Ілюзія вибору – 3
Українську політичну систему лихоманить. Лихоманить давно. Причиною цього послужив комплекс проблем, відкритий, але так і не вирішений Майданом. Більше того, після парламентських виборів 2006 року ці проблеми збільшилися: для абсолютної більшості українців реальна політика виявилася поза зоною доступу.
Досвід останніх двох з половиною років чітко окреслив можливі формати участі громадян у політиці, перелік яких обмежився або бутафорним голосуванням у день виборів, або демонстрацією прямої дії на майданах і площах країни.
Між цими крайностями – правовий і інституціональний вакуум, що витиснуть громадськість на узбіччя політичного життя. А ще – сурогатні замінники, що імітують політичну участь: хочете – можете заявити про свою позицію з того або іншого питання за допомогою інтерактивного голосування в прямому ефірі.
Якщо ви бажаєте більш щільного спілкування з політиками і, у тому числі, з депутатами – ласкаво просимо в недільний вечір на "Майдан".
Ну а якщо вам пощастило народитися під щасливою зіркою, тоді чекайте і, може, коли-небудь вас запросять на "Свободу Слова".
Там ви зможете не тільки на власні очі поспостерігати за своїми обранцями, побалуватися джойстиком за спиною в Савика Шустера, але і висловитися, якщо зумієте пробитися до мікрофона і укласти свою думку в десять секунд.
Обговорювати і давати оцінку телевізійним передачам – справа професійних критиків. Автор лише констатує те, що в доступному для огляду майбутньому подібні проекти можуть стати єдиними площадками зустрічей і спілкувань народу зі своїми обранцями. А от саме цього б не хотілося.
Про те, що далеко не останню роль у сформованій ситуації зіграла і продовжує грати діюча пропорційна виборча система закритих партійних списків, було сказано і не раз. Так само як і звучали прогнози наслідків, котрі може мати її збереження для вітчизняної політичної системи.
На продовження теми пропонуємо деякі міркування з приводу обмеженості участі громадян у процесі формування представницької влади, а також спровокованих цією обмеженістю ефектів.
У цьому контексті зразково-показовими є події і вислови, що прикрасили собою інформаційний простір минулого тижня. Особливої уваги заслуговує одне з зауважень прем'єр-міністра з приводу вимог опозиції про проведення дострокових парламентських виборів.
Цитуємо: "Я нещодавно довідався цифру, що в нас у країні тільки 2% громадян перебувають в партіях, і з них тільки десята частина прагне диктувати свою волю 99% населення. Хто їм давав таке право, і чому вони вважають, що в них є право вимагати влади для себе? На це питання є тільки одна відповідь – їх потрібно поставити на місце, і ми це зробимо".
Щирі обурення Віктора Януковича зрозуміти можна. Тим більше, що доведена до нього статистика не далека від дійсності. Однак, настільки нехитра математика у виконанні прем'єра, при більш уважному розгляді говорить про набагато більше, ніж просто незгоду частини громадян з тим, що відбувається в країні.
Справа в тому, що вітчизняне виборче законодавство встановлює партійну монополію на висування кандидатів в орган законодавчої влади – Верховну Раду.
Частина перша, 10-тої статті Закону про вибори народних депутатів України говорить: "Право висування кандидатів у депутати належить громадянам України, що мають право голосу. Це право реалізується ними через партії (блоки) у порядку, встановленому цим Законом".
Цей порядок зводиться до того, що висування кандидатів у депутати партією відбувається на її з'їзді (зборах, конференції), право участі в якому, відповідно до статутних документів, мають винятково члени партії.
Таким чином, з врахуванням сказаного прем'єром, напрошується висновок: максимум 2% громадян країни володіють не правом, а вже привілеєм на висунення, узгодження і затвердження персонального складу законодавчої влади.
Всім іншим, що не побажали у силу різних обставин і мотивацій обзавестися партійним квитком, залишається лише право на підтвердження чужого вибору.
Тобто, якщо десята частина прагне диктувати свою волю 99% населення – це блюзнірство і бєспрєдєл. Але коли 2%, що володіють привілеєм на висування кандидатів у законодавчий орган, нав'язують свою волю іншим 98% – це вінець демократичного розвитку?!
Тут у пору говорити або про подвійні стандарти, або про парадокси вітчизняної демократії. З огляду на те, як у дійсності формувалися і затверджувалися партійні списки, і скільки громадян мали реальну можливість впливати на цей процес, то питання про цифри і різні підрахунки стають не більш ніж риторичними.
Сьогодні громадськість позбавлена не тільки можливості, але і права повноцінної участі у виборчому процесі. Особливо на стадії формування списків кандидатів. Монополія в цьому питанні віддана політичним партіям, керівництво яких, котре пролобіювало пропорційну виборчу систему закритих партійних списків, формує владу за спиною в громадян.
Таким чином, ціна питання не стільки в тому, якими будуть вибори – черговими або позачерговими, скільки в тому – на яких принципах вони будуть проводитися.
Судячи з кількості безпартійних депутатів у деяких парламентських фракціях, можна припустити, що перед потенційними кандидатами на депутатство навіть не стояла умова обов'язкового членства в партії.
Так, згідно даним ЦВК, якщо в регіоналів і нашоукраїнців безпартійних депутатів нараховується 13% і 17% відповідно, то в БЮТ – майже 40%. Тобто, для того, щоб взяти участь у з'їзді і проголосувати за партійний список – членство в партії необхідно.
Але для того, щоб виявитися в цьому списку – воно необов'язкове. Неважко уявити рівень лояльності таких депутатів до партії, її керівництва, а також готовність підкорятися партійній дисципліні...
Безперечно, інститут політичної партії, так само як і процедура виборів – невід'ємні атрибути сучасної демократії. Але крім цього існує ще і фактор ставлення до них громадян.
У результаті опитування, проведеного соціологічною службою Центра Разумкова в період з 2 по 9 лютого 2007 року виявилося, що тільки 1,2% українців повністю довіряють політичним партіям у той час, коли 32,8% – повністю не довіряють.
Різниця більш ніж очевидна і говорить сама за себе. Заглиблюватися в причини, що привели до подібного результату, змісту немає. Вони в усіх на очах.
Питання в іншому: наскільки довго громадяни будуть лояльні до того, що на законодавчому рівні владна монополія віддана інститутам, що користуються, м'яко говорячи, критично малим рівнем довіри?
Чому ті, хто сьогодні знаходяться в опозиції, поряд із критикою тих, хто перебуває у влади, і вимогами дострокових парламентських виборів, нічого не говорять про порочність діючої виборчої системи?
Якщо відповідь на перше питання багато в чому залежить від загального рівня розвитку цивільного суспільства і ступеня усвідомленості виборчого фарсу, то відповіддю на другий може стати горезвісна політична доцільність. Але, як відомо, у кожної медалі дві сторони.
З одного боку, керівництву політичних партій, незалежно від їхнього статусу – влада або опозиція, вигідна діюча пропорційна система, тому що вона дає можливість монополізувати процес висування кандидатів до влади.
Це, у свою чергу, розчищає шлях у партійні списки тим, хто готовий зробити визначені внески в партійну касу. Таких виявилося чимало, і їхні прізвища красуються в абсолютній більшості партійних списків.
З іншого боку, виникають проблеми, як тільки приходитися визначаться, хто буде у владі, а хто – в опозиції. Тих, хто виявився у влади, що діє виборча система продовжує задовольняти, чого не можна з впевненістю сказати про тих, кому довелося зайняти лаву опозиції.
Так, в останніх почалися проблеми з "витоком" депутатів. Тоді ще антикризова коаліція, шляхом внесення деяких виправлень у регламент, провела лібералізацію процедури входження в парламентську більшість, звівши на ні хвалений імперативний мандат. Але бити на сполох опозиція почала чомусь тільки зараз, ставши перед реальною загрозою опинитись в конституційній меншості.
Те, чого зараз потребують БЮТ і "НУ" – це механізми ефективного контролю над діями своїх депутатів. На жаль, на сьогоднішній день у стінах ВРУ таких не існує – пропорційною виборчою системою вони не передбачені.
Поки не можна уповати на традиції партійної дисципліни, механізми контролю варто шукати в цивільній активності. Якщо опозиція бажає себе зберегти, вона повинна працювати над створенням у трикутнику партійне керівництво – депутати – виборці такого формату взаємодії, який би дав можливість виборцям стати повноцінним учасником політичного процесу.
Одне з пріоритетних прав, яким повинні бути наділені громадяни – це право відкликання депутата, що може бути реалізоване винятково за допомогою мажоритарної виборчої системи.
Уже сама наявність такого права сформує зовсім інші моделі поводження депутатів по відношенню не тільки до їхніх громадян, котрі обрали, але і до парламентської фракції. Навряд чи б той же Кінах ризикнув примкнути до парламентської більшості, знаючи, що виборці володіють реальною можливістю його відкликання.
А Юлії Тимошенко не довелось би займатися викриттями своїх же депутатів-ренегатів. Досить було б з'їздити у виборчий округ, у якому під її брендом балотувався перебіжчик, і доступно пояснити громадянам, що їхній вибір зраджений.
Навряд чи громада залишила би цей інцидент без уваги: гарний адвокат при працюючій процедурі відкликання навчив би громадян і як оформити документи, і як підписи зібрати, і як довести справу до логічного завершення.
Після першого ж вдалого прецеденту в жодного з депутатів у ВРУ не залишилося би бажання змінювати фракційну прописку. Та й фракції, що перекуповують депутатів, незабаром відмовилися б від подібної практики через її недоцільність.
Це лише поверхневий опис тих можливих ефектів, до яких може привести цивільний, а не імперативний контроль над депутатами.
У цьому випадку доведеться вирішувати незручну дилему: або монополія на формування партійних списків без наступних механізмів ефективного впливу на депутатів у ВРУ, або ж відмова від такої монополії, але наявність механізмів цивільного контролю над народними обранцями.
Але, судячи з усього, на найближчий час і влада, і опозиція для себе цю дилему уже вирішили. І не на користь громадян.
