Спадкоємець Єльцина чи Шрьодера?
Останні кілька тижнів в Україні бурхливо обговорюється ідея розпуску парламенту та дострокових виборів. На минулому тижні загострення конфлікту відчули в усій країні.
В суботу в Києві відбулися масові акції як прихильників президента, так і симпатиків урядової коаліції. Можливість розпуску Верховної Ради стає все більш вірогідною.
Подивимося тоді, яким чином такі суперечки вирішувалися в історії. Вона багата на конфлікти між виконавчою та законодавчою гілками влади, що призводили до дострокових виборів.
В сучасній історії можна відшукати як приклади силового вирішення таких конфліктів, так і випадки цілком "конституційного" виходу з кризи.
Безпорадний президент США та могутній лідер України
У парламентських чи парламентсько-президентських республіках дострокові вибори є звичайним явищем. Часто-густо, сама правляча коаліція виступає замовником такої ситуації.
Так, наприклад, в 2005 році німецький канцлер Шрьодер ініціював дострокові вибори, після яких втратив свою посаду. Але буває, що розгін депутатів влаштовує президент.
Такий крок, зазвичай, має на меті вибори парламенту, що буде відповідати новим суспільним конфігураціям та призведе до подолання глибокої політичної кризи. Президент таким чином засвідчує свою головну роль в державі.
Цікаво, що типова президентська республіка США не надає власному главі держави право розпуску конгресу.
В той же час, американські конгресмени мають можливість влаштувати власному президенту імпічмент в разі скоєння ним карного злочину.
На відміну від американців, українці надають можливість власному президенту розганяти парламент. Хоча, як у будь-якій "розвиненій" демократії, для цього потрібні конституційні передумови.
Сьогоднішня ситуація з аргументами "за" і "проти" конституційності такого кроку складна і вимагає окремої статті. Зазначимо лише, що навіть такий заповзятий прибічник президента як Петро Порошенко, висловлює сумніви у наявності правових підстав для розпуску Верховної Ради.
Тому далі ми будемо згадувати історичні приклади, що ілюструють якраз подібну ситуацію непевних передумов, напівсилових натяків та взаємних погроз.
Скоропадський та революційні матроси
Почнемо з часів відносно далеких від нашого сьогодення. У Східній Європі доля парламентаризму завжди була складною. В Російській імперії думське правління стало можливим завдяки першій демократичній революції 1905-1907 років.
Але привид силового сценарію постійно кружляв над Санкт-Петербургом. Цар, який ніяк не міг збагнути для чого потрібна Державна Дума, весь час цю Думу розганяв. Свої п’ять років відсиділа лише Третя Дума (1907-1912).
Перша була досить революційною, вимагала до себе уваги, і була розігнана відверто швидко. Вона проіснувала з квітня по липень 1906 року і була ліквідована, тому що зазіхнула на зміни в земельному законодавстві.
Друга Дума діяла з лютого по червень 1907 року. Приводом для її розгону стало обвинувачення урядом соціал-демократичної фракції у підготовці державного перевороту.
Нарешті, четвертий склад Державної Думи Росії зібрався в листопаді 1912 року і був розпущений 16 грудня 1916 року, після тривалої критики думців на адресу уряду. Далі були революція та чергова невдала спроба виборів.
В січні 1918 року революційні матроси поклали край засіданням Установчих зборів в Петрограді.
Перший обраний на загальних та рівних виборах російський парламент (про Державну Думу не можна було так сказати), так і залишив по собі лише анекдотичні спогади про безпорадність інтелектуалів, оточених простим людом зі зброєю в руках.
А що ж коїлося тоді в Україні? Квітень 1918 року став кінцем першого етапу українського парламентаризму. Соціалістична Центральна Рада була розігнана німецькими військами та владою обраного на "всеукраїнському з’їзді хліборобів" гетьмана Скоропадського.
Якби ж то знали демократично-анархічні козаки, яка людина і задля чого буде спекулювати святим для них словом "гетьман"!
Вишукуючи коріння вітчизняного парламентаризму можна ще згадати розчавлену польськими військами владу Національної Ради ЗУНР та знищений німецькою контррозвідкою оунівський "передпарламент" у Києві.
Але це вже буде не дуже доречно та красиво. Зрештою вищезгадані події відбувалися на тій самій території, але в інших історичних умовах, тому переходимо ближче до сьогодення.
Абашидзе починає, Єльцин продовжує
Одним з перших сндівських лідерів інститут розпуску парламенту випробував на міцність голова Аджарії Аслан Абашидзе. У 1991 році він розігнав місцеву Верховну раду.
Колізія полягала в тому, що на той час Абашидзе навіть формально не займав посаду президента автономної республіки. Він був лише головою тої самої Верховної ради. В будь-якій іншій країні така подія навряд чи могла б статися.
Однак, відома своїми кримінальними традиціями та відсутністю жодних натяків на громадянське суспільство, Аджарія сприйняла такий крок свого лідера як належний.
В 1993 році президент Чечні Дудаєв за допомогою танків поклав край ворожнечі з місцевим парламентом. Кавказький політик не чекав ніяких конституційних передумов для такого вчинку. Що було потім, нагадувати не треба.
Найвідоміший в СНД випадок розгрому парламенту президентом стався в Росії. В 1993 році країна жила за умов жорсткої боротьби реформаторів та консерваторів.
Криза влади була вирішена у суто російський спосіб. 21 вересня 1993 року Єльцин підписав свій знаменитий указ № 1400 про розпуск З’їзду народних депутатів, референдум по новому проекту Конституції та вибори до Федеральних зборів.
Мотиви цього рішення слід було шукати не в конституційній, а в політичній площині. Єльцин звинуватив народних депутатів у боротьбі проти демократичного ладу та фактично поклав на них відповідальність за роздмухування кризових явищ.
Це вже потім аналітики назвали 21 вересня 1993 року "18 брюмера для Єльцина", натякаючи на аналогії з Наполеоном III. Наприкінці 1993 року уся демократична громадськість була налаштована на підтримку президента Росії.
Хоча Єльцин відверто порушив Конституцію, його харизма дозволила співвітчизникам не помітити цього факту. Верховна Рада Росії не скорилася і московські виборці стали глядачами серіалу "Білий Дім-2".
І знову підтвердилося старе правило: "Спершу історія відбувається в стилі трагедії, вдруге вона стає фарсом".
Із символу російської демократії Білий Дім перетворився на фортецю реваншистів, зруйновану танковими гарматами президента. Отже, суперечка була вирішена військовими засобами, і розпуск був лише формальністю.
Після цього анекдотичний випадок стався в Криму де місцевий квазі-президент Юрій Мєшков (був колись такий політик) спробував розігнати Верховну Раду автономії. Однак, він зустрівся з таким опором, що був змушений відмовитися від своїх намірів.
Нарешті, не можна не згадати серію реформ президента Олександра Лукашенка, що також дуже нагадували розгін парламенту.
У травні 1995-го та листопаді 1996 року він провів референдуми, після яких була повністю змінена політична система країни.
Опозиційна Верховна Рада ліквідована, а замість неї створений двопалатний парламент, керований оточенням президента. Так, опозиція була перетворена у купку маргіналів, яким весь час щось не подобається, в той час як уся країна на чолі з президентом напружено працюють.
Так, в непогану компанію може потрапити президент Ющенко. Бачимо, що коли чітких правових підстав для проведення дострокових виборів немає, вирішальну роль грають фактор харизми та підтримка силових структур.
Менш вирішальним, але все одно важливим чинником залишається і Конституційний Суд.
Юрій Корогодський
