Як привчити політиків грати за правилами, а не гратися з правилами?
17 квітня Конституційний суд має розпочати розгляд подання народних депутатів щодо конституційності указу президента про розпуск парламенту. Обидві сторони переконані у своїй правоті і не готові сприйняти рішення, яке йде в розріз з їхнім баченням проблеми.
І президент, і спікер, і прем'єр-міністр хочуть стати переможцями, байдуже, що цього вони хочуть досягнути ціною підриву самих правил гри, що загрожує перетворенням політики на війну всіх проти всіх з усіма наслідками для цілісності та незалежності країни.
На жаль, у цій ситуації Конституційний суд не демонструє готовності виконувати роль арбітра, який може піднятися над сутичкою. Паралізованість КС великою мірою є наслідком політичного конфлікту з одного боку між президентом, з іншого – урядом і парламентською більшістю.
Вже не секрет скільки суддів є лояльними до президента чи прем'єр-міністра, і вже будуються припущення, до чиїх орбіт вони входять і рішень на чию користь, відповідно, від них варто чекати.
Депутати, уряд, президент вбачають у Конституційному суді не незалежний орган здійснення об'єктивного арбітражу стосунків між органами влади, а інструмент лобіювання.
Висока вартість рішення Конституційного суду щодо указу про розпуск парламенту штовхає сьогодні політиків до тиску та підкупу суддів.
Проте ухвалення рішення під тиском однієї із сторін буде найгіршим варіантом, оскільки означатиме змову більшості суддів з обраним переможцем і освячення узурпації влади.
Такий сценарій може поставити під питання саме існування держави і безпеку всіх без виключення високопосадовців.
Проте навіть у цих умовах можна сподіватися, що судді з почуттям самозбереження (страху, професійної гідності чи патріотизму) захочуть знайти таке рішення, яке дозволить їм зняти з себе нав'язану політиками відповідальність за долю країни і попередити конфлікт.
Для цього їм достатньо просто давати чесні відповіді на запитання, які виникли у зв'язку з останніми рішеннями Верховної Ради та президента.
Автор не є фаховим юристом, а політологом, проте хоче запропонувати власне бачення можливого правового виходу із кризи.
(В американській юриспруденції існує поняття друзі суду (amicus curie), коли зацікавлені організації чи просто громадяни виступають співдоповідачами у Верховному суді під час розгляду справ, що мають суспільний резонанс.
В даній ситуації усім зацікавленим потрібно надати якомога більше різних аргументів для суду, щоб застерегти його від ухвалення необачного рішення).
Отже, по суті.
Єдине застереження: пропонується розглядати дії не реального КСУ, а змодельованого ідеального суду, що керується виключно принципами верховенства права, прагненням зберегти конституційний лад і не дати приводу політикам засумніватися у об'єктивності свого рішенням.
Отже, якими аргументами оперують сторони – президент і народні депутати?
Справжня проблема для суддів полягає в тому, що і президент, і депутати апелюють у своїх рішеннях та поданнях виключно до статей Конституції, різних, проте однакової сили.
Згідно з раніше ухваленим рішенням самого Конституційного суду, Конституція – є цілісним правовим документом і всі її норми становлять єдину систему, кожне положення є нормою прямої дії і жодна з них не стоїть вище іншої.
У своєму указі президент посилається на статтю 102, яка закріплює за ним статус гаранта додержання Конституції, прав і свобод громадян.
На його думку, зростання парламентської більшості за рахунок позафракційних депутатів є порушенням порядку формування коаліції (стаття 83) та узурпацією влади внаслідок порушення прав громадян на вибори (статті 69 та 5).
З метою припинити порушення Конституції Верховною Радою, президент застосовує до неї єдину наявну в його розпорядженні конституційну санкцію – дострокове припинення її повноважень.
Проте, Конституція не містить прямої норми, яка дозволяла б президенту робити такий крок, за умови якщо парламент порушує Конституцію. Всі підстави для розпуску перераховані в статті 90 Конституції і серед них немає такої як порушення Конституції і законів України.
В таких умовах рішення суду на користь президента фактично означатиме надання президенту дозволу на розпуск парламенту у випадках, коли він вбачатиме порушення Конституції чи загрозу правам і свободам громадян.
В перспективі, якщо посаду президента займатиме людина схильна до авторитаризму, це загрожує знищенням інституту парламентаризму в державі, що власне і сталося в 1930-х роках у Веймарській республіці.
Отже, рішення президента і його указ є неконституційними і мають бути скасовані. Але хіба це заперечує факт порушення Конституції парламентською більшістю? Чесна відповідь ідеального суду – ні, не заперечує.
Факти порушення дійсно мали місце і цьому достатньо документальних підтверджень як у вигляді положень Регламенту (частина четверта статті 61 Регламенту, яка дозволяла індивідуальне членство в коаліції, скасували заднім числом на підставі Постанови №904-V від 6 квітня), так і особистих свідчень народних депутатів та результатів голосувань коаліції.
Скасування Конституційним судом указу президента без реагування на очевидні факти порушення Конституції означатиме надання парламентській більшості у ВР дозволу на систематичне і безкарне порушення Конституції.
Такий прецедент призведе до того, що в Україні з'явиться унікальний суб'єкт – парламентська коаліція, рішення якої матимуть вищу силу, ніж положення Основного закону.
По суті, існуюча Конституція перетвориться на клаптик паперу, а реальна буде щодня виписуватися постановами і законами більшості, яка швидко досягне кількості 300 голосів і зробить з паперової Конституції і Конституційним судом все що заманеться.
Допускання такої ситуації суперечить принципу верховенства права (стаття 8) і підриває увесь конституційний лад держави.
Більше того, як усі могли пересвідчитися, порушення Конституції парламентською більшістю вже спровокувало інші органи влади на нехтування Основним законом.
Отже, верховенство права і Конституції має бути відновлене і захищене Конституційним судом, якщо політики на це не здатні. Для цього суд має не лише розглянути наслідки конституційної кризи (указ президента), а й жорстко відреагувати на причину (рішення більшості).
По-перше, судом має бути жорстко встановлено, що більшість формується виключно фракціями і індивідуальне чи групове членство є неконституційним. Зрештою, можна вважати, що ухваленням постанови №904-V більшість апріорі погодилася з таким формулюванням.
По-друге, суд має встановити, що порядок формування коаліції має бути врегульовано законом, щоб запобігти спокусі будь-якій коаліції переписувати Регламент під себе і спотворювати зміст Основного закону.
Крім того, суд має вказати, що порушення Конституції має стати окремою підставою для розпуску парламенту, процедура якого включатиме не лише рішення президента, а й висновок самого КС.
І, по-третє, суду варто застосувати санкції до депутатів-перебіжчиків у вигляді дострокового припинення їхніх повноважень на підставі пункту 6 частини 2 статті 82: невходження депутата, обраного від політичної партії (блоку), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (блоку) або виходу народного депутата із складу такої фракції.
Хоча частина шоста 82-ї статті вказує на те, що має існувати відповідний закон і рішення вищого керівного органу відповідної політичної партії (блоку), суд цілком у праві обґрунтувати своє рішення тим, що ці депутати своїми діями порушили статті 8 і 19, які зобов'язують їх діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Автор розуміє, що юристи-конституціоналісти заперечать, що Конституційний суд не має права позбавляти депутатів повноважень.
Та в реальній ситуації так чи інакше рішення Конституційного суду буде закінчуватися словами "Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене".
Якщо після цих слів одна із сторін, президент чи коаліція і уряд залишаться в цілковитому програші, політична боротьба загостриться ще більше, а конституційний лад в країні і довіра однієї з частин України до державних інституцій будуть остаточно зруйновані.
А вигнання з парламенту двох-трьох десятків перевертнів тільки дисциплінує решту політиків, викличе повагу до суду та підтримку більшості громадян.
В результаті такого рішення дострокові вибори не відбудуться, але й пошуки обхідних шляхів захоплення влади з боку парламентської більшості припиняться.
Звісно, зрадники знайдуть спосіб обходити і цей припис КС, але це вже не проблема суду, а проблема політиків, які готують виборчі списки в закритому режимі. Не виключено, саме такий "нестерпний" статус кво для обох сторін змусить їх добровільно піти на дострокові вибори і визначити одноособового переможця, якщо це взагалі можливо.
І на останок. Звісно, таке рішення КС не вирішить всіх проблем. Проте суд не може і не повинен підміняти президента і парламент, які у взаємодії повинні вдосконалити Конституцію та ухвалювати необхідні конституційні закони.
Єдине, що має зробити суд – це привчити політиків грати за правилами, а не гратися з правилами.
Петро Бурковський, експерт Школи політичної аналітики при НаУКМА, для УП
