Втративши голову, за зачіскою не плачуть

Чергова політична істерія, яка охопила суспільство після подолання парламентом вето президента на закон про Кабінет міністрів, викликає щонайменше подив та сумнів у здатності до системного політичного мислення окремих політиків та політологів.

Запустивши де-юре політичну реформу з метою подолання авторитарної системи президентської влади в Україні, яка існувала де-факто до серпня 2006 року, Верховна Рада в грудні 2004 року, з благословення та за підтримки Ющенка та керованої ним політичної сили, започаткувала системний перехід від президентської влади до парламентської.

Цей перехід мав бути завершений прийняттям інституційних законів про Кабмін, президента, опозицію та змінами до Конституції щодо засад місцевого самоврядування.

З точки зору логіки державотворчих процесів, викликає щонайменше здивування супротив президентської сторони цим процесам, аж до можливості скасування самої політичної реформи.

Виникає питання: що очікували і на що сподівались Ющенко і його оточення, коли благословляли політичну реформу в грудні 2004 року?

Який кінцевий політичний результат ставився за мету при голосуванні в парламенті за політичну реформу командою нинішнього президента? Наскільки послідовні президент та його команда в досягненні цієї мети?

Попутній вітер дме у вітрила того корабля, капітан якого знає, в яку гавань той прямує

Очевидно, що або президент не знає, в яку гавань спрямувати державний корабель, або вважає, що той прямує зовсім не туди, куди було заплановано. Ближчим до істини видається перше твердження.

Адже якщо навіть президент і знає в деталях, до якого політичної моделі повинна прямувати зрештою країна, то суспільству про це відомо доволі схематично.

Натомість Мороз знає кінцеву мету політичної реформи, в чому його підтримують Партія регіонів і, зрештою, БЮТ. Тому що політична визначеність набагато краща політичного хаосу. А досвід показує, що такий хаос універсалами не подолати.

Повернемося до суті політичної реформи.

До 1 січня 2006 року президент України був фактично і юридично наділений диктаторським повноваженнями, аналогів яких вже давно не знає демократична парламентська Європа (за виключенням Росії та Білорусії).

Президенти або монархи в країнах Європи грають скоріше національно-консолідуючу, представницьку та арбітражну політичну роль.

І в тому їх сила, тому що такі функції дозволяють номінальним керівникам держав бути поза, або вище політичної боротьби та суперечок, піклуючись більше загальнонаціональними та гуманітарними проблемами.

Але в такому разі сила керівника держави великою мірою залежить від його авторитету серед громадян. А цим, на жаль, не може похвалитися жоден із президентів України в новітній її історії, включаючи діючого.

Взагалі експеримент із президентською формою правління в Україні можна вважати невдалим. Власне, жоден із президентів не виправдав покладених на нього нацією завдань та залишив вищий посадовий пост держави "під щитом". Така ж доля, судячи з динаміки рейтингів довір`я, очікує і нинішнього президента.

В фізиці, якщо експеримент тричі дає однаковий результат, такий результат з великою ймовірністю приймається за достовірний.

Чому тоді керівники "Нашої України", задекларувавши необхідність скасування політичної реформи, впевнені, що четвертий раз експеримент дасть інший, кращий ніж попередні, результат?

З великою ймовірністю, четвертим президентом України стане Янукович, Тимошенко, Ющенко чи Мороз, причому скоріше хтось з першої пари, ніж з останньої.

Чи прогнозують аналітики "НУ", що станеться з країною та її молодою демократією, коли після скасування політичної реформи президентська влада, з практично необмеженими та неконтрольованими повноваженнями, дістанеться на 10 років на наступних виборах Януковичу чи Тимошенко - тобто на 2 каденції, тому що сильний президент в такому разі знайде можливість забезпечення повторної перемоги?

За визначенням, розумна істота відрізняються від не розумної здатністю до апроксимації, тобто аналізу та прогнозу. Чим розумніша істота, тим глибший аналіз та точніший прогноз.

Що можна сказати про політиків та політологів, прогнози яких збуваються з точністю до навпаки?

Навіть після схвалення закону про Кабмін, останній залишається відповідальним перед президентом (правда, наповнення терміну "відповідальність", напевне, повинно бути розтлумачено Конституційним Судом), та відповідальним, підзвітним та підконтрольним перед Верховною Радою.

Навіть в такому статусі президент наділений достатніми повноваженнями для здійснення контрольних та арбітражних функцій в державі, в тому числі, як гарант дотримання Конституції в Україні.

Цих функцій в нього ніхто не відбирав і, наразі, відбирати не збирається. Чому, благословивши політичну реформу та принципово погодившись на те, що вищим органом виконавчої влади в новій політичній системі в Україні стає Кабінет Міністрів, Ющенко чіпляється за залишки функцій керівника виконавчої влади?

Простий перелік повноважень президента в Україні дає відповідь про їх достатність і вагомість після конституційних змін:

1) президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності та додержання Конституції України;

2) здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

в) є Головнокомандуючим збройними силами України;

3) очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка є органом державної влади, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони;

4) на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України (правда, згідно щойно ухваленого закону про Кабмін, певні укази та розпорядження повинні попередньо пройти процедуру контрасигнації в Кабміні);

5) зупиняє дію актів Кабміну з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного суду України щодо їх конституційності;

6) призначає на посаду і звільняє з посади голів місцевих державних адміністрації за поданням Кабінету Міністрів;

7) подає до ВР кандидатів на посади прем’єр-міністра, міністрів оборони, закордонних справ та голови СБУ;

8) має право накладати вето на закони, ухвалені ВР, яка може його подолати тільки конституційною більшістю голосів.

З точки зору логіки конституційної реформи, де президент не має безпосереднього відношення до виконання функцій виконавчої влади, перелічених повноважень цілком достатньо для здійснення президентом покладених на нього оновленою Конституцією повноважень.

Згідно законам менеджменту, рівень повноважень повинен дорівнювати рівню відповідальності. Перегин в той чи інший бік значно зменшує ефективність менеджменту.

Тоді навіщо президенту повноваження поза сферою його відповідальності, якою наразі є виконавча влада?

Інше питання, чи захочуть амбіційні Тимошенко та Янукович балотуватися на посаду президента на наступних виборах з огляду на перелік обов’язків і повноважень президента згідно нових політичних реалій?

Принаймні, головнокомандуючий збройними силами України на шпильках та в рюшечках буде виглядати дуже ефектно!

Наразі, існування та конкуренція трьох центрів влади в державі, тобто поміж парламентом, секретаріатом президента та Кабміном, видається дуже благотворним для розвитку демократії в Україні.

Тому що, по-перше, керівники цих інституцій принаймні почали вичитувати закони та слідкувати за дотриманням законів конкуруючою стороною.

По-друге, почали вишукувати та намагатись ліквідовувати протиріччя та неточності в самих законах.

Вже зараз доволі важко уявити, що якась із сторін буде зухвало ігнорувати будь-який діючий закон України, тому що інша сторона тут же подасть позов до суду. Що і відбувається мало не щодня!

Отже, "втративши голову", тобто давши добро на здійснення Конституційної реформи в Україні, президенту не варто "плакати за зачіскою" – чіплятися за залишки прямого впливу на виконавчу владу.

Чи в Україні все гаразд з національною безпекою, обороноздатністю, суверенітетом та дотриманням Конституції та прав людини?

Сергій Сорока