Біг по Колу

... я пропоную прийняти резолюцію,
щодо негайного розпуску зібрання з ціллю прийняття екстрених заходів
задля якнайшвидшого...
- Що це він верзе? – голосно запитав Орел Ед, – Я й половини цих слів не знаю!
Та і сам він, здається, їх не розуміє...
- …Я хотів сказати, – ображено сказав Додо, – що необхідно влаштувати Біг по Колу.

Льюїс Керрол "Аліса в країні Чудес"

Усе частіше здається, що громадяни України потрапили у цю казкову країну Льюїса Керрола. Коли одні політичні сили невгамовно твердять про необхідність перевиборів парламенту, а інші, з такою ж наполегливістю, переконують у потребі в стабільності і спокої.

Ці два, здавалось б, взаємовиключні твердження усе частіше лунають з засобів масової інформації, стаючи лейтмотивом нинішньої політичної ситуації. Змушуючи громадян, та й політиків, дивитись на неї саме через призму можливих перевиборів до Верховної Ради.

За усіма "деревами" судових позовів, юридичних підстав та іншої технічної шелухи, не видно "лісу" – стратегічного значення цих двох напрямів подальшого розвитку політичної ситуації в Україні.

Розпуск законодавчого органу України, який так сміливо замовила на свято 8 березня Юлія Тимошенко, насправді є не просто можливим, а достатньо реальним сценарієм розвитку найближчих подій.

У ситуації, коли відносини президента, уряду та парламенту є нестабільними та хиткими, виходів з політичного глухого кута є лише декілька. Один з них – перевибори.

Що це дасть?

Задаються цим риторичним запитанням не лише політичні діячі, але й звичайні громадяни. І ті, і інші тягнуться до виборчих рейтингів, намагаючись знайти відповідь саме там.

Не там шукають. Насправді не так принципово, хто переможе на дострокових парламентських виборах. Адже суттєво це ситуацію змінити не зможе.

Політична система України повністю зруйнована Конституційною реформою, за якою усі повноваження закріплюються за парламентом, а уряд має виконувати функцію "прямої руки" парламентської коаліції.

Функція ж президента мінімальна, й основні повноваження, які ще має президент, базуються на низці антиконституційних указів часів Кучми. На перший погляд, нічого фатального в такій системі не вбачається.

Проте, проектуючи її на українську політичну реальність, виходить трохи інший результат, аніж був передбачений на кресленні. Руйнується головний принцип будь-якої демократичної держави – конкуренція політичних еліт.

Тій політичній еліті, що зараз перебуває не при владі (тобто в опозиції до влади) фактично немає на що розраховувати. Конституційна реформа погасила світло в кінці тунелю кар'єри опозиційним політичним силам.

Та й вибори президента, які мають відбутися у 2009 році, нічого, окрім зайвих витрат на фінансування організаційних та агітаційних заходів, не віщують. Адже повноважень новий президент матиме не більше, ніж нинішній.

Чергові вибори до Верховної Ради, за умов повного контролю владною коаліцією усіх без виключення політичних і економічних процесів в країні, перетворяться на фарс не менш гнітючий, аніж вибори в Білорусі.

Тож єдиний шлях політикам опозиційного табору, та бізнес структурам, що їх фінансують – розпуск нині діючого парламенту, і нові перегони. Проте мало хто враховує, що яка б політична сила не прийшла до влади після нового витку політичного протистояння – в цілому ситуація залишиться така сама.

Тож те Коло, по якому почали бігти українські політики після першої принципової зміни владних еліт у 2004 – було розірвано ще до того, як створене.

Можливим шляхом подолання цієї політичної кризи (а точніше, причини політичної кризи) міг би стати законопроект про опозицію, який передбачає створення тіньового уряду та надання парламентській опозиції широкого кола повноважень для контролю за владою. Проте на заваді стає друга точка зору, владна.

На жаль, суб'єктивна інтерпретація нинішньою коаліцією політичної реформи негативно впливає на й без того розхитану систему влади. Якщо Конституційною реформою передбачається, що уряд є інструментом реалізації влади коаліції, то зараз цей принцип реалізується з точністю до навпаки.

Сьогодні уряд мало підзвітний коаліції, і використовує парламент для посилення своїх повноважень. Це доводиться купою непорозумінь при голосуванні за важливі законопроекти, коли навіть у вірних регіональних депутатів буває не витримують нерви.

Зрозуміло, що жодних перевиборів, або чого-небудь, що призведе до зміни влади, в коаліції не просто не хочуть, але й відверто бояться. Такий висновок можна зробити з останніх заяв міністра внутрішніх справ, який в притаманній йому істеричній манері погрожував учасникам акцій непокори.

Усе це закономірне й передбачуване. Проте така позиція влади не дає відповіді на питання – як буде реалізовуватися в Україні змагання за владу. На жаль, в голови коаліціянтам прийшла ідея ще більш небезпечна для держави, ніж сама політична реформа. А саме створення в протиприродній спосіб конституційної більшості в парламенті.

Розмови про це з'явилися відносно недавно і залишалися лише розмовами, поки не з'явилася заява Юлії Тимошенко про перемовини між групою нашоукраїнців з антикризовиками, щодо забезпечення останнім 300 голосів.

Що це, намагання відсторонити від президента деяких людей з його оточення? Чи спроба підготувати суспільство до від'єднання певної групи депутатів від фракції БЮТ?

Покаже час. Проте ця заява свідчить про глибинний план Партії регіонів отримати не просто владу, а владу над владою. Справді, якщо перевибори не відбудуться, усі ліхтарі в кінці тунелю погасила Конституційна реформа...

Що ж робити бізнес-елітам, як не намагатися приєднатися до владного табору у момент, коли їх потребують? А потребують саме зараз, для створення широкої коаліції.

Важко переоцінити руйнівні наслідки створення такої коаліції. Це знищить не просто демократію в Україні, але й сам інститут держави, остаточно перетворивши його з кола, в якому бігають пацюки, у зашморг який душить хазяїв.

Роман Надзвичайний, для УП