Імперативний мандат – запорука політичної вірності

Вівторок, 13 лютого 2007, 14:24

Президент Ющенко не дослухався своїх порадників і підписав закон про імперативний мандат, зауваживши однак про його недемократичність.

Утім, боротьба проти закону триває. Депутати "Нашої України" готують звернення до Конституційного суду з приводу неконституційності даного закону. Отож, у скривджених депутатів-перебіжчиків надія є.

Що ж саме не подобається опонентам у цьому, без перебільшення, знаковому законі?

Одним із закидів проти закону був протест проти прийняття рішення про позбавлення депутата мандату керівництвом політичної сили. Мовляв, а думкою виборців поцікавились? Це ж їм вирішувати, виборцям.

Закид неймовірно абсурдний! По-перше, хочеться запитати як саме розуміють опоненти поняття "керівництво"? Для чого керівництво, наприклад, на підприємстві, у державі? Напевно, керівництво ухвалює рішення, за які несе відповідальність.

Щодо думки виборців, то її було висловлено на виборах, коли саме партія, а не окремий депутат, отримав народну підтримку. У скількох виборців поцікавився їх думкою той чи інший депутат перед виходом з фракції.

Ще сильніше розлютило борців за справедливість норма, що повертала його дію на депутатів, обраних на виборах у 2006 році.

Зокрема Комітет виборців України заявив, що "даний закон містить антиконституційну норму про припинення повноважень депутатів, які вийшли з фракцій до набуття чинності згаданого закону. Адже українське законодавство не має зворотної сили".

А ще Комітет виборців прогнозує, що в умовах політичної кризи, застосування такого закону приведе до масових порушень прав депутатів. А як щодо порушення прав виборців?

Стаття 5 Конституції говорить "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

До речі, у 2005 році Конституційний суд виніс рішення, що тлумачить дану статтю. Так, у рішенні суду зокрема наголошується: "Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України".

Отже, під час виборів громадяни реалізують цитовану конституційну норму, делегуючи владу певній політичній силі. У виборах беруть участь партії, які за статтею 36 Конституції "сприяють вираженню волі громадян".

Таким чином, якщо хтось із депутатів, за власним бажанням і всупереч результатам виборів, обмежує представлення волі суспільства через кількісне зменшення партії, за яку проголосували виборці, то це порушення закону і прав виборців.

У народу відібрали право здійснювати владу через державні та місцеві органи влади. У згаданому рішенні Конституційного суду двічі зазначалося, що "результати народного волевиявлення є обов’язковими".

Та, як виявляється, не для усіх.

Ніхто не забороняє шановним депутатам змінювати думку, позицію – це їхнє право. Однак намагання всупереч результатам виборів формувати органи влади взагалі можна розцінювати як посягання на конституційний лад. На сьогоднішній день існують усі підстави для звернення громадян України до суду про порушення їхніх прав окремими депутатами

Коли йшлося про керівників, згадувалося про їхню відповідальність. Коли органи влади порушують виборчі права громадян, обмежуючи їхнє право на владу, незрозуміло, чому на це заплющує очі керівництво цих органів? І, зрештою, за чим стежить ЦВК, Гарант Конституції?

Зрозуміло, в умовах сьогодення громадяни мусять самі боронити свої права, не сподіваючись на гарантів. Отже, якщо стараннями палких борців за правду закон про імперативний мандат не запрацює, позбавити депутатів, що перебігли в іншу фракцію, потрібно через суд. Навіть якщо доведеться піти далі українського суду.

Адже окрім Конституції, владу народу гарантує і Декларація прав людини, і Конвенція про громадські та політичні права. А для певності, варто згадати первинне значення слова "демократія".

Отже, позбавлення мандатів депутатів, що змінили фракцію є на сьогодні терміновою необхідністю. Депутати-перебіжчики все одно втрачають свої мандати або негайно, через зворотну дію закону про імперативний мандат, або згодом, після рішення суду.

Щодо закону про імперативний мандат, то справді існують моменти, які в принципі не такі вже й проблемні. Дехто з депутатів-перебіжчиків пояснювали свій вихід із фракції тим, що начебто їм не давали працювати на благо виборців. При тому не пояснивши, яким чином і хто не давав працювати?

Їм зв’язували руки при спробі натиснути на кнопку для голосування чи при спробі написання ініціативного документу? У таких випадках треба звертатися до правоохоронних органів.

Зрештою, є статті, що передбачають відповідальність за перешкоджання роботі депутата. Напевно, річ у тому, що працювати якраз давали змогу, але не давали переконливих "стимулів" для подальшої перебування у складі фракції.

Навіть будучи у складі "рідної" фракції, депутату ніхто не заважає голосувати по-іншому, ніж решта однопартійців. Це нормально. У кожної людини своя думка. Втім, ця думка, дивним чином часто може співпадати з думкою опонентів. Логічно, що фракція і її керівництво, які відповідальні перед своїми виборцями, мусять вирішити таку проблему. Бо якщо такі випадки стають системними, то в існуванні фракції взагалі немає сенсу.

Тому виключення депутата із фракції і позбавлення його мандату є цілком виправданим кроком, і, очевидно, єдиноможливим для вирішення проблеми.

Противники закону про імперативний мандат незадоволені відсутністю переліку причин, що можуть стати підставою для такого радикального рішення фракції. Зрозуміло, що виключатимуть з фракції тільки з поясненням причини. І то буде в будь-якому випадку серйознішим, ніж – "бо не вдався пикою".

Деталізувати – перераховувати геть усі гіпотетичні випадки – нераціонально. Доцільніше було просто сформулювати як підставу для виключення депутата з фракції – демонстрацію його діяльністю незгоди з обраним курсом партії, а також діяльність всупереч рішенням партії, всупереч реалізації її програми.

Це абсолютно не є порушенням демократичних норм. Оскільки всередині партії можна обговорювати і узгоджувати позиції, і незгодний може переконати у своїй правоті, якщо має аргументи.

У Верховній Раді теж бувають незгодні, але рішення на виході єдине. І це абсолютно демократично. Єдиний момент – необхідно до виборів визначитися з політичним курсом і програмою. І не просто визначитися, деталізувавши свої обіцянки – і те дамо, і те зробимо. Очевидно, що слід закріпити курс і стратегію політичної сили формально-юридично.

Тобто, це міг би бути документ у формі своєрідного договору, що мав би ефект як зовнішній – з виборцями, так і внутрішній – між членами партії. Такий документ, міг би бути зареєстрованим і мав правову, юридичну силу.

По-перше, такий договір міг би зміцнити відповідальність політичної сили перед виборцями. А по-друге, він би не дав можливості ні окремому депутату діяти всупереч програмі. Ні навпаки, більшості партії відійти від декларованого курсу, позбавивши мандату тих кількох, що залишилися б вірними йому.

Такий договір також зробив би неможливим утворення неприродних коаліцій. Але це питання часу, хай дуже важливе і термінове. На сьогодні більш терміновим завданням держави є поновлення у правах громадян, кого цих прав позбавлено.

Ігор Свачій, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді