Вся влада радам! І тому, хто ці ради очолює...

Коли щось повторюється удруге, коли якась політична чи життєва ситуація ще раз постає у нашому житті, ми спересердя вигукуємо: "Dеjà vu!"

А коли щось настає утретє? І це "щось" виглядає дуже нецікаво? А той й абсурдно?

Коли ми вкотре вже маємо замасковані під розмову про демократію речі, які не мають нічого спільного з демократією? Як це назвати?

А називається це черговою конституційною реформою з ініціативи і в.о. славу Олександра Олександровича Мороза.

Уже сівши за написання цієї статті, я побачив, що на "Українській правді" щойно з'явився блискучий текст Анатолія Ткачука на ту саму тему, отож трохи скоригував свій первинний задум, але, видається, і двох статей на тему спроби конституційного хек-трику лідера соціалістів буде замало.

Адже втілення цього хек-трику справді загрожує Україні національною катастрофою, як це дуже переконливо доводить Ткачук, а сама ініціатива Мороза доводить, що цей політик і ті, хто наразі зібрався навколо нього, керуються чим завгодно, але не декларованими ними демократичними цінностями.

На перший погляд, перед нами – доведення до певного завершення того, що зветься політичною реформою, тобто встановлення в Україні парламентської форми правління, яку Олександр Мороз вважає найбільш демократичною.

Насправді ані про яку парламентську республіку не йдеться, бо ж за такої форми правління для контролю за парламентом та для оцінки ефективності його діяльності застосовуються спеціальні державні інститути, які в законопроекті Мороза повністю відсутні.

Ба більше – влада глави Української держави де в чому, і в дуже істотному "дечому", виглядає значно меншою, ніж влада президентів суто парламентських республік.

Не будемо далеко ходити – поглянемо на повноваження президентів двох держав Балтії з парламентською формою правління – Латвії та Естонії.

В обох цих державах президентів обирають у парламентах - завбачливі естонці мають, щоправда, й запасний варіант у разі неспроможності депутатів, коли в бій вступає колегія виборщиків.

Отож у Латвії, якщо президент заверне до Сейму щойно ухвалений закон, для повторного прийняття акту достатньо простої більшості голосів – таку саму практику Олександр Мороз пропонує запровадити і в Україні.

Але ж латвійська Конституція передбачає ще одну можливість президентського контролю за якістю законотворчості – президент після повторного голосування Сеймом за закон може відправити цей закон або за власною ініціативою, або на вимогу 1/3 депутатів на всенародне голосування.

І тут уже потрібні ¾ депутатських голосів, щоб запобігти такому голосуванню. А на додачу не менше, ніж 1/10 виборців мають право через президента передати законопроект на розгляд Сейму. Якщо Сейм не підтримує цей законопроект, він виноситься на народне голосування.

Іншими словами, у царині законотворчості латвійський президент воістину слуга народу, він має право постійно апелювати до виборців і зобов'язаний виконувати їхні побажання у стосунках із Сеймом.

І ніхто не ремствує, що, мовляв, народне голосування (по-нашому – референдум) надто дорога річ, що народ не розуміється на суті законотворчості, що тільки депутати здатні занурюватися у юридичні глибини. Демократія...

А ще в Латвії президент може без усяких вердиктів про конституційність його дій винести на всенародне голосування питання про довіру Сейму. Якщо народ довіряє Сейму – у відставку йде глава держави. Якщо не довіряє Сейму – останній вважається розпущеним. Просто і чітко.

В Естонії у цьому плані теж маємо цікаві механізми. Президент може повернути закон до парламенту на повторний розгляд, якщо знову він схвалений (простою більшістю), то глава держави або підписує його, або звертається у Державний суд - це щось на кшталт суміші нашого Верховного і Конституційного судів.

Якщо і той визнає закон відповідним до Конституції, тільки тоді президент його підписує і той набирає чинності.

А якщо президент чомусь забариться чи буде надто лояльний до парламентської більшості і заплющуватиме очі на її витівки, то у естонців на те існує такий цікавий посадовець, незалежний від усіх, який зветься Канцлер юстиції. Той, крім усього іншого, має також право звернутися в Державний суд з вимогою призупинити дію того чи іншого закону (чи будь-якого акту будь-якого органу влади) і у 20-денний термін змінити його. Якщо зміни не вносяться, то закон (чи акт) визнається недійсним. Крапка.

Звичайно, як і належить у парламентській республіці, президент Естонії сам майже нікого не призначає – всі кандидатури проходять через затвердження парламенту.

Але що цікаво: голову Банку Естонії він призначає одноосібно за пропозицією колегії Банку; суддів він теж призначає одноосібно за пропозиціями згаданого вже Державного суду.

А згадайте-но, чи може у нас президент призначити суддів без участі парламенту...

І ще: президент Естонії має право розпустити парламент в разі, якщо вчасно не ухвалений Державний бюджет. Президент України такого права не має.

А ще у естонців є і Державний контролер, який стежить за урядом і депутатами та має неабиякі повноваження. І у Латвії існує інститут державного контролю – так само, за органами влади, але незалежно від них.

У нас теж є, скажімо, Рахункова палата парламенту – але хто і коли з нею рахувався?

Отож сказане повністю підтверджує загальний висновок Анатолія Ткачука: "Проект Мороза, що був оприлюднений 16 травня 2007 року не має жодного відношення до другого етапу політичної реформи, а саме посилення спроможності місцевого самоврядування в Україні, а є продовженням курсу на ліквідацію в Україні демократичної форми правління з розподілом влади на законодавчу, виконавчу та судову і відновлення радянської моделі влади".

І зовсім не йдеться про парламентську республіку та "Європу в Україні"...

А тепер про речі загальні.

Перший раз, 1996 року, Конституцію з неймовірними повноваженнями глави держави тодішній і теперішній спікер парламенту та співголова Конституційної комісії, на моє переконання, виписував для себе.

Адже Леонід Кучма був украй непопулярним політиком, а соціологи прямо говорили, що ім'я наступного глави держави – Мороз Олександр Олександрович. От і виписувалися повноваження під одного, а вийшло – зовсім під іншого.

Другий раз, 2004 року, видається, повноваження прем'єра теж писалися під Олександра Мороза. Чи то як голови уряду при Кучмі-3 (згадаймо, що Майдан зірвав цей сценарій, але ж він існував!), чи то при Ющенкові (велися, згадайте, розмови, що кращим прем'єром стане "міцний господарник Мороз").

Знову не склалося – на кожного сільського механізатора знайдеться свій зав. автобазою...

Тепер же Конституція переписується, як точно зауважив Анатолій Ткачук, під голову Верховної Ради. Ця інституція, у разі ухвалення законопроекту, матиме не лише законодавчі та деякі контрольні, а й виконавчі і судові функції.

По суті, йдеться про такого собі колективного самодержця Української імперії. Ну, а те, що терміном "колективне керівництво" більшовики завжди прикривали владу однієї особи, таємницею ні для кого не є.

От і виходить, що автор цих рядків змушений дещо відкоригувати сказане ним ще у жовтні минулого року, і що згаданий Олександр Мороз вважає образою своєї честі та гідності, та ще й такою образою, що подав до суду на УП та на Грабовського С.І. особисто, вимагаючи з них по 2,5 тисячі гривень.

Ось та сакраментальна фраза, в якій начебто сконцентровані всі неправди стосовно спікера: "Але, якщо проаналізувати поведінку Олександра Мороза за кермом Верховної Ради, ми побачимо зовсім інші тенденції – від небажання помічати відсутність у залі засідань Рината Ахметова у той час, коли голосує його картка, до перелицювання норм регламенту для того, щоб легше ухвалювати потрібні "антикризовій коаліції" рішення".

Так от, ця фраза потребує корекції. Ви вже, мабуть, здогадалися, якої саме.

Не "...потрібні "антикризовій коаліції" рішення", а "потрібні особисто Олександру Морозу та його оточенню рішення, яку б ціну за них не платила Україна та її громадяни", чи не так?

І ще запитання: може, достатньо з нас dеjà vu, які повторюються аж тричі?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників