Дострокові вибори як останній шанс реанімувати українську демократію

Указ Ющенка про розпуск парламенту може виявитися історичною подією, і запам’ятатися історикам, як єдине справжнє досягнення діючого президента. На фоні нескінченних коментарів щодо конституційності чи неконституційності цього кроку, варто подивитися на нього під зовсім іншим кутом зору.

Що це дасть для українського демократичного поступу? До чого це призведе в більш концептуальному плані?

Багато хто не без надії називав підписання даного указу, останньою можливістю для демократичних сил відстояти шанс на проєвропейський, тобто ліберальний, шлях розвитку України, на фоні повзучого скочування до прем’єрського авторитаризму.

Втім нам стільки разів обіцяли демократію..., але так і не привели туди, що можливо настав час замислитися, а чи правильні у нас поводирі, і чи не є перспектива демократії для України – фантастикою?

Хто приведе нас до демократії?

Віктор Ющенко більше за всіх схожий на ту людину, яка прагне привести Україну до демократії, але у нього був цей шанс і він ним не скористався так, як цим нині успішно користується Михайло Саакашвілі, ведучи Грузію шляхом перетворень.

Крім того Ющенко нині змушений боротися за власне політичне виживання, і він здається зрозумів: з вовками жити, по-вовчи вити.

Прагнучи повернути недемократичні повноваження Кучми він потрохи стає схожим на того, кого ще не так давно називав батьком.

Юлії Тимошенко демократія також не потрібна, бо демократією як вона є неможливо керувати вручну, демократія це завжди конкуренція.

В демократичних системах – навіть “залізна леді” Маргарет Тетчер з часом не витримала конкуренції й змушена була піти зі сцени.

Крім того надто сильне захоплення популізмом і лівацькими ідеями, а також любов до власного само-піару може свідчити лише про те, що Юлії Володимирівні більше до душі вождізм.

Віктор Янукович, попри намагання нав’язати суспільству і Заходу свій новий нібито демократичний імідж, – ніколи не зможе подолати внутрішній конфлікт між показовою необхідністю говорити про демократію, виконання законів, захист прав та свобод людей, і своїм минулим, та реальним прагненням узурпувати владу в рамках одного клану.

Тому варто зрозуміти, що ніхто з нині діючих супер-стар політиків ніколи не приведе Україну до демократії.

Усі вони за природою політичні сусаніни, й скоріше лідери перехідного часу, своєрідні динозаври. Питання лише в тому, коли вони вимруть?

І хто має стати тим метеоритом, що знесе побудований ними збочений світ з викривленими правилами поведінки, цінностями, поняттями моралі та совісті, й безвідповідальності перед виборцями й суспільством. (На думку автора, це має бути середній клас).

Так, дійсно, дострокові вибори, з точки зору політичних розкладів, нічого не змінять – адже всі ці супер-стари від політики по великому рахунку однакові, різною є лише маски, гасла й риторика.

Прагнення у них одні – це влада, монополія на свій статус рятівника нації, привілеї та матеріальні блага. Але можна сподіватися, що дострокові вибори принаймні дадуть звичайним українцям можливість нарешті зрозуміти, що саме вони є джерелом влади в Україні.

І саме від їхньої волі залежить, хто і коли отримає владу. Зрозуміти, що настав час не тільки не довіряти передвиборчим обіцянкам – не можна вже довіряти навіть вчорашнім кумирам.

Вчорашні кумири повинні опинитися на звалищі історії.

Можливо це і є історична місія Ющенка, та його указу, знищити політично себе і потягнути у прірву інших.

Взамін має з’явитися суспільний запит на абсолютно інших політиків, іншого покоління.

Яких саме, з якими програмами – це вже предмет окремих розвідок.

Втім в розпал політичної кризи можна з упевненістю констатувати – можливості для демократичного бліцкригу в Україні вичерпалися.

Принаймні до появи нової революції, бо здобутки помаранчевої втрачено у перманентній війні за повноваження.

Західна демократія чи українська поліархія?

Відтак усі унікальні історичні шанси на великий демократичний стрибок по західній моделі, і за підтримки Заходу, а ля Польща чи Прибалтика, за майже 17 років незалежності України також були втрачені. Тож країна рухатиметься до демократичної системи (або не рухатиметься взагалі) власною унікальною й тернистою дорогою.

Тому на даному етапі розвитку слід відмовитися від будівництва західної моделі демократії, бо її наразі не побудуємо. Вона повинна стати скоріше мрією, ідеалом, до якого має прагнути суспільство, як до того світлого майбутнього, до якого люди прагнули за радянських часів.

Очевидно, що на цей дуже довгий перехідний етап (якщо не станеться нова революція) повинен бути віднайдений певний варіант системи, яку б важко було назвати псевдодемкратією російського зразка, але й так само важко назвати демократією в чистому вигляді.

Втім не факт, що Захід вже аж занадто зацікавлений в стрімкому розвитку української демократії.

Як засвідчили останні події, особливо в світлі енергетичних воєн й дискусії єврочиновників, Україна цікава Європі передусім як стабільна транзитна зона, джерело дешевої робочої сили, ринок збуту, заслін нелегальній міграції, й джокер в іграх з Росією.

Все це може дати Європі й авторитарний режим. По великому рахунку так уже було за часів Кучми. А от чи потрібен Європі найбільший за територією конкурент у вигляді потужної, сучасної ліберально-демократичної сили – це відкрите питання.

На думку автора, моделлю демократії по-українськи може бути лише поліархія.

Ще в 1971 році професор Йельського університету Роберт Даль, опублікував невелику книгу під назвою “Поліархія: участь та опозиція”. “Поліархією” він називав наближений до ідеалу демократії, але унікальний режим тієї чи іншої країни.

Це, по суті множинність, розпиленість влади, яка має свої національні особливості, але не може бути узурпована тією чи іншою людиною або групою осіб.

Власне, це те, чого на словах прагнуть обидві сторони політичної кризи в Україні, – щоб ніхто не міг узурпувати владу.

Даль писав, що поліархія – суміщає у собі дві ключові характеристики: відносно високу терпимість до опозиції, й до тих, хто протидіє уряду. А також відносно широкі можливості суспільства приймати участь в управлінні, впливати на поведінку влади, і навіть усувати мирним шляхом різноманітних офіційних осіб.

Усе це, на думку автора статті, якнайкраще відповідає українським реаліям та потребам. Відносно високу терпимість до опозиції може забезпечити прийняття багатостраждального закону про парламентську опозицію.

Можливості приймати участь в управлінні країною, принаймні на місцях, можна забезпечити через повернення до мажоритарної системи виборів до місцевих рад, де кожен свідомий громадянин зміг би спробувати себе у вирішенні тих чи інших проблем територіальної громади.

А впливати на поведінку влади цілком здатні реально діючі місцеві (те чого не вистачає багатьом киянам) та всеукраїнські референдуми за народною ініціативою, які б мали не дорадчий, а обов’язковий для влади характер.

Скажімо Всеукраїнський референдум міг би покласти край суперечці щодо того, у кого має бути більше повноважень в країні – у прем’єра чи президента.

Якщо запустити в дію вищезазначені елементи, то рух України до демократії може бути реанімовано.

Головне завдання поліархічного перехідного періоду полягатиме у забезпеченні перевороту в свідомості людей (вони повинні усвідомити рівняння: громадський контроль + відповідальність влади = добробут кожного).

А ще наповнення демократії в Україні реальним змістом через утвердження класичних демократичних процедур і правових норм.

Якщо цей переворот у свідомості таки станеться, то країна вийде на шлях невідворотності демократичних перетворень. І з цим процесом змушені будуть рахуватися усі, в тому числі, олігархи.

Вони звісно нікуди не дінуться, але змушені будуть піти з влади й ділитися з народом, шляхом виведення свого бізнесу з офшорів, сплати величезних податків до держбюджету, і неможливістю сісти на грошові бюджетні потоки.

Усе вищесказане й повинно стати новим першочерговим порядком денним для українського суспільства, й нових громадсько-політичних сил, що з’являються зараз, і неодмінно з’являтимуться, в той час, коли віра людей у вчорашніх кумирів буде зазнавати краху.

Замість післямови

Втім не можна не помітити, що останнім часом серед молоді та інтелігенції звісно не без причин ширяться антидемократичні настрої. Як не парадоксально, але українська молодь, не лише їздить у Білорусь на мітинги опозиції, але й все частіше виїжджає туди на ПМЖ, обмінюючи права і свободи на стабільність добробуту.

Модель авторитарної модернізації Росії чи Китаю – все більше до вподоби сучасній інтелігенції, й бюрократії, – державні мужі дуже люблять їздити до Китаю із делегаціями й переймати тамтешній досвід.

Втомлена, зубожіла частина суспільства все більше схиляється до відверто лівацьких ідей, й соціального популізму. Середній клас, що працює й так переважно в тіні, поступово витісняється олігархами, й крупним капіталом, що має безумовну конкурентну перевагу – владу.

Партії дедалі більше стають схожі на структури фашистського типу, де існує вождь, фюрер, голова партії і його оточення, часто з числа родичів, яке не зацікавлене у внутрішній демократії-конкуренції.

Тож якщо найближчим часом усі ці небезпечні тренди не будуть зупинені суспільними вимогами саме демократичного шляху розвитку – Україну чекатиме консервація системи “Україна”, що закінчиться або змовою олігархів, або появою такого собі українського Дуче, у жіночому або чоловічому образі.

Павло Булгак, магістр політології, для УП