Що об'єднує Південну Африку, Індію, Нігерію, Вануату та Україну?

Коли нещадно критикують запровадження імперативного мандату як чогось такого, що перекреслює місцеве самоврядування, все виглядає ясним і юридично бездоганним.

Ну, можливо, майже бездоганним, оскільки навряд чи будь-де у світі, крім деяких скандинавських країн, місцеве самоврядування настільки автономне від загальнодержавного життя і загальнодержавної влади.

Але на загал вірні тези й автора цієї статті, і цитованої ним Європейської хартії місцевого самоврядування викликають одне-єдине, але, очевидно, слушне запитання: а який стосунок усе це має до вельми брутальних українських реалій?

Звичайно, Конституція України на загал прийнятно змальовує основні функції органів місцевого самоврядування, а закон про статус депутатів місцевих рад слушно зазначає, що це – представники інтересів територіальної громади, котрі зобов’язані виражати і захищати інтереси відповідної громади, але хіба реальність в абсолютній більшості регіонів держави корелюється з цими законами?

Хіба Київрада в особі її керівників і депутатської більшості представляє чиїсь інтереси, крім власних і тих кільканадцяти відсотків киян, котрі, за даними соціологів, усе ще підтримують команду мера Черновецького і його особисто?

Хіба захищає ця "команда мільйонерів", за висловом самого ж Черновецького, (точніше – команда нуворишів) інтереси киян?

Звичайно, Європейська хартія місцевого самоврядування цілком справедливо зазначає, що "мандат місцевих обраних представників передбачає вільне здійснення ними своїх функцій".

Але якщо у Європі така свобода означає захист місцевих депутатів від тиску з боку державної влади, з одного боку, і радикально-екстремістських угруповань, з другого, то у нас проблема де в чому іншому: найбільшою є залежність цих депутатів від бізнесу і криміналітету, чи відверто бізнес-кримінальних структур.

І тому, як це не парадоксально, максимально вільний депутат виявляється нічим, крім власної впертості, не захищений від тиску на нього, іншими словами, реально він стає максимально невільним.

Але це ще далеко не всі парадокси, пов‘язані з імперативним мандатом.

Скажімо, Андрій Коломієць у цікавій і слушній статті "Закриті списки – вбивство демократії" зауважив, що зараз імперативний мандат "використовується у таких державах, як: Куба, Китай, КНДР, Індія, ПАР, В'єтнам, Вануату, Нігерія, а з наступного року він буде і в Росії.

Тож жодної розвинутої (в політичній сфері) держави у цьому списку немає". І знову все наче слушно. Але...

Для того, щоб знайти цю статтю в Інтернеті, я увімкнув пошуковик. І він мені висвітлив поруч зі словами "Індія" та "імперативний мандат" ще одне словосполучення: "Індія захоплює світові ринки".

Звичайно, це ще не аргумент, але подивіться на щорічні звіти Freedom House – там до 2005 року Україна виглядала за рівнем демократії помітно гірше, ніж Індія.

І ще деталь: у Китаї, КНДР, Кубі, В‘єтнамі (а з наступного року – і в Росії) мандат тільки зветься імперативним; насправді депутат там залежить не від волі виборців і не від лідерів партії, а від влади, яка де-факто призначає цих депутатів - згадайте-но історію про те, як Путін напередодні останніх виборів до Думи запросив до себе лідерів "Яблука" та Союзу правих сил і скрушно сказав: ваші політичні сили припустилися тяжких помилок, тому виборець їх не підтримає, бар‘єру їм не здолати...

Таким чином, реально імперативний мандат існує в Південній Африці, Індії, Нігерії та Вануату. Як бачимо, список ще менший.

Але... Нігерія посідає одне з провідних місць за рівнем корупції, і там депутатів купують ще більш масово, ніж у нас. Може, тому й імперативний мандат запровадили?

Південна Африка – дуже специфічна демократія з дуже специфічними стосунками між банту, африканерами, вихідцями з Індії та іншими етнонаціональними групами.

Чи є свідченням нерозвиненості цієї країни імперативний мандат, чи це єдина можливість зберегти таку-сяку політичну стабільність у складній тамтешній ситуації – не знаю.

А от Індія... Там, до речі, є інші цікаві речі, пов‘язані з депутатською діяльністю. Скажімо, пропустив без дійсно поважної причини (тяжка хвороба) засідання парламенту – плати штраф. Не дуже демократично? Не знаю. Принаймні, за умов становлення демократії працює непогано.

Принаймні, якби ми (всупереч цілком імовірним протестам Ради Європи) запозичили цей елемент досвіду становлення постколоніальної демократії, наша Верховна Рада жерла хоч ненабагато, але менше грошей з наших кишень...

Бо ж це зараз Європа така розумна, що забороняє імперативний мандат, оскільки він таки дійсно суперечить сучасній європейській демократії. А були ж часи, коли імперативний мандат вважався найвищим досягненням демократії, яке рятувало європейських депутатів від тиску з боку влади.

Це було у пізньому Середньовіччі і на початку Нових часів, коли "третій стан" завойовував свої права у дуже ще недосконалих парламентах, а через них – у політичному житті.

Цей мандат був конче потрібен, щоб нобілітет і духовенство плюс монархи не могли "прикрутити" депутатів за допомогою погроз чи підкупу.

Імперативний мандат тісно зв‘язував депутатів саме з виборцями, а не з урядом і тодішніми політичними рекетирами.

Ба більше: Нідерланди після революції, на першому, республіканському етапі своєї незалежної історії теж впровадили імперативний мандат для депутатів Генеральних Штатів.

Парламентарії мусили радитися безпосередньо з виборцями перед голосуванням за справді важливі питання, оскільки це було зробити неважко, країна ж маленька.

Проте, потім, з одного боку, у Нідерландів з‘явилися власні заморські колонії, куди було важко збігати порадитися з електоратом, з іншого боку, депутати якось призвичаїлися постійно зважати на інтереси виборців, щоб не покласти край своїй політичній кар‘єрі.

Тим більше, що часи були суворі, чимала частина електорату мала вдома якщо не гвинтівку чи пістоль, то шаблю і шпагу...

І тільки наприкінці ХІХ століття, коли європейський парламентаризм в основному вже "устаканився", коли почався перехід до загального виборчого права, якраз і ухвалюються правові норми, які імперативний мандат забороняють.

А як справи з нами? Поклавши руку на серце, скажіть, де перебуває Україна на шкалі історичного розвитку? І чи не є вона ще більш яскраво вираженою постколоніальною країною, ніж сучасні Індія чи Нігерія?

І як справи з нашим "третім станом" – ясна річ, не з фінансовими і промисловими "баронами", не з номенклатурною "шляхтою", не з жерцями, тобто політтехнологами й ідеологами, при грошовитих "тузах", а з середнім класом, з дрібним бізнесом, з фермерами, інтелігенцією, кваліфікованими робітниками – хто їхні інтереси представляє в радах, і як домогтися контролю за цими персонажами, щоб вони не торгували собою наліво-направо?

Звичайно, можна сказати – виборцям треба почекати. Десять років, двадцять, сорок. А тоді все стане добре.

Але ж чому так разюче відрізняється від Індії чимало країн, що так само, 40-50 років тому здобули незалежність?

І як виборцям, котрі голосували за партійні команди, второпати, що в ім‘я демократії вони мусять схвалити порушення демократії своїми обранцями? Чи, може, найкращий спосіб усунення депутатів-зрадників – це революція?

Зрозумійте вірно: я справді не знаю, чи доцільно впроваджувати в Україні імперативний мандат чи, можливо, краще шляхом масових громадських дій два-три рази достроково змусити найбільш одіозні місцеві ради до саморозпуску, щоб депутати відчули на собі, що таке контроль з боку виборців.

Але простих рецептів творення демократії в Україні просто не існує.

Автор Сергій Грабовський,

кандидат філософських наук,

член Асоціації українських письменників