Рік? Української? Книги?

(ескіз до теми)

Між іншим, 2007 рік президентом Віктором Ющенком оголошений роком української книги в Україні. Між іншим, цей президентський указ ніхто не оскаржив у Конституційному Суді, не відкликав і не оголосив неправочинним.

Про нього, схоже, всі просто забули. В тому числі і той, хто цей указ підписав.

Але перш, ніж говорити про долю української книги в Україні у світлі забутого всіма указу і реальної економічної політики – один літній спогад, де йдеться також про цю саму сакраментальну книгу.

...Протираючи окуляри хусточкою, покупець чистісінькою російською мовою запитав власника книгарні: "Чи маєте ви продукцію київського видавництва "Основи"?

Не менш довершеною літературною російською мовою власник книжкової крамниці відповів: "Я не маю і не збираюсь мати жодних контактів із Києвом; я працюю тільки з Москвою і Пітером".

Описана сцена сталася минулого літа у Севастополі, тому самому місті флотської слави; і не треба думати, що власник зазначеної крамниці був самотній у своєму ставленні до української книги.

Бо ж у місті в принципі не можна інакше, як випадково, купити ніяких надрукованих в Україні книг. За двома винятками.

Перший виняток – це підручники та довідкова література.

Другий – дуже специфічна продукція низки харківських видавництв, як-от: твори Адольфа Гітлера та Альфреда Розенберга, "Протоколи сіонських мудреців" та тексти антисемітського й антихристиянського спрямування.

Друга категорія книг – виключно російською мовою; серед друкованих в Україні підручників трапляються й україномовні.

При цьому не вдалося знайти, скажімо, книг київського видавництва "Дух і літера" – а серед них чимало російськомовних, ба, написаних такими визначними російськими вченими, як покійний академік Аверінцев.

Утім, очевидно, проблема не тільки у мові та місці видання книжок.

Науковий редактор журналу "Морська держава" політолог Ігор Лосєв стверджує, що у Севастополі неможливо купити ряд книг з військово-політичної історії ХХ століття, виданих у Москві чи у Санкт-Петербурзі, - а саме тих книг, де висловлена критична оцінка діяльності Сталіна, Жукова, Комуністичної партії, ЧК-НКВД-КҐБ.

Звичайно, Севастополь – це дуже специфічний регіон України. Але чи й справді немає попиту на україномовну книгу у певних регіонах України, а чи йдеться про штучно організовану блокаду цієї книги?

Чи справді книготорговці самі стихійно цензурують не лише київські, а й московські та петербурзькі видання?

І як мусить зватися ринок, де попит нічого не означає, а пропозиція визначається не фінансовими інтересами бізнесменів, а чимось зовсім іншим?..

А тепер повернімося до основної теми. З яких висхідних позицій розпочався Рік української книги в Україні?

Подивімося спершу на те, що стосується безпосередньо книжкової справи. Отже: за даними Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, в країні функціонує 300 стаціонарних книгарень. Для порівняння, у Польщі їх три тисячі.

За минулий рік уряд недодав з бюджету заплановані на підтримку цільових програм, у тому числі на закупівлю бібліотеками дитячих книжок, 23,5 мільйони гривень.

Нагадаємо, що бюджет – це закон. Невиконання законів – це, власне, кримінал, чи не так? Проте уряд Януковича-Азарова-Табачника вирішив не давати грошей на те, щоб бібліотеки мали змогу придбати нові книги. І перевів гроші, як офіційно заявлено, до бюджету-2007. Де, втім, експерти не змогли знайти їхніх слідів.

Чи не випарувалися ці 23,5 мільйонів?

І при цьому, нагадаємо, перший віце-прем'єр відзвітував парламенту, що Державний бюджет-2006 успішно виконаний. І парламент його у цьому підтримав.

І не випадково: 2007 року на цільову програму "Українська книга" у держбюджеті закладені 20 мільйонів гривень, а на утримання Верховної Ради – 700 мільйонів.

Хіба важко вгадати з одно разу, який з бюджетних пунктів буде не виконаний, а який – під оплески депутатів перевиконаний?

А на додачу на 2007 рік запланована масова приватизація державних видавництв та друкарень. Причому робиться це без елементарних застережень, які діяли у тій самій Польщі, коли впродовж 10 років заборонялося перепрофілювання видавничих структур.

Відтак вистачає прикладів, коли приватизовані видавництва і друкарні перетворювалися новими власниками на розважальні чи офісні центри.

І ще одна цікавинка. Як відзначає президент згаданої вже Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, "поспішність, з якою дехто намагається вкинути у "приватизаційний казан" увесь поліграфічний комплекс України, є лише свідченням неприхованого бажання за копійки прибрати до рук величезний майновий комплекс і земельні ділянки".

"Ці місця зосереджені переважно в центральній частині столиці та міст обласного підпорядкування і коштують нині мільярди, а не смішні 200 млн. гривень, в які були оцінені всі підприємства ДАК "Укрвидавполіграфія" ще у 1998 році".

Іншими словами, книговидавці цього року можуть залишитися сам-на-сам не зі структурами передового й демократичного вільного ринку, а із мафіозною і політично вельми специфічно заангажованою публікою, в руках якої опиниться весь поліграфічний комплекс.

За всієї своєї негнучкості, державна поліграфія у певних випадках зобов'язана забезпечити виконання замовлень, а от приватна може повестися так, як це зробив згаданий севастопольський власник книгарні.

Бо ж не виключено, що "випадково" новими власниками вітчизняної поліграфії можуть виявитися однодумці сакраментального Миколи Левченка.

Дуже бо "ринковий" спосіб розв'язання всіх проблем, пов'язаних із українською книгою, вічно норовливими українськими письменниками та українськими ж "буржуазними націоналістами"...

...А що? Примудрився ж уряд у перший варіант держбюджету не закласти підтримку книговидання, бібліотек, творчих спілок тощо - у постколоніальній країні це зветься зрадою національних інтересів, не меншою, ніж пряма здача території.

І нічого! Річ абсолютно несумісна з президентським указом – але Віктор Ющенко забув чомусь її використати у полеміці з Азаровим та Януковичем...

Та головне, видається, в іншому. Головний удар проти української книги здійснений за використання інших засобів.

Торік люди мали бодай якусь копійчину у своїх кишенях – і почали купувати книжки. Відтак видавництва почали дивитися у майбутнє з обережним оптимізмом, плануючи друк не тільки художніх, а й історично-публіцистичних книг накладом у кілька тисяч примірників.

А тут – ось вам! У кілька разів підвищені тарифи на житлово-комунальні послуги, знижені внаслідок зростання податків зарплати, інфляція.

Хіба все це залишать людям можливість вільно купувати книжки і час ходити до бібліотек – треба ж бо заробляти на забезпечення елементарних потреб?

Ось таку маємо ситуацію в Рік української книги. Якщо з нею змиритися, українським громадянам залишаються численні російські напівпропагандистські телесеріали, пиво "Сармат", футбол, газета "Сегодня".

Чим не джентльменський облаштунок "мєстного" жителя, перейнятого тільки приватними справами, не більше?

А тим часом ще жодна нація як спільнота вільних громадян не ставала на ноги без активної участі національного книговидання.

Але ж вільні громадяни комусь дуже заважають, чи не так?

Автор

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників