Там живуть нещасні люди-дикуни…

65 переглядів
Михайло Дубинянський, для УП
Четвер, 15 лютого 2007, 20:54

"Обирай у раду тубільців трудящих, не пускай шамана та куркуля", – саме цей незабутній плакат, створений на початку 1930-х для малих народів Півночі, мимоволі згадується, коли мова заходить про сучасну українську політику.

Щоправда, трудящі з мандатами у нас представлені хіба що шофером Ахметова, зате будь-який інститут влади в Україні має яскраво виражені тубільні риси.

І, очевидно, найкращим ключем до розуміння вітчизняної еліти є не політологія, не психологія і, звичайно, не формальна логіка, а етнографія.

У цьому сенсі затяжна Війна за Повноваження Влади, що супроводжується кадровими двобоями, законодавчими битвами, несподіваними союзами і таємними угодами, може дати багатий матеріал для нового Миклухо-Маклая.

Останнім часом сентиментальні коментатори дедалі частіше скаржаться на нестачу моралі в українській політиці.

Насправді моралі там хоч відбавляй, але моралі особливої, з екзотичним тубільним колоритом.

У позаминулому столітті якийсь європейський місіонер, який проповідував християнство серед готтентотів у Південній Африці, запитав одного зі своїх підопічних, чи знає той, чим відрізняється Добро від Зла.

Абориген швидко дав глибокодумну відповідь: "Зло – це якщо сусід забере у мене биків, добро – якщо я заберу биків у сусіда".

Вираз "готтентотська мораль", який став крилатим, якнайкраще відбиває реалії політичного життя в Україні.

Комплект моральних принципів нашого дикуна від політики досить простий: "Якщо повноваження забирають у мене – це зло, якщо я відбираю чужі повноваження – добро", "Якщо кадрові чистки проводила колишня влада – це зло, якщо їх проводить нинішня – добро", "Якщо з Антикризовою коаліцією домовляються наші товариші по Майдану – це зло, якщо ми самі – добро" і т.д. і т.п.

Необхідно врахувати ще один важливий момент.

У глибині душі культурна людина також може бути не далека від готтентотської моралі, але, живучи в цивілізованому суспільстві, вона змушена ховати та придушувати дикунські інстинкти.

Готтентот, на відміну від закріпаченого європейця, не зв'язаний ніякими умовностями; свої етичні установки він декларує відкрито, навіть не розуміючи, що говорить щось неправильне. Така ж наївна безсоромність характерна і для українського політбомонду.

Як ми пам'ятаємо, всю другу половину січня активісти БЮТ намагалися пояснити електоратові, чому вони підтримали закон про Кабмін, який раніше нещадно лаяли.

Одну з перших версій озвучив Олександр Турчинов, який заявив наступне: "Наші опоненти даремно радіють. Ми приймали цей закон для себе, і за цим законом ми будемо формувати уряд і працювати".

Тобто, диктаторські повноваження для прем'єра Януковича – звісно, Зло, але такі ж повноваження для прем'єра Тимошенко – Добро.

Коли авторитетний діяч демократичної опозиції намагається використовувати готтентотський принцип як гарне виправдання – це, погодьтеся, досить сумно.

Проте, демонізувати вітчизняний політикум також не варто. Опереткових злодіїв тут нема.

Всі наші діячі захищають винятково Добро і борються за перемогу Справедливості. Але основним критерієм Добра для кожного окремо взятого політика є його власна особа.

Нам, звичайно, хотілося б, щоб український політбомонд керувався, у першу чергу, інтересами країни. Але національні інтереси – це абстракція: кишеню вони не гріють, самолюбство не тішать...

А з абстрактним мисленням у дикунів завжди було не в порядку. Засвоювати різні абстрактні поняття їм дуже важко.

Ця ментальна особливість знайшла відображення в деяких тубільних мовах.

Так, у аборигенів Флориди "на-куа" означало 10 яєць, а "на-банара" – 10 кошиків, але слово "на" у значенні "десять" окремо не вживалося.

Дикун був просто нездатний уявити собі число 10 без наповнення конкретними яйцями, які можна з'їсти, або кошиками, у які ці яйця можна покласти.

Так само у тубільців Фіджі та Соломонових островів не було слова "сто", але був спеціальний термін для позначення ста кокосових горіхів.

"Політреформа", "Конституційний Суд", "Закон про опозицію", "Кабінет Міністрів", "Закон про імперативний мандат", "Міністерство закордонних справ" – усі ці поняття, що позначають найважливіші державні інститути та законодавчі акти, зовсім недоступні вітчизняному політикуму.

Такими категоріями здатні мислити правлячі еліти Великобританії, Канади або Фінляндії, але не мешканці українських політичних джунглів.

Наш тубілець може розглядати кожну з цих стратегічних абстракцій тільки в прив'язці до своїх власних інтересів.

Скажімо, президент Ющенко явно не здатен хоча б на секунду уявити собі Політреформу, що змінила державний лад республіки із назвою Україна.

Віктору Андрійовичу потрібно наповнити це абстрактне поняття конкретним, глибоким особистим змістом.

У грудні 2004-го для Ющенка існувала реформа, що стала його пропуском у головне крісло країни, зараз – реформа, що позбавляє його цього крісла. А у 2005-му, коли доленосні конституційні зміни прямо не стосувалися Гаранта, він про них і не згадував...

Проте, рівень мислення президентських опонентів так само низький. Звідси й хронічна нездатність українських політиків вести нормальний конструктивний діалог: наші тубільці просто не мають потрібного понятійного апарату.

За яких умов можлива продуктивна дискусія щодо закону про Кабінет Міністрів?

Як мінімум, сторони повинні говорити про один і той самий предмет – про закон, без якого країні жити не можна.

Але наші лідери, хоч і оперують схожим набором звуків, мають на увазі абсолютно різні правові акти.

Віктор Янукович споконвіку прагнув "Закону про збільшення повноважень Віктора Януковича", Віктор Ющенко мріє оскаржити в КС "Закон про зменшення повноважень Віктора Ющенка", а Юлія Тимошенко підтримала "Закон, який можна обміняти на певні привілеї для Юлії Тимошенко".

Очевидно, настільки ж конструктивною була б гіпотетична дискусія флоридських дикунів про властивості числа 10.

Один абориген заявив би, що десять яєць маленькі та смачні, інший би заперечив, що десять кошиків великі та неїстівні, на чому суперечка тубільних математиків зайшла б у глухий кут.

Взагалі, спостерігаючи за запеклими дебатами наших політиків, приходиш до думки, що вони просто не доросли до "імперативного мандату", "контрасигнацій" та інших розумних буржуйських неологізмів. Рівневі вітчизняної еліти більше відповідає лексика примітивних племен.

Наприклад, у мові південноамериканських індіанців бакаірі було цікаве слово "кура", яке мало одночасно два значення: "МИ" і "ГАРНИЙ". Використовували бакаірі і настільки ж ємний термін "курапа", який одночасно означав "НЕ МИ" та "ПОГАНИЙ".

Думаю, запозичення цих універсальних висловів дозволило б українським політикам істотно заощадити на послугах спічрайтерів та уникнути виголошення стомлюючих промов.

Кожен партійний лідер міг би двома словами пояснити виборцям програму своєї політсили, не забувши жодної істотної деталі...

До речі, про виборців. Очевидно, значній частині українського електорату, насамперед, жителям південного сходу країни, імпонує готтентотський світогляд політиків: багато громадян схильні в усьому солідаризуватися з партійними босами, виправдуючи будь-які їхні дикунські витівки.

Що ж, як кажуть, про смаки не сперечаються: врешті-решт, "доброчесним дикуном" захоплювався і знаменитий філософ Руссо.

Але якщо ви твердо вирішили перетворити тубільця на свого кумира, необхідно запам'ятати одну важливу річ: скільки б повноважень і матеріальних цінностей не відняв у конкурента ваш улюбленець (у рамках перемоги Добра над Злом, звичайно), вам із цих трофеїв не дістанеться нічого.

Тому що все ваше захоплення не змусить дикуна включити вас у коло осіб, які підпадають під сакральне визначення "кура".

Напевно, більш перспективний шлях – не захоплюватися екстравагантними витівками тубільця, а спробувати прищепити йому елементарні навички культури. Адже ми не расисти і знаємо, що вади світогляду дикуна спричинені умовами життя та поганим вихованням.

Теоретично послідовний вплив громадянського суспільства здатен перетворити партійного аборигена на цивілізованого політика. Був би час...

Але саме часу не вистачає. Адже тубільці так чи інакше змушені контактувати з зовнішнім світом, а такі контакти завжди мали виразний слід дикунського менталітету.

За пляшку рому абориген легко продавав своїх одноплемінників, а як він радів вигідному обміну непотрібних земель на корисне та красиве скляне намисто! От тільки фінал подібних угод був сумний – заточення в резервацію.

З розпалом української битви за повноваження симптоматично співпали революційні енергетичні ініціативи президента Путіна.

Дуже доречними виявилися і розмови про реанімацію ЄЕП, і сумнозвісний "чорний список" від російського МІДу.

Чи є в дикому, примітивному українському політикумі люди, здатні протистояти натиску північного сусіда?

Автора, як і багатьох його співгромадян, порадував провал путінського нафтогазового бліцкригу у Верховній Раді та далекому Мюнхені.

Але, природно, Кремль на цьому не заспокоїться. І в перспективі доля країни не в останню чергу залежить від того, що саме керує нинішніми захисниками української ГТС. Готтентотський принцип "Якщо національне добро дерибанимо не ми – це зло, якщо ми – добро"?

Або перші проблиски цивілізованої свідомості, що почали пробиватися крізь суцільну тубільну пітьму?

Хотілося б вірити, що все ж таки друге. Інакше у найближчому майбутньому Україна ризикує перетвориться на один великий геополітичний бантустан.

powered by lun.ua
Історик Георгій Касьянов: Якщо поставити Порошенка поруч з Черчиллем, стане зрозуміло, хто є "ху"
Спокусити туриста. Історія львівського кластеру, який об'єднав 33 фермери
Грузинський сценарій для Донбасу: як Росія роздавала паспорти в Абхазії та Південній Осетії
Ні обіцянок, ні пробачень. Як змусити українців відмовитися від популізму
Усі публікації