Перезаснування держави

Середа, 28 лютого 2007, 12:44

Колотнеча на політичному олімпі, пов’язана із конституційним перерозподілом владного пирога, є лише верхівкою системної кризи, в яку стрімко входить українська держава і суспільство.

Уже зараз очевидним є те, що ця криза не матиме такого оздоровлюючого ефекту, як це було, скажімо, на зламі 2004-2005 років.

Більше того, внутріполітичні потрясіння, схоже, охоплять не лише інституційний перерозподіл повноважень, але й можуть торкнуться глибинних механізмів функціонування держави і нації, державний устрій, права титульної нації, зовнішньополітичні пріоритети.

Держава, яка так і не стала своєю для більшості громадян, стрімко переростає в чужу, незрозумілу і почасти ворожу.

Тертя у владі, спричинені перерозподілом владних повноважень, у зв’язку зі вступом у дію конституційної реформи, були прогнозованими.

Існування двох центрів влади неодмінно мало призвести до гострої внутріполітичної боротьби, в результаті якої переможцем мав вийти лише один.

Україна уже проходила подібний етап після приходу до влади Кучми та трансформації України з парламентсько-президентської до президентсько-парламентської республіки. Тепер політичний маятник хитнувся в інший бік.

Природня ситуація із перерозподілом повноважень загострилася після того, як у парламенті сформувалася антипрезидентська більшість, яка має потенціал до досягнення статусу конституційної більшості.

Відсутність стратегії поведінки самого президента, його балансування між позапартійним президентом, що знаходиться над процесом, і лідером третьої (і, як виявилося, зайвої) політичної партії, президента, який прагне правити, але не здатен особисто керувати, фактично нівелювала роль інституту президентства на сучасному етапі розвитку української держави.

Ющенко не зміг вчасно трансформуватись від лідера революційного Майдану до президента усієї нації, гаранта внутріполітичної стабільності та зовнішньополітичної визначеності.

Водночас згідно з реформованою Конституцією, президент і далі залишається гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина.

Для суспільства він і надалі залишається важливим інститутом для апеляції. Хоча персона президента все більше і більше втрачає підтримку населення.

Позиція президента тактично погіршена існуванням політичного глухого кута, в якому він опинився. З одного боку, існує стабільна антипрезидентська більшість, а з іншого, – Ющенко не може покладатися на опозицію в парламенті (і поза ним), левову частину якої контролює Тимошенко.

Остання, схоже, заради очищення політичного простору і власних перспектив, готова іти на оперативні контакти і домовленості з будь-ким, про що засвідчило подолання президентського вето на закон про Кабмін.

Більше того, політична спокуса опанувати більшу частину політичного простору – природньо, штовхає Тимошенко до здійснення політичного поглинання і приєднання.

Варіант можливості закріплення політичної двопартійності, а отже, поділу країни між двома політичними гравцями – надзвичайно спокуслива річ, за яку, безперечно, "варто боротися".

Ціна питання настільки велика, що методи боротьби, якими почали оперувати останнім часом провідні політичні гравці, на жаль, перейшли усі можливі етичні та правові норми.

Минулий парламентський тиждень засвідчив усю глибину деструкції дій української політичної верхівки.

Опозиція, замість виконання контрольних функцій, вирішила заблокувати роботу парламенту, щоразу висовуючи нові ультимативні вимоги та діючи за принципом: вимагай неможливого.

Парламентська коаліція, яка володіє інструментами та ресурсами здійснення законодавчої діяльності, продемонструвала, що з легкістю готова виходити за межі Конституції, регламенту та будь-яких правових норм.

Інтерв’ю Віктора Януковича каналу ICTV теж засвідчило: ціна питання – можлива ліквідація інституту всенародного обрання президента.

А заступник голови фракції ПР у Верховній Раді Василь Кисельов у інтерв’ю 5-му каналу чітко засвідчив, що спроба провести дострокові парламентські вибори закінчиться достроковими президентськими.

Звісно, у такому випадку шанси Віктора Ющенка зберегти президентське крісло – практично нульові.

Навіть підписана минулого тижня угода про спільну опозиційну діяльність між БЮТ та "НУ" ще не дає президентові гарантій на прикриття власних тилів. Натомість, вона гарантовано і остаточно маргіналізує роль президентської партії і мінімізує її шанси у випадку дострокових виборів до парламенту.

Що станеться з "НУ" у разі тісної дружби з пасіонарною Тимошенко – ще у жовтні минулого року розповів УП представник Фонду Конрада Аденауера Ральф Ваксмут. В політичному ланцюзі більша політична сила поглине меншу.

"Коаліція двох партій в опозиції – це дурість, яку важко перевершити. Адже в опозиції кожен бореться за себе. Про це розповідають студентам-політологам на першому курсі".

Спроби "підірвати" політичну ситуацію в державі знаходять опір з боку владної коаліції і цементують її ряди. Намір остаточно добити повноваження і роль президента підживлюється надією на чергову допомогу з боку БЮТу.

Проте на тлі відкритих політичних протистоянь і театралізованих воєн, політична кухня залишається сферою залаштункових торгів, нічних переговорів і кабінетних змов.

БЮТ, який радикально налаштований революціонізувати ситуацію в країні, так і не пояснив, що знаходилось в основі сепаратних нічних домовленостей з Регіонами і про яке широке поле можливостей для останніх не так давно говорив Андрій Шкіль.

Так само не відомо, які підкилимові домовленості були у президента з Регіонами під час підписання Універсалу та внесення кандидатури Януковича на посаду прем’єр-міністра.

Ситуація змови політичних еліт поглиблюється авторитаризмом у середовищі політичних партій. Останні тарифні війни тільки засвідчили, що рішення про зменшення чи зміну тарифів приймається імперативно згори та кулуарно на місцях, не несе фактологічного обґрунтування.

А місцеві партійні депутати фактично втрачають статус виразників волі територіальних громад, перетворюючись на сліпих виконавців волі партійного керівництва. Приклад Львова – лише виключення, яке підтверджує правило.

Усе це поглиблює ситуацію зневіри населення у своїх політичних провідниках. Більше того, надмірний популізм політичних лідерів у відношеннях з електоратом, наштовхує на внутрішній опір останнього і критичне зростання недовіри до будь-яких владних та політичних інститутів.

Зрештою, так виглядає, що усі політичні гравці зовсім забули свої передвиборчі обіцянки.

Життєва ситуація перебування у несвоїй чужій країні поглиблюється відкритими антиукраїнськими заявами представників уряду та парламентської більшості.

ЗМІ систематично втрачають можливість дієвого впливу на ситуацію, а судова система так і не подає ознак незалежної гілки влади.

Неврахування інтересів суспільства, громадськості, нації у політичних прожектах, заганяння ситуації у глухий кут – все більше штовхає до радикального вирішення ситуації.

Політологи, а за нами й політики все частіше говорять про перезаснування держави.

Ідея перезаснування, як спосіб повернення авторитету, легітимації влади, повернення довіри громадян – не нова в європейській і світовій політичній практиці.

Франція лише за минуле століття тричі перезасновувалася. Третя, Четверта і П’ята республіки, кожного разу відповідаючи на зовнішні виклики і оптимізуючи структуру управління державою, – повертали довіру населення.

П’ята республіка Шарля де Голя 1952 року, який фактично створив сьогоднішню президентську модель правління, була відповіддю на зовнішні виклики, які постали перед Францією.

Ідею перезавантаження країни під назвою Четверта Річ Посполита намагаються впровадити у Польщі брати Качинські. IV Річ Посполита, за настановами партії "ЗІС", – цілковито нова держава, що будується на принципах антикорупційності, моральності, християнських цінностях, захисті національно-культурної ідентичності Польщі в умовах глобалізації.

В її основі лежить цілковитий розрив з пострадянським окупаційним минулим і повернення до традиціоналістських цінностей.

Ідея перезаснування (перезавантаження) держави уже впродовж тривалого часу дискутується у середовищі українських політологів.

Більше того – вона уже стала основою деяких передвиборчі та партійні програми, починаючи від екстравагантної виборчої програми УНА "Сонячна Революція, Третій Гетьманат" та внесення ідеї перезавантаження країни у нову програмну ідеологію ГП "Пора" – "Громадянський патріотизм".

Проте до кінця не визначено, яким чином, хто, а, головне, з якою метою, здатен по-справжньому перезаснувати державу, знявши усі конфлікти, протистояння та негаразди попереднього періоду.

Більше того, яким чином можна повернути українській нації її місце реального господаря на своїй землі.

Поки що у середовищі українського політикуму обговорюються наступні сценарії виходу із кризової ситуації: відміна політичної реформи, дострокові вибори, внесення змін до Конституції та прийняття її нової редакції. Значно відрізняються і думки про форму прийняття майбутніх змін Основного закону.

Отож по черзі. Сьогодні зрозуміло, що повна відміна змін до Конституції, здійснених у грудні 2004 року, неможлива. Склад Конституційного Суду та розстановка політичних сил фактично унеможливлюють такий сценарій.

Гіпотетичне втілення цього сценарію лише доведе політичне протистояння у середині країни до точки кипіння.

Більше того, про розуміння нереальності цього варіанту та незацікавленості у такому розгортанні подій свідчить відсутність відповідного конституційного подання.

Під сумнів будуть поставлені всі політичні, законодавчі рішення прийняті з 1-го січня 2006 року, що підірве легітимність України як держави.

Інший ймовірний сценарій, апологетом якого є БЮТ, зводиться до дострокових парламентських виборів, як способу легітимації настроїв українських громадян у владі, тобто повернення влади помаранчевим.

Зрештою, ця, на перший погляд, приваблива ідея при доскіпливому розгляді виявляє свої значимі огріхи.

По-перше, за нинішніми прогнозами дострокові вибори радикально не змінять політичного розкладу сил. Дострокові вибори здатні частково перерозподілити біло-блакитний та помаранчевий електорат, однак стратегічно вибори не змінять політичної ситуації.

Ми знову обиратимемо харизми, а не ідеології. Виборчі програми не відповідатимуть реальним діям, система формування партійних списків закриває партії від будь-якого впливу суспільства.

Більше того, у випадку підняття прохідного бар’єру вибори можуть призвести до неприродньої двопартійної системи, з безідеологічними, регіональними та харизматичними блоками, що ще більш поглибить розкол у країні.

Внесення змін до конституції на сьогодні теж залишається проблемним. Нинішній склад парламенту, тактична розстановка сил у ньому здатна лише остаточно перерозподілити владу у бік канцлерівської моделі республіки та поглибити дисбаланс відносин у трикутнику президент-КМУ-ВРУ.

Внесення змін до конституції через референдум – ідея, яку почало пропагувати оточення президента, – несе в собі первородний гріх президентського референдуму 2000 року.

Його результати практично нереально імплементувати в життя, а наслідком може стати спроба ліквідації інституту президентства.

Написання нової редакції Конституції теж ставить більше запитань, ніж відповідей.

Хто здатен запропонувати варіант конституційних змін, який зможе стати компромісним і відповідатиме не лише наявній розстановці політичних сил та інтересам політичного істеблішменту, а й відповідатиме на потреби нації та виклики, які стоять перед державою сьогодні?

Створення конституційної асамблеї, як варіант вироблення нового суспільного договору, оформленого у проект Конституції, може стати виходом із ситуації. Однак на сьогодні незрозуміло, хто її формуватиме і чи готова політична верхівка прислухатися до інтересів усіх страт суспільства?

Більше того, суспільству не потрібні зміни, які лише у черговий раз перерозподілятимуть повноваження між гілками влади.

Виключена із політичної гри нація сьогодні може або пасивно бойкотувати дії політичних еліт, або вдатися до революційних дій, як способу долучення до врядування в державі.

Впровадження конституційних норм участі нації в урядуванні країною, перехід від виборної демократії до демократії участі, врахування інтересів пануючої корінної нації з забезпеченням прав меншин, пошук стратегічних смислових та ідеологічних напрямних розвитку держави може стати виходом із ситуації, яка склалася.

У такому випадку перезаснування країни матиме сенс і перспективу.

Проте заснування національної конституанти для здійснення справді революційних перетворень можливе лише в одному випадку.

Процес повинен відбуватися максимально відкрито, політикум має відмовитись від кулуарних змов, а найголовніше – очистись.

Як показує досвід згадуваних Франції та Польщі перезаснування держави неможливе без люстрації (як акту очищення). Ідея люстрації, що голосно обговорювалася після помаранчевої революції, була зведена до примітивного, беззмістовного, а, головне, безрезультатного полювання на відьом кучмівського розливу.

Головне ж у люстрації є усунення від влади груп впливу, які були (а гіпотетично й залишаюся) на гачку іноземних спецслужб. Без цього будь-які суспільні діалоги будуть схожі на гру в карти з політичними шулерами.

Без люстрації вищої владної верхівки ми і далі стикатимемось із системою керованих криз і некерованим рухом країни, в якій раз по раз активними героями виступатимуть колишні підполковники КГБ, а за сумісництвом – керівники парламенту.

Чи нинішніми міністрами що мають 8 офіційних біографій і беруть активну участь у багатьох делікатних процесах.

Отож здається, що без люстрації змістовне перезаснування держави неможливе. Коли ж хтось піддає сумніву пізній час початку процесу очищення, то добрим прикладом є сусідня Польща, де процес люстрації, паралельно з перезаснуванням держави, проходить на 17 році після проголошення незалежності.

Юрій Сиротюк, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді