Стомлені Майданом

Четвер, 12 квітня 2007, 13:32

Червоні та рожеві прапори КПУ та СПУ створюють на Майдані дивне відчуття втраченої реальності.

Тим більше, що на відстані рожевий мало чим відрізняється від червоного.

Помаранчевий майже непомітний. Він вже не належить до модних кольорів сезону.

Дежа в'ю

Українській політиці, так само як і будь-якій іншій, притаманне використання ефекту дежа в'ю. Коли власних ідей забракло, кортить скористатися вдалим досвідом попередників.

Шкода, але друга серія завжди буває гіршою за першу. Цей закон суворо дотримується незалежно від сфери застосування, чи то політика, чи то, наприклад, кінематограф.

Продовження популярних фільмів викликають неабияку цікавість у глядачів. Але подивившись черговий "Спрут", "Роккі" чи "Основний інстинкт", відчуваєш, що тебе обдурили, продавши у привабливій обгортці, не зовсім пристойний товар.

Чомусь в пострадянській Україні ми весь час дивимося один і той самий серіал. Навіть, актори, що грають головні ролі, практично не змінюються. А "штампи", якими вони користуються, так само тотожні.

Через два роки після "революції на граніті" Київ побачив її бліду копію у вигляді студентського голодування зразка 1992 року. Що тоді вимагали студенти навіть важко згадати.

Блокування трибуни та президії Верховної Ради теж неодноразово використовувалося практично усіма політичними силами.

Хтось почав першим, а далі було та було. Згодом від блокування депутатської трибуни перейшли до блокування державних установ та захоплення електрощитових.

І знов таки ефективність таких кроків була чим далі, тим менш відчутною.

Намети! Їхня роль у вітчизняній політиці ще не отримала своєї належної оцінки. Першими почали студенти ще в 1990-му, а потім продовжили усі, кому вистачало грошей на туристичне та армійське спорядження.

Під час підготовки до виборів 2006 року агітаційні намети виставили практично всі учасники перегонів. Допомогло це лише п'ятьом з них.

І от нарешті дочекалися вистави під назвою "Майдан-2". У вересні 2005 року президент Ющенко назвав події на робітничому мітингу в Нікополі "антимайданом". Мабуть, він поквапився. Щось на кшталт "антимайдану" відбувається саме зараз. І мова не тільки про кількісний аспект.

Диво-2004

По-перше, Майдан зразка 2004 року прийшов до нас у вигляді дива. Як писав Данило Яневський, мало хто очікував, що на поствиборний мітинг прийде більше ніж 10 тисяч осіб. Все інше було звичайним дивом.

Друга серія "Майдану" здається вже надто технологічною. Ми кажемо в даному разі про дії обох сторін.

Тамтешні лідери, як радянські генерали у 1941 році, експлуатують застарілі методи, готуючись до попередньої, а не наступної війни.

Однак, за спинами у радянських генералів був народ з його, як казали західні історики, "невичерпними людськими ресурсами". За спинами у генералів двох сьогоднішніх майданів є певні людські ресурси, однак вони аж ніяк не є невичерпними.

Постмодерністський характер політичної боротьби в Україні комусь може і нагадує карнавал, але Київ – це не Ріо-де-Жанейро. Поряд з нами Росія, де суспільні конфлікти, розв'язують в інший спосіб.

В Росії замість політики давно вже використовується звичайна технологія. І хоча класики нас навчили думати, що "Україна – не Росія", питання залишаються.

Коли у відносно стабільних умовах створюється комітет національного порятунку, важко зрозуміти, що хочуть сказати пересічним громадянам вкрай "технологічні" лідери цього комітету.

Втрачена естетика

По-друге, змінилася естетика. Замість усміхнених облич, атмосфери загальних радощів та передчуття тектонічних змін прийшли імпортовані з провінції хлопчики та дівчатка з прапорами в руках та відсутністю будь-якої мотивації в очах.

Коли прапорів більше, ніж учасників "масових акцій протесту", це починає лякати.

Прапори та стрічки, намети та масові марші – непогана демонстраційна річ. Вплив цього фактору у 2004 році відзначали навіть відверті супротивники "помаранчевої революції".

Як писав російський політолог В'ячеслав Ніконов: "Киев поддержал оппозицию по идеологическим и эстетическим мотивам".

Естетика помаранчевого міста з Майданом на чолі шокувала московських аналітиків, непідготовлених до кольорових стрічок.

Політолог Сергій Марков, якого важко запідозрити у симпатіях до помаранчевої команди, назвав це "хеппенінгом Майдану".

Але будь-який хеппенінг зі стотисячною чи більшою чисельністю осіб неможливий без діяльної участі місцевих мешканців. І от в цьому якраз суттєва відмінність між 2004 та 2007 роками.

По-третє, сьогодні кияни байдужі. Вони надто самовіддано боролися за перемогу демократії, але не отримали обіцяних переваг.

Привезені з регіонів протестувальники мітингують, в той час як кияни спокійно пересуваються Хрещатиком, рухаючись по своїх справах.

Вони навіть не звертають жодної уваги на акції протесту та їх учасників. А без підтримки Києва будь-яка революція чи контрреволюція приречена на фарсове закінчення. Але як брати участь у громадянському спротиві, коли навіть невідомо куди треба йти?

Зміна місць виступів (Майдан – антикризовикам, Європейська площа – помаранчевим) може виглядати як форма знущання над громадянами.

Бо як пересічному прибічнику національно-демократичних сил зрозуміти чому треба висловлювати свою громадянську позицію на околиці Хрещатика, в той час як завойований Майдан без бою віддали конкурентам?

Так само складні думи можуть огорнути біло-блакитних, що виглядають не дуже природно на революційній площі, що зробила всесвітньо відомими Ющенка та Тимошенко.

По-четверте, при порівнянні минулого та сьогоднішнього Майдану страждає кількісний бік справи. Куди поділися сотні тисяч людей, що вечорами приходили на акції протесту? Правильно, вони працюють.

Тому головною опорою конфліктуючих сторін стають тимчасово непрацюючі та люмпени. Не впевнені, що посилення їхньої присутності піде на користь столиці та її паркам. Але в будь-якому разі "багаточисельними" акції протесту здаються такими лише тим, хто забув масштаби подій 2004 року.

Юрій Корогодський, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді