У травні 2025 року добровільно мобілізувався журналіст Юрій Бутусов – один із найжорсткіших критиків армійського командування, багатодітний батько і людина з дуже слабким зором. Уже за кілька місяців він став командиром роти БПЛА 23-го штурмового полку бригади "Хартія".
Ця розмова відбулася у момент, коли, здається, у суспільства та медіа відкрились останні шлюзи щодо критики армії. У Львові натовп із двох сотень людей напав на військовослужбовців ТЦК. Військова омбудсманка та журналісти звинувачують штурмовий полк "Скеля" в системному насильстві над новобранцями. Командира близької цьому підрозділу 155-ої бригади та дев'ятьох військовослужбовців затримано за підозрою у вбивстві двох людей.
У бесіді з УП Бутусов пояснює, з якими проблемами насправді стикається українська армія, що відбувається з мобілізацією, хто несе відповідальність за її провали, і за ким сьогодні ініціатива на фронті. А також де проходить межа між об'єктивною критикою, без якої неможливо виправити помилки, та аргументами, які працюють на зрив мобілізації й послаблюють українську оборону.
"Тиск на тих, хто тримає фронт, зростає"
– На фронті – глухий кут, а переможе сторона з вищим порогом терпимості суспільства до війни. Про це каже ексголовком Валерій Залужний у свіжій колонці "Поразка Росії чи фантазії перед катастрофою". Що ви думаєте про поріг української терпимості? Чи не став бунт у Сихові тривожним дзвінком, що цей поріг перейдено?
– Єдиний важливий поріг терпимості на цій війні – людей, які тримають фронт. Саме їхнє бачення визначає нашу обороноздатність. На мою думку, жодного позиційного тупика немає: фронт достатньо гнучкий, розвиток дронів дозволяє як зупинити ворога, так і здійснити прорив.
Такий вихід з позиційного глухого кута бачить і ворог, він стрімко нарощує кількість своїх підрозділів БПЛА і різноманіття типів дронів для виконання максимально широкого спектру бойових завдань.
В армії немає проблеми з терпимістю, але є проблеми з плануванням бойових дій, ресурсів, людей для того, щоб досягти поставлених цілей і виконати конкретні бойові завдання.
Реальне роздратування людей, які тримають фронт, полягає в тому, що стрімкий розвиток високотехнологічного озброєння потребує стрімкого розвитку організації управління, змін тактики і змін в ухваленні оперативно-стратегічних рішень. З цим справді в нас є проблеми, і вони були протягом всієї війни.
Зараз вони загострюються, бо чим менше людей ми направляємо на фронт – а ми менше людей направляємо на фронт з кожним місяцем – тим вищі вимоги і більший тиск на тих, хто реально тримає фронт і знищує ворога. Тобто проблема полягає не в терпимості, а в плануванні.
– 12 червня міністр оборони Михайло Федоров оголосив про початок очікуваної реформи військової служби. І ось ми тут: в українському П'ємонті натовп здирає піксель з військовослужбовця ТЦК, пояснюючи це незгодою з примусовою мобілізацією. Чому сигнал про початок "масштабної трансформації" не спрацював?
– Про реформи ТЦК я чув виключно декларації. Жодних змін у процесі мобілізації не відбулося. Важко коментувати те, чого не відбулося. В Україні завжди була проблема, пов'язана з тим, що заяви і обіцянки не супроводжуються реальними діями. І навіть дуже сильно з ними розходяться. А насправді це просто оголошення бачення, яке не має конкретних термінів виконання і відповідальності за невиконання. Дочекаємося реальних змін, і тоді можна буде щось коментувати.
"Люди йдуть в бій не під гаслами й наказами, а завдяки довірі й відповідальності до своїх товаришів та командирів"
– Якою могла бути реальна реформа ТЦК, завдяки якій військо отримало б те поповнення, яке дало б можливість переломити хід війни?
– У першу чергу треба вирішити питання, хто є набувачем цієї реформи. Зараз виглядає так, що політики хочуть зняти з себе критику щодо насильницької мобілізації, а керівники ТЦК хочуть, щоб їх менше критикували і більше поважали. Тобто майбутні зміни пов'язані виключно з інформаційно-політичним контекстом. Але вони не направлені на тих, хто має бути реальним, справжнім вигодонабувачем від цих змін.
Хто в першу чергу потребує якісної мобілізації, якісного поповнення і несе відповідальність за це поповнення? Командири військових частин, бригад, корпусів. Це вони мають сказати: "Ми відчули системні зміни в мобілізації, вони якісні, ми бачимо підтримку з боку держави".
Основний виклик мобілізації – це історія не про те, як по-доброму хапати людей на вулиці і примушувати їх їхати на війну. Це неможливо – мобілізація під час масових війн завжди примусова. Так було під час Першої і Другої світових війн, зокрема і в найбільш демократичних країнах.
Чому так робили? Щоб у командирів бойових частин було планове надходження людей для виконання бойових завдань і щоб нести мінімальні втрати, був час на підготовку і якісне застосування відповідно до фізичних, психологічних, інтелектуальних здібностей людей.
Усе це можливо, якщо в таку масову мобілізацію будуть залучені командири армійських корпусів, командири бригад. Я поки що навіть декларацій про це не чув, навіть на рівні обіцянок.
У нас мобілізація – це річ у собі. За призов людей в конкретному районі відповідає нікому не відомий офіцер ЗСУ, якого запхали в ТЦК. Він несе відповідальність за план. Людей мають якось нахапати на вулиці, на підприємствах і направити в навчальний центр навчальної частини, яка також має власний план з передачі певної кількості новобранців у військо.
Цих людей розкидають по військових частинах у невідомому для командирів бригад і корпусів порядку. Хтось отримує поповнення, хтось взагалі не отримує. Системи як такої не існує, усе це – фрагментарна мобілізація. Ставка верховного головнокомандувача дає один наказ, головнокомандувач ЗСУ доводить планові показники, вони виконуються абсолютно по-своєму. Це все слабо контрольований процес, і ми бачимо його наслідки вже на вулицях.
Зараз часто ставлять питання: що не так з мобілізацією, чому немає системи і логіки, хто несе відповідальність за мобілізацію людей, які потрапляють на фронт? А ніхто. Направляють тих, у кого є висновок ВЛК, що вони здорові. Вони потрапляють у штурмовий полк, де їм кажуть: "Раз ви здорові, то тепер ви – штурмовики. Вперед!".
І виникають скандали: "У нас погані штурмові полки, армія примушує людей воювати". Як наслідок – всі незадоволені, хочуть втекти з армії.
А зараз бачимо, що один із учасників і підбурювачів подій на Сихові – військовослужбовець у СЗЧ, який вважає, що в армії йому не місце, він має бути в тилу.
Ну і відповідальність. Хто за це відповідає? На цю мить – ніхто. Тобто це все особисте людське рішення людини. А відповідальності за те, що у нас така кількість СЗЧ, не несе ніхто – це їхні особисті рішення. Немає ніякого керівника зверху, який би цим опікувався, відповідав би за таку кількість СЗЧ. За те, що людей із негативними висновками ВЛК визнають здоровими, направляють на фронт, немає відповідальності.
Поки не буде створена вертикаль відповідальності від моменту мобілізації до моменту потрапляння людини на виконання бойового завдання, ефективна мобілізація існувати не може. І це питання треба вирішити державі. Для початку його хоча б визнати.
– Багато хто і в суспільстві, і серед лідерів думок перекладає відповідальність за ситуацію і на самих військових – мовляв, сам факт існування штурмових полків, в які напихають людей, та репутація цих підрозділів як концтаборів шкодить мобілізації…
– Це свідчить лише про низький рівень компетентності деяких елементів громадянського суспільства. Далеко не всі журналісти, які піднімають проблеми, називають речі своїми іменами. А хто ж напихає ці частини людьми, не вони ж самі себе напихають? Мабуть, що є головнокомандувач ЗСУ, є верховний головнокомандувач, вони мають власну логіку рішень. Саме вони дали звання героїв України всім командирам штурмових полків. Отже, їхня діяльність оцінюється позитивно.
Почитавши деякі журналістські розслідування, складається враження, що самі командири полків собі таємно набирають людей і самі з ними щось роблять у своїх власних інтересах. Це не так. Створення штурмових полків, їх комплектування, забезпечення, видача їм бойових наказів – це результат нашої мобілізаційної стратегії в Україні, стратегії управління бойовими діями вищого військово-політичного керівництва. Така стратегія, такі методи комплектування і такі завдання.
Щоб зняти політичну відповідальність з керівників, у нас деякі люди, в тому числі деякі журналісти деяких видань, люблять все представити так, що є погані командири окремих військових частин, і вся проблема лише в них.
Для ілюстрації, чому це неправда, можна подивитися на тих, кого затримали під час нападу на військовослужбовців ТЦК у Львові. Один із затриманих – військовослужбовець, який втік у СЗЧ з 53-ої механізованої бригади, не зі штурмових навіть військ, зі звичайної піхоти. Він втік не з тих полків, про які ви сказали, що ними лякають мобілізованих.
Правда полягає в тому, що примусова мобілізація ніде в жодній країні ніколи за всю світову історію не була популярною. Неможливо примусити людину із задоволенням воювати, якщо вона боїться. Має бути система відповідальності за її життя. Людина має усвідомлювати, що це страшно, але це стосується кожного і за тебе несуть відповідальність на всіх рівнях.
Люди йдуть у бій, пересуваються в кілзоні не під гаслами й наказами, а завдяки довірі й відповідальності до своїх товаришів та командирів. Тому якісна мобілізація – це посилення ролі, відповідальності і самостійності командирів військових частин.
Не гасла, не звинувачення когось у чомусь, а системні рішення.
Системних рішень немає. Зараз когось звинуватять, зроблять відповідальним стрілочником командира якоїсь окремої військової частини, що у нього все погано. Його приберуть чи вже прибрали, а тоді виявиться, що нічого не змінилося. Немає змін – є гасла, обіцянки і відсутність результату. Це головна проблема нашої мобілізації та війни загалом.
В армії люди гинуть, зазнають поранень, хворіють, демобілізуються за сімейними обставинами, йдуть у відпустки – є багато причин і підстав, чому скорочується чисельність Збройних сил. Щоб зберігати боєздатність, кожен підрозділ повинен отримувати планове поповнення. А системі мобілізації, державі потрібна довіра до війська.
Я пропоную поєднати ці спільні інтереси: суспільство має бачити, що до процесу мобілізації в конкретному регіоні долучені й беруть на себе відповідальність конкретні командири корпусів і бригад.
Тоді виникає відповідальність з самого початку. Людина розуміє: її залучають у військо не для того, щоб закинути кудись, а для того, щоб взяти у конкретний підрозділ. Це абсолютно інші мотивація, залученість та довіра. Своєю чергою в командирів військових частин є зацікавленість у тому, щоб отримати якісне поповнення.
Це допоможе і боротися з корупцією, і поліпшити контроль, і підвищити відповідальність на всіх рівнях – від моменту пошуку людини, затримання, видачі їй повістки до моменту виконання бойового завдання. На мою думку, це єдино можливий спосіб зараз підвищити довіру без зайвих вигадок, обіцянок і мільярдів, які ніколи не будуть виділені.
– Недовіра до процесу мобілізації починається з того, що військова служба перетворюється на справу класову – у військо найчастіше потрапляють бідні, тоді як для багатих існує ціла індустрія відкупу. Що робити з 1,3 мільйона українців, які мають бронювання, та мільйонами інших, які мають липові медичні довідки?
– Погоджуюся, що це одне з ключових питань. Уточню, що відкосити від мобілізації можуть не тільки заможні. Це насправді недорого коштує – від цілком безкоштовного варіанту перепливти Тису чи одружитися з людиною з інвалідністю до відносно недорогих інших способів купити медичні довідки за 4–5 тисяч доларів. У нас на кожен з цих варіантів, які створюють підстави для відстрочки, побудовані цілі мафіозні корумповані угруповання за участі державних службовців. Тому стільки було викрито і притягнуто мільйонерів серед усіх цих МСЕК, ВЛК, ТЦК. А скільки ще не викрито, скільки продовжують наживатися?
Якщо нам справді потрібна боротьба з корупцією, потрібен перегляд списків і масових довідок, нароблених за 4 роки повномасштабної війни.
Але тільки каральними заходами тут не обійдешся. Якщо в значній частині Сил оборони – безлад і безвідповідальне ставлення до людей, то як їх примусити йти в армію? Це дійсно складно, практично нереально.
Потрібна позитивна правильна мотивація. По-перше, розуміння, що від армії не може відкосити ніхто – треба шукати власне місце в строю. По-друге, треба довіра до командирів, які посилають людей на виконання бойових завдань – люди мають вірити, що робиться все можливе для їхнього виживання, ефективності, підготовки.
У цьому комплексі заходів має бути, безумовно, посилення контролю. Сама по собі боротьба з ухилянтами без інших змін не спрацює. Дисципліна без мотивації нічого не дасть. Примус і мотивація мають йти в комплексі, тоді вони будуть ефективні.
У нас величезна кількість заброньованих і людей з відстрочками. Тих, хто законно і незаконно виїхав за кордон. З усім цим треба розбиратися.
Мало ухвалити закон "давайте жити чесно і кожен, хто має – мобілізується". Очевидно, що це утопія. Людей треба примушувати, але хтось має за це відповідати. За законом відповідальність за мобілізацію лежить на президентові України. Але в цей процес треба залучати людей, в яких є репутація і довіра на фронті. Тих, які справді піклуються про свій особовий склад.
Якщо військові частини будуть залучені до виконання планів мобілізації, це підвищить довіру до неї – бо за цим процесом стоятимуть імена та репутаційні історії конкретних командирів.
"Швидкої відповіді на російську балістику немає"
– До стратегічного виміру бойових дій: Україна системно випалює російські НПЗ і танкери з паливом. У Росії паливна криза. Що це може дати в осяжній перспективі?
– Це стратегічний тиск і ефективна стратегія, тому можна тільки вітати. Нам вдається вражати російську паливно-енергетичну систему.
– У відповідь Росія випалює українські автозаправки у прифронтовій зоні і близьких до фронту населених пунктах. Як ваш підрозділ це переживає?
– Коли ми робимо боляче ворогу, він намагається завдати дзеркальної відповіді. Масові удари по об'єктах забезпечення пальним всі відчувають – і держава, і суспільство, і армія. Це серйозний виклик.
Як ми кинули свої найбільші ресурси в стратегічне ураження російської логістики і російського паливно-енергетичного комплексу, так само і ворог відповідає нам. І буде відповідати в кілька разів сильніше, бо номенклатура засобів ураження в росіян більша, як і можливості з їх масштабування та виробництва.
Коли ми робимо якийсь стратегічний хід, за ними йдуть пропорційні симетричні дії ворога. Погано буде в Росії, але і в Україні теж важко.
Противник з 2022 року завдаває удари по нашому паливно-енергетичному комплексу і логістиці. Зараз треба готувати державу до того, що взимку ворог завдасть ще більш важких ударів, ніж минулої зими. Потрібна автономність: автономність військ, автономність міст, автономність суспільства, населення.
Треба готуватися до критичних кризових явищ у тилу, пов'язаних з ураженням ворогом об'єктів критичної інфраструктури. Це виклик, готуватися до якого варто було ще з минулої зими. Це максимально актуальне питання для кожного українця. Кожного підприємця, кожного військовослужбовця.
– Ваш прогноз: чи зможе Україна в осяжній перспективі розв'язати проблему критичної нестачі засобів ППО?
– Я не бачу перспектив зараз на світовому ринку забезпечити Україну протиракетами в необхідній кількості. У нас ніколи їх і не було достатньо, ми постійно пропускали пуски російських балістичних ракет просто через дефіцит протиракет і відсутність розуміння того, як це застосовувати в сучасній війні.
Окрім всього, змінюється тактика, треба бути достатньо гнучким, розуміти обстановку і використовувати засадну тактику в умовах дуже великої переваги ворога. У нас є комплекс проблем, внаслідок чого ми ніколи не мали щільного захисту. А зараз він просто зник, судячи з офіційних заяв.
Тому треба готуватися до того, що ворог буде і надалі нарощувати свої спроможності в ураженні. Чи зможемо ми зробити те саме? Це велике питання.
Виготовлення власних систем ППО, які б могли перехоплювати балістичні цілі і виготовлення власних балістичних ракет, які могли бути серійно масштабовані – це дуже складне технологічне, інженерне завдання. Це потребує значних ресурсів на масштабування.
І нам треба витрачати на ці проєкти не просто все, що у нас є, а ту частину, яку ми можемо виділити. Бо треба підживлювати фронт, де щодня гинуть люди і де треба збільшувати втрати ворога, щоб вони не добралися до наших позицій. Я сподіваюся, що керівництво держави зможе просунутися у вирішенні цих питань.
"Треба визнавати проблеми, а не маскувати просування ворога словами про тимчасову інфільтрацію"
– До змін на фронті. Напередодні саміту НАТО в Анкарі Путін заявив про захоплення Костянтинівки. Зеленський відповів, що в такому разі він пропонує там зустрітися. Як би не складалася ситуація, Костянтинівка – одна з фортець, втрата якої запустить каскад інших воєнних подій. Як ви оцінюєте ситуацію там?
– Ситуація в Костянтинівці важка. Ворогу вдалося зайти в місто, зайняти його частину і закріпитися там. Тепер вони фактично ведуть боротьбу за контроль наших логістичних шляхів. І це дуже важка боротьба, оскільки у ворога велика кількість сил, підрозділів БПЛА, засобів.
Ситуація в Костянтинівці, безумовно, є дуже важкою і кризовою, тому що ворогу вдалося знайти точки накопичення у захищених будівлях.
Основна проблема у війні – в організації, побудові бойових порядків підрозділів БПЛА, правильному застосуванні піхоти в обороні, у штурмових діях для того, щоб можна було виживати і виконувати завдання в кілзоні. Це серйозне організаційне, інтелектуальне завдання для командирів. Ми бачимо, що навіть наявність значної кількості сил не дозволяє це завдання вирішити в деяких випадках.
Як добитися того, щоб Костянтинівка не повторила долі багатьох інших міст – Бахмута, Авдіївки, Лисичанська, Покровська, де ворог фактично зайняв більшу частину міста, Мирнограда? Що робити? Лише одне: в першу чергу визнавати проблеми, а не маскувати просування ворога і його закріплення словами про тимчасову інфільтрацію.
Треба робити чесний розбір, чому були припущені ті чи інші промахи. З'ясовувати, чи була недооцінка загрози, коли просування ворога можна було зачистити меншими силами, не кидаючи туди зараз усі резерви.
Якщо буде такий розбір і аналіз, ми зможемо стабілізувати ситуацію і не допустити серйознішої загрози – виходу ворога на Слов'янськ і Краматорськ.
Зараз основні виклики – це Слов'янськ, Краматорськ, Добропілля, Лиман. Тривають бої на безпосередніх підступах до цих міст. Ворог за кілька кілометрів.
Дай Боже, щоб нам вдалося втримати позиції в Костянтинівці хоча б цього року і не допустити повного захоплення міста з подальшим перетворенням на логістичну базу для розгортання наступу далі. Костянтинівку доведеться втримувати навіть у таких незручних уже тактичних умовах і вести бої до кінця – так само, як це зараз відбувається на околицях Мирнограда і Покровська.
– Тобто ворог піде на Слов'янськ і Краматорськ в обхід Лиману?
– Ворог уже так робить. Він дійшов до Слов'янська і Краматорська з боку Сіверська. Противник перебуває за кілька кілометрів від передмістя Слов'янська. Тому так, це вже сталося, з цим вже треба рахуватися і вживати заходів.
– Не так давно країна раділа новині від "Хартії" про зачистку Куп'янська. Нині росіяни знову йдуть на Куп'янськ і прориваються на Куп'янськ-Вузловий. Що там відбувається зараз?
– Продовжуються бої. Куп'янськ насправді давно залишається сірою зоною, куди заходять з нашого боку групи піхоти, працюють там, ми контролюємо більшу частину міста. Але заходять також групи ворога. Росіяни контролюють Куп'янськ силами БПЛА в першу чергу, артилерії. І фактично його перетворено на кілзону, яка знаходиться за кілька кілометрів від російських позицій. У цій кілзоні вже неможливий якийсь стійкий контроль.
Піхота з однієї та іншої сторони ховається в підвалах, пересувається приховано, веде бойові дії малими групами. Куп'янськ просто перетворився на зону боїв. Більша частина міста під нашим контролем. У ворога там немає переваги. Наземні шляхи ми постійно перекриваємо, завдаємо втрат. Але певні маршрути ворог намагається використовувати, щоб підкидати туди по 1–2 людини. І це не тільки в Куп'янську.
На інших ділянках фронту ворог намагається всюди зрізати наші плацдарми на лівому березі Осколу. Здійснює спроби їх знищити, штурмує, і так само ворог намагається створити власні плацдарми і розширити їх на правому березі Осколу. Постійно йдуть важкі бої.
У цьому районі, на Харківщині, діє угруповання військ "Захід" – це московські західні воєнні округи Росії, які дуже добре забезпечуються поповненням, технічними засобами і в першу чергу дронами. Ворог тут намагається проривати фронт і вести оборону великими силами БПЛА, має велику кількість позицій, нам не поступається в цьому компоненті і має певну перевагу в артилерії.
Тому бої йдуть важкі, ми намагаємося використати деякі переваги нашого тактичного становища і йти вперед. Намагаємося покращувати наше становище, не віддавати ініціативу.
– Тобто очевидна перевага ворога зараз в авіації, артилерії і людях?
– Перевага ворога полягає в тому, що за деякий час до того, як ми туди зайшли, на лівому березі Осколу було створено великий позиційний район з десятками позицій БПЛА та артилерії. Завдяки цьому ворог і зміг прорвати нашу оборону і відсунути наші війська від берега Осколу на деяких ділянках. І зараз в обороні ми відбиваємо ворожі атаки для того, щоб противник не міг розширити свій плацдарм. Намагаємося покращити наше становище – там, де ворог дуже далеко вліз, ми зрізаємо ці напрямки просування.
– Як ви оцінюєте співвідношення втрат на цьому етапі? Чи відповідають дійсності цифри, які часто лунають – 1 до 7, 1 до 10?
– Думаю, що ворог несе більші втрати, але співвідношення 1:7, 1:10 зараз можливе тільки там, де побудовані наші ефективні бойові порядки БПЛА, де є підтримка артилерії і де наші війська в обороні добре взаємодіють. Де є добре керовані позиції піхоти і мотивація. А так далеко не на всіх ділянках фронту. У нашій смузі є ділянки, де ворога знищують ефективно, де він несе великі втрати. Але є і такі, де проблеми з нашого боку, і, звичайно, співвідношення втрат там менше.
Ми справді маємо перевагу над ворогом, несемо менші втрати, але те, що я бачу, це приблизно загалом по фронту співвідношення 1:3, 1:4, можливо, максимум.
– Як оцінюєте ситуацію на Запоріжжі та Дніпропетровщині після фактичної втрати Гуляйполя?
– На інших ділянках, в першу чергу на Запоріжжі, іде важка битва, також за тактичну ініціативу. Десь наступаємо ми, десь наступає ворог. Ситуація важка там теж, далеко не однозначна. Там багато російських ударних угруповань зосереджено, ударних частин, які намагаються прорвати фронт.
На даний момент фронт там у постійному русі. Але загрози якихось швидких проривів, раптовості не існує. Я б сказав так: ситуація керована з нашого боку, і в нас достатня кількість сил і засобів, щоб її втримувати, не допускаючи наступу ворога, завдаючи йому неприйнятних втрат і виснажуючи російські ударні з'єднання. Тому літню кампанію на Запоріжжі ворог не зможе назвати своєю перемогою.
"Єдино можлива перемога – зупинити фронт"
– Підбиваючи проміжні підсумки весняно-літньої кампанії, що можна зарахувати до успіхів та провалів обох сторін? З яким рахунком ми вийдемо з цього сезону?
– Війна не схожа на гру, в ній немає чіткого таймінгу і правил.
Була загроза, що ворог зможе в 2026 році прочавити наш фронт і створити нам великі проблеми, які створював у 2024–2025 роках, коли нам довелося залишити значні території. Такого падіння фронту не відбулося завдяки впливу на тактичний рівень і значне зростання кількості та якості роботи українських підрозділів БПЛА.
Цього року ми бачимо, що на озброєння почали надходити нові типи дронів у великій кількості. Відбулося масштабування деяких технологій безпілотної війни, дронової війни, зокрема і мідлстрайки, які збільшили глибину ураження бойових порядків противника і ускладнили серйозно його маневр. У деяких компонентах нам вдалося ворога здивувати через їх масштабування.
Цього року ми не змогли зупинити ворога. Я неприємно здивований появою в медіа чергових закликів про те, що ми перемагаємо, все добре, ми стабілізували фронт. Це не так.
Ворог дуже виснажений втратами, він несе великі втрати. Не може вже наступати так, як раніше. У них теж величезна нестача людей у піхоті, але, однак, ворог наступає. Він не веде перманентний наступ по всій смузі фронту, є багато міст, де наступу немає, але він йде вперед на деяких ділянках, і зупинити там ми його не можемо.
Тому я б сказав так: противник продовжує утримувати в цілому ініціативу в наземному наступі, але він зіштовхнувся з асиметричними вдалими діями України, які різко масштабують втрати. І в перспективі, в 2027 році, це може створити передумови для того, щоб ми дійсно зупинили фронт.
Це єдина перемога, про яку ми можемо говорити. Мова про зупинку російського наступу. Щоб це зробити, треба не тільки дрони, удари кудись в тил, удари по логістиці – треба грамотні організаційні управлінські рішення на землі з управління нашими наземними військами і зниження наших втрат.
Маємо думати не лише про те, щоб вбивати дронами росіян, але й про те, як вберегти від численних російських дронів своїх людей. Це дві частини однієї проблеми. От коли ми почнемо вирішувати наші проблеми на землі, а не тільки сподіватися на дрони, ми зупинимо фронт.
Зупинка фронту і неможливість для росіян його прорвати – це єдина перемога, до якої маємо прагнути. До цієї перемоги треба зробити ще дуже багато кроків.
– Наші публічні інтелектуали часто говорять, що українців можуть перемогти лише українці. Чи не нагадують вам події в тилу щось близьке до того?
– Відверто кажучи, не бачу явних проблем в українському тилу. Ця дискусія – перебільшення. Враження, що тут існують якісь підпільні організації, які в тилу ведуть боротьбу проти України. На жаль, є хаотична реакція на відсутність порядку в організації управління державою. От і все.
Сподіваюся, останні події змусять керівництво держави до швидких і продуманих кроків щодо змін у мобілізації, порядку обліку військовозобов'язаних, поліпшення управління і застосування людей у військах для того, щоб знижувати втрати на фронті.
Тоді буде ефективна мобілізація, і ми припинимо розмови про те, що хтось втомився, не хоче.
Інакше українців знищать росіяни, як вони це вже робили під час Голодомору в 1930-их. Тільки робитимуть це вже сучасними засобами. Це єдине, чого гарантовано вчить історія.
Кожен, хто несе відповідальність за управління державою, мобілізацією, війною, повинен почати визнавати всі ці сигнали в тилу як недоліки власної роботи. Вони повинні почати ухвалювати давно назрілі рішення, які зменшать хаос, присутній як на фронті, так і в тилу.
І загалом – у нас немає окремо тилу, окремо армії. Веде війну і знищує окупантів єдиний український народ. Немає поганих солдатів чи поганих громадян. А є керівники, які роблять помилки і їх не виправляють. Така логіка і в армії: немає поганих солдатів – є проблема з командирами.
Тетяна Даниленко, УП