Чи можна побудувати націю без націоналістів?

"Перестаньте вытаскивать тему нации – когда-нибудь кровью захлебнемся", - написав один із учасників форуму УП, обговорюючи статтю Остапа Кривдика "Українська нація".

І якби так думав і писав тільки один, схоже, цілком інтелігентний, персонаж, воно б ще нічого.

Але ж ім'я їм легіон. І вони ведуть боротьбу за демократію, за права людини, за ліберальні цінності сучасної європейської цивілізації...

Господи, як легко вважати себе в сучасній Україні лібералом! І не лише займатися самозадоволенням, а і бути авторитетною постаттю (якщо пощастить) в очах певних західних кіл.

Досить розмовляти російською мовою і продовжувати ґебістську традицію боротьби з "українським буржуазним націоналізмом", із "загрозою фашизму", щоб зривати оплески і бути публічною постаттю. А то й віце-прем'єром "уряду прагматиків". А чого б ні?

З іншого боку, так само легко стати гнаним кумиром в очах іншої категорії публіки, викриваючи підступи різноманітних москалів, ляхів і жидів як споконвічних ворогів не менш споконвічної української нації.

А ще – вишукуючи прихованих агентів ворога всередині української спільноти і борючись за "чистоту крові". Все дуже-дуже патріотично, але надто вже скидається на ті фальшиві боївки УПА, які під виглядом націоналістів вбивали людей...

Так от, до відома тих, хто боїться крові, – впродовж першої половини ХХ століття Україна справді захлиналася нею, але цю кров лили прихильники "пролетарського інтернаціоналізму" та "істинного арійського соціалізму", а зовсім не українські націоналісти – вони переважно оборонялися, і то не надто вдало, хоча й героїчно, були частіше жертвами, ніж переможцями.

І причина великої крові була не в розмовах про націю, а в недостатньо рішучих розмовах, які зрештою не вилилися в потужні практичні дії зі створення української національної держави на чолі з переконаними націоналістами.

Остап Кривдик, поза сумнівом, мав на увазі саме це, але чомусь не наважився довести свою думку до логічного завершення.

А завершення розмови про націю, яка вела боротьбу за своє самоствердження і намагається ствердитися на державному рівні, полягає в констатації факту: таке самоствердження має робитися саме націоналістами.

І в певному сенсі слова будь-яка постколоніальна нація – це продукт цілеспрямованої діяльності чинних (тобто дієвих) націоналістів.

Я розумію, що після сказаного мене обплюють з різних боків, але чи варто оскаржувати людей, які не помічають – вони самі продукують ті суспільні лиха, від яких самі й потерпають?

А відтак краще звернімося до теорії, продовжуючи розмисли Остапа Кривдика.

Отже, Україна у складі СРСР об'єктивно посідала становище колонії. Навіть вироблена у радянські часи розшифровка поняття "колонія" цілковито характеризує ситуацію, в якій опинилася Українська РСР у межах Радянського Союзу.

Колонія – це країна чи територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), позбавлена політичної та економічної самостійності й керована на основі спеціального режиму.

Специфіка цього режиму образно висловлена приказкою, авторство якої приписують турецькому поетові Назиму Хікмету, котрий чималий час прожив в СРСР і мав можливість вивчити багато які риси тодішнього режиму: коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці.

При цьому радянська система більшу частину історичного часу реалізувалася в імперії не стільки національно-етнічного, скільки ідеологічного типу – ідеократичної.

На відміну від імперій першого типу (Британська, Іспанська, Російська до 1917 року), ідеократична імперія напряму не передбачає етнічне домінування однієї нації над іншими.

Вона наполягає – у випадку Радянського Союзу – на "інтернаціональній дружбі народів", в інших випадках – на дуже схожих мотиваціях, які нібито базується на єдності корінних інтересів загалу, а відтак витворює нову історичну спільноту – "велику арійську націю", "великий радянський народ", "велику югославську націю" і т.д.

За всіх обставин германський чи російський народи виступають біомасою для "всесвітньо-історичних звершень" ідеократичної імперії; натомість їм дозволено гордитися власним національним "я" і відчувати зверхність стосовно інших підданих тоталітарної імперської держави.

За всіх обставин колонія, визволена від панування ідеократичної імперії, має повний "джентльменський облаштунок" постколоніальної доби, як-от: домінування компрадорського капіталу, неповну структуру суспільства, недовершену і нецілісну національну культуру.

Можливо, головне – бачення й оцінювання підколоніальним народом себе самого не власними очима, а очима колонізатора, тобто неадекватне національне світовідношення, з відповідною "сліпотою" щодо вибору своїх перспектив розвитку.

Останнє означає, що значна частина українського загалу, дивлячись на себе очима колонізатора, зневажає свою власну мову, культуру, історію, зрештою, своє незалежне майбутнє.

Колоніальний режим ламав суспільну самосвідомість і культуру, деформував структуру економіки України в інтересах метрополії, не переймався захистом довкілля від будованих за вказівкою Кремля індустріальних монстрів, зрештою, формував рабськи залежну від себе квазіеліту, нездатну на захист українських інтересів.

Ця квазіеліта перейшла у спадщину незалежній Українській державі і ствердилася в ній. Її представникам, за Іваном Дзюбою, притаманна майже демонстративна національна знекоріненість.

"Саме їхня "свіжість", якщо вжити вираз Салтикова-Щедріна, тобто щаслива потойбічність щодо історичного буття і культури свого народу, забезпечила їм фантастичну винахідливість у методах пограбування співвітчизників, методах лобіювання чужих інтересів, методах саботування тих проектів, які могли б зменшити енергетичну, інформаційну, культурну та іншу залежність від небезкорисливих сусідів".

Звісно, радикальний націоналізм може призвести до кризи і навіть катастрофи у національному розвитку. Проте ще гірші наслідки має відсутність дієвого націоналізму.

Адже націоналізм – це саме той політичний рух, який кладе почуття патріотизму в основу своєї ідеології і практики, а для постколоніальної держави це якраз і є найголовнішим – створити спільну Patria, Батьківщину для всіх мешканців території, звільненої від влади метрополії.

Таке завдання на певному етапі розвитку мусить відсунути на другий план різні підходи до вирішення соціальних та економічних питань.

Тому не дивно, що Індійський національний конгрес зміг об'єднати під прапором націоналізму такі різні постаті, як соціаліст-модернізатор Джавахарлал Неру, марксист Кришна Менон та противник індустріалізації аскет Мохандас Ганді. За класичним висловом Франца Фанона, націоналізм є ліками, необхідними для лікування людства від недуги колоніалізму.

Чи здобула б Україна незалежність, якби в ній не було сильного націонал-демократичного руху? Навряд чи – найшвидше, зараз на місці Радянського існував би якийсь Слов'янський союз...

Проте останнє десятиліття стало для націонал-демократії часом перманентної кризи, виходу з якої наразі не видно.

Основою цієї кризи, як на мене, стали не тільки і не стільки персональні якості лідерів цього руху та об'єктивні соціально-політичні чинники, скільки невірні засади розуміння феномену націоналізму.

По-перше, "загальновідомо", що націонал-демократи і націоналісти як такі – це праві політичні сили.

Але чому праві? "Хрестоматійні" націоналісти – ОУН-Б після 1943 року – виступали як політична сила з виразно соціалістичною і водночас демократичною ідеологією.

Народний Рух при його початках та В'ячеслав Чорновіл були лівими націоналістами, і саме тому мали серйозну підтримку в суспільстві.

Як тільки націонал-демократи спробували і справді стати правими, тобто консерваторами та ринковими фундаменталістами, їхня популярність стала різко спадати, оскільки реально правий націоналізм має своє більш-менш масове підґрунтя лише в Галичині, де українське суспільство було достатньо структурованим вже на початку ХХ століття і де консерватизм має реальні підстави.

А у Донбасі, скажімо, консерватизм – це обстоювання радянських цінностей і способу життя.

По-друге, розуміння поняття "нація" лідерами сучасного українського націоналізму не корелює ані з теоретичними засадами націології, ані – що головне – з українською політичною практикою.

Ті, хто вважає себе "найкрутішими" націоналістами, ототожнює націю та етнос, дошукується "української крові".

Але ж, якщо належність до української нації і визначається кров'ю, то не її "чистотою" (це вже не націоналізм, а класичний расизм), а за готовністю пролити її в боротьбі за Україну.

Це розуміння було у В'ячеслава Чорновола; але воно відсутнє у сьогоднішніх лідерів нацдемів і "націоналістів".

По-третє, одне із засадничих питань постколоніального розвитку – це зміна типу пануючого в Україні капіталу.

У будь-якій країні, яка політично звільнилася з-під влади метрополії, відбувається змагання між двома різновидами капіталу, від результату якого залежить ствердження реальної незалежності цієї країни.

Головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності і приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу.

Якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку.

По-четверте, для українського розмислу характерна відсутність розуміння специфіки економічного розвитку постколоніальної країни. Об'єктивно тут серед першочергових завдань – не роздержавлення економіки, не ліквідація державної власності, не перебудова економіки у стилі лібералізму, а у першу чергу вирішення питання про те, який капітал домінує: ефективний чи неефективний, національний чи компрадорський.

Тому для постколоніальної країни, для її нормального розвитку вкрай потрібен перерозподіл наявної власності: щоб була вона в руках
а) світового цивілізованого (а не авантюрного) капіталу;
б) ефективного вітчизняного національного капіталу;
в) некорумпованих державних менеджерів.

Крім того, держава в постколоніальній країні жорстко контролює інформаційний бізнес, тримає в своїх руках національне радіо і телебачення, бо слід змінити суспільний ракурс зору: значна частина загалу у такій країні бачить себе очима метрополії, свій власний образ бере "звідти", а мусить бачити себе адекватно, з усіма реальними чеснотами та вадами.

Нарешті, про ключовий елемент, який характеризує міру розуміння національних інтересів і національної безпеки у сучасному світі.

Йдеться про здатність країни забезпечити себе енергоресурсами за оптимальною ціною і не за рахунок політичної залежності від іншої держави і занечищення довкілля.

Україна, як уже багато років доводять фахівці-геологи, цілком здатна років за п'ять-шість "злізти" з російської газової голки, забезпечивши себе власним газом, паралельно з тим значно збільшивши видобуток нафти.

Але ці питання стоять у програмних документах націоналістів лише в найзагальнішому вигляді і жодним чином не відбиваються на їхніх практичних діях.

Те ж, що в програмах націоналістів і націонал-демократів відсутні самі поняття "інформаційний імперіалізм" та "постколоніальна культура", особливих коментарів не потребує.

Іншими словами, Україна конче потребує дієвого, сучасного націоналізму для розв'язання безлічі нагальних проблем, проте ті політичні сили й ідеологи, котрі маніфестують себе як націоналістів, не здатні як адекватно оцінити ці проблеми, так і напрацювати ефективний підхід до їхнього розв'язання.

І не в останню чергу тому ми так і живемо кепсько, що Україна не має націоналістичних лідерів масштабу Пілсудського чи Вейцмана, Неру чи Бумедьєна.

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації Українських письменників