Status quo влади проти суверенітету народу

Нинішня дискусія навколо конституційності указу президента про припинення повноважень Верховної Ради є, фактично, зіткненням двох підходів до сутнісної першопричини держави.

Перший підхід виводиться з радянської традиції і добре ілюструється статтею 2 конституції УРСР (яка діяла до 1996 року): в частині 1 цієї статті урочисто декларується "Вся влада в Україні належить народу", наступне ж речення цю владу суттєво обмежує "Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів".

Другий підхід привнесено в чинну Конституцію України з європейської традиції.

Знаменита нині стаття 5 Конституції постулює: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".

Радянську традицію формально було перервано, її прийнято таврувати і критикувати, але, підозрюю, вона міцно вкоренилася на світоглядному рівні колишніх випускників юрфаків.

Більше того, як свою систему розуміння права ці колишні випускники успішно транслюють її випускникам нинішнім, прикриваючи цілком західними словесними конструкціями.

Дивуватися тут не варто, оскільки збудувати нову систему принципів значно легше, аніж перебудовувати стару – тим більше в так насичено взаємопов'язаній системі права.

Європейську ж традицію у нас було перервано або настільки давно, або настільки криваво, що говорити про її трансляцію не доводиться.

Тому для її привнесення в практику нашого права мало творення правничих актів a la ЄС, необхідно осмислити їх сутнісну відмінність від радянських прототипів.

І справа не тільки в позитивістській парадигмі радянської школи юриспруденції, на що справедливо зверталася увага дослідників.

Справа у підставовому способі організації суспільства: на монополістичних чи конкуренційних засадах або, як прийнято називати в інституційній теорії, на основі вертикального чи горизонтального соціального контракту.

Кілька слів на обґрунтування цієї тези.

Модель "осілого бандита"

У 1996 році Мартін МакҐір і Мансур Олсон запропонували елегантну математичну модель економічних наслідків обох типів контракту.

Модель вертикального контракту описується ними яскравою метафорою "осілого бандита".

Розвиток абсолютно анархічного суспільства має наслідком виникнення системи, в якій кілька індивідів чи груп отримують переваги в застосуванні насильства у порівнянні з іншими, але не мають таких переваг один перед одним.

Утворюється суспільна структура, в якій панують "бандити-гастролери" - в українській ретроспективі прикладами можуть служити татарські орди.

Стратегія "бандита-кочівника" полягає у можливому тотальному грабунку всіх і до нитки; якщо суб'єкта не пограбує він, то пограбує інший "бандит-кочівник". Стимули в обмеженні грабунку в таких умовах відсутні.

Конкуренція між цими "бандитами", однак, неминуче призводить до того, що один із них здомінує інших і витіснить їх зі своєї "сфери грабунку", або підпорядкує собі.

З'являється "осілий бандит" з підконтрольною територією та із зовсім іншою стратегією грабунку. Цей "автократ" зацікавлений у збереженні на підконтрольній території стимулів для виробництва благ, частину з яких він може потім відібрати.

Парадоксально, але в існуванні такого "стаціонарного бандита" зацікавлений і виробник благ, який вибирає менше зло – частковий і прогнозований грабунок (податок) як плату за захист від непрогнозованого і тотального грабунку.

З'являється основа для взаємовигідного контракту, з розвитком переговорної сили суспільства "автократ" все більше обмежується, його піддані буквально викуповують справедливі умови цього соціального контракту.

Це контракт громадян з державою, правителя з підданими – звідси і його вертикальність. Первинним є правитель, не обов'язково індивід – це може бути і владна група, часами доволі широка.

Виникнення конкурента на владу розглядається як замах на існуючу систему влади, втрата влади – як кінець цієї системи.

Модель горизонтального контракту

Протилежною моделлю є держава горизонтального контракту: громадяни заключають контракт між собою про підпорядкування всіх чесним і справедливим правилам.

Створюється орган, який слідкує за дотриманням цих правил і йому делегується виключне право на застосування насильства щодо тих, хто правила порушує. У систему правил входить і виробництво суспільних "дармових" благ, яке з точки зору інтересів суспільства доцільніше організувати саме так.

Первинним джерелом влади в такій системі є суспільство. Неефективна система влади розглядається громадянами як невдалий контракт, і може бути ними же і переукладений.

Влада десакралізована і оцінюється виключно з позиції ефективності менеджменту.

Виникнення конкурента на владу в такій системі заохочується – як можливість знайти більш ефективного менеджера. При блокуванні процесу зміни (узурпація влади) – право на повстання в такій концепції виглядає цілком природнім.

І перша, і друга моделі є ідеалізованими.

Якщо перша з них хоча в якійсь мірі моделює історичну траєкторію розвитку, то друга в основі своїй має цілком абстрактне суспільство.

Але з розвитком "переговорної сили" суспільства, з піднесенням соціального капіталу є можливість досягти параметрів цього абстрактного суспільства і перейти від монопольної організації суспільства до конкурентної, більш економічно ефективної.

Це, власне, випливає із згаданої моделі Маꥳра-Олсона.

Економічними критеріями діяльності "вертикальної" влади є інтереси самої влади, а не громадян - тобто стратегією доцільності є максималізація податків, а не максималізація сукупних вироблених благ.

Натомість економічними критеріями горизонтальної влади – власне максимілізація сукупних вироблених благ.

Тобто, при справедливих правилах - у формулюванні Дж.Ролза: "соціальні та економічні нерівності в суспільстві повинні бути організовані таким чином, щоб вони вели до найбільшої вигоди найменш успішних верств суспільства" - це веде до зростання добробуту кожного пересічного громадянина.

Але, виявляється, самої ефективності чи доцільності для зміни організації влади є замало.

Традиції вертикального контракту дуже міцні у суспільній свідомості – в інституційній теорії, що вивчає функціонування норм і інституцій в суспільстві, цей феномен отримав назву "залежності від траєкторії".

Немає потреби вказувати, що радянська система була типовим зразком вертикального контракту, навіть формально це була держава панування певної групи, "рівнішої" за інші.

У системі права такого типу держави пріоритетним є збереження status quo влади, для її зміни необхідні абсолютні переконливі аргументи.

У системі права, задекларованого у нас Конституцією 1996 року, пріоритетним є суверенітет народу. А це означає, що при спірних моментах щодо функціонування верховної влади, взаємодії її гілок, наявності/відсутності загрози узурпації, тощо, арбітром виступає народ.

Зрештою, це не тільки конституційна декларація.

Саме так і сталося в листопаді 2004 року – народ здійснив свою владу безпосередньо, а Верховний Суд тільки легімітизував це здійснення.

Конституція – фетиш для органів влади, політиків чи громадян. Але вона не може бути фетишем для народу, якщо, прикриваючись її буквою, порушуються принципи справедливості, а, значить, ефективності.

Означення, що таке у цьому випадку "народ", важко прописати, але легко зрозуміти, порівнюючи Майдан-2004 і 2007.

Указ президента про розпуск Верховної Ради як реакцію на узурпування нею влади варто розглядати як конституційний шлях до реалізації безпосередньої влади народу.

Якби президент не відкрив цей шлях, народ як суверен знайшов би іншу форму її реалізації – можливо, не унормовану існуючим суспільним договором, тому більш болісну для суспільства.

Тому, є надія, що українське суспільство безповоротно обрало горизонтальний контракт як форму своєї організації.

Автор

Орест Друль, "Західна аналітична група".