головну мету – позбавити українців комплексу меншовартості, запобігання і телячого захоплення усім іноземним.
Розвиток футболу тут навряд чи зможе потягнути за собою розвиток усіх інших сфер, але саме з футболу почати буде – найлегше. Головне – почати хоч з чогось.
Зрозуміти, що період хаосу та безконтрольного накопичення – вичерпав себе. Що для подальшого динамічного розвитку в Україні має з'явитися – господар, який розведе ворогуючі клани, визначить цілі по напрямкам і стратегічну мету для всіх.
Таким господарем може бути тільки – держава. Чим швидше влада, громадяни та бізнес-спільнота усвідомлять цю просту річ, тим швидше в Україні запанують стабільність і порядок – як головні передумови будь-якого оздоровлення, розвитку, інвестицій та процвітання.
Ось такий ось – рецепт. Не лише для футболу.
