Ілюзії проти реальності. Особливості протікання українського часу

Почати можна з банального: українське суспільство розколоте.

Це означає, що воно - українське суспільство - розділилося на ворогуючі табори, що мають кардинально протилежні погляди на усі без винятку важливі світоглядні питання: від центрального, що полягає в ставленні до Росії, – до питань мови, НАТО, УПА etc.

У цих таборів різним є ставлення до ключових моментів спільної історії, а також різними є бачення майбутнього. І не варто виникнення розколу приурочувати до президентської виборчої кампанії 2004 року. Так було завжди.

Навіть у часи референдуму щодо створення незалежної Української держави - бо півроку перед тим був інший – "горбачовський референдум", де переважна більшість українських громадян підтримала ідею "оновленого" Радянського Союзу.

15 років новітньої історії державний апарат та українська еліта намагалися підтримувати ілюзію єдності і заради цієї єдності погодилася на м'яко-автократичний стиль правління Леоніда Кучми.

Це був компроміс: на Сході визнали державність української мови, на Заході тимчасово змирилися з тим, що практика державного будівництва відрізняється від галицького розуміння проекту "Україна".

Передача влади від Леоніда Кучми до призначеного ним спадкоємця мала на меті підтримувати цю тенденцію і надалі. Віктор Янукович мусів вивчити українську мову та раз на півроку відвідувати етнографічні виставки.

А країною повинна була б правити жорстка східна еліта зі своїм специфічним уявленням про український прагматизм. Прапор, герб та інші символи державності і надалі виконували б утилітарну функцію, підкреслюючи державну статусність правлячої еліти.

І все було би за планом, але втрутилися природні процеси дозрівання суспільства.

Спершу на Заході та у столиці з'явилися точки кристалізації, навколо яких почали формуватися протоструктури модерної нації – те, з чого в майбутньому могло витворитися громадянське суспільство з домінуючими горизонтальними зв'язками, прагматикою та романтикою середнього класу.

Одночасно, наростаюча потуга індустріальної еліти Донбасу стихійно почала формувати ідеологію державного капіталізму (за російсько-китайською зразком), де держава розглядається як головний інструмент домінування у внутрішній конкуренції та консолідації для зовнішньої.

Важливо відзначити, що ці тенденції з'явилися не навколо добрих чи поганих людей, а навколо різних принципів організації суспільства.

Один з цих принципів передбачав вертикально інтегрований монополізм, інший – плюралізм і конкуренцію. Історично склалося, що у суспільній свідомості ці відмінності концептуалізуються через російські та європейські аналогії.

І це є одна з головних глибинних ліній розщеплення українського суспільства. Вона має найрізноманітніші аспекти: політичні, юридичні, економічні тощо. Один з них, а саме психологічний аспект розщеплення, розглянемо хоча б у першому наближенні.

Влада фантазії

Як будь-яка розщеплена структура, чи то особа, чи суспільство, Україна переживає страх дезінтеграції і розпаду. З іншого боку, така структура керується не раціональним, прагматичним уявленням про себе та оточуючий світ, а проекціями, тобто своїми фантазіями, які виникають на тлі нерозуміння мотивів іншого.

Простіше, себто пряміше кажучи, обидві розщеплені сторони керуються страхом і неусвідомленою агресією - страх уособлюється і локалізується в образі ворога, який несе загрозу і, відповідно уособлює все агресивне; як наслідок світ стає простим і зрозумілим, зводячись до чорно-білого сприйняття.

У цьому сенсі обидві розщеплені частини суспільства переживають одинакові почуття та бачать однаково спрощену картину світу.

За законом "пророцтва, здатного до самоактуалізації" такі фантазії стають реальністю. Бо сторони не лише уявляють (правильно чи ні – інше питання) наміри іншого, а і ДІЮТЬ, виходячи зі своїх уявлень про це. Так виникає загроза громадянського конфлікту.

Що з цього випливає?

А те, що українське суспільство, переживаючи розщеплення, апріорі перебуває в стані нездатності прийняти будь-яке усвідомлене рішення, чи зайняти будь-яку цілеспрямовану позицію.

Однозначний, рішучий крок у будь-якому напрямку воно переживає як загрозу цілісності; такий крок - чи у напрямку Заходу, чи то у напрямку Сходу - актуалізує страх дезінтеграції і породжує непереборний опір.

Це спричиняє те, що у психології називається амбівалентністю, тобто наявністю одночасних протилежно напрямлених мотивів і бажань.

Сторонньому спостерігачеві ця позиція може виглядати незрозумілою і парадоксальною: протилежні імпульси взаємопогашаються, і суб'єкт видається замкнутим у своєму внутрішньому світі, незрозумілим для інших. Суб'єкт впадає в аутизм.

Зупинка часу

Як в такій ситуації функціонує життя? Для такої спільноти суб'єктивний час втрачає зв'язок із часом фізичним. Психологічний час вимірюється суб'єктивною значимістю прийнятих рішень. А оскільки наш суб'єкт через описаний страх дезінтеграції рішень не приймає, час для нього зупиняється.

Безконечні спікеріади та коаліціади, круглі столи та робочі групи, призупинки дії законодавчих актів, красномовна бездіяльність Конституційного суду є яскравими прикладами аутизму українського суспільства.

В такій ситуації зовнішня реальність зникає: можна не перейматися майбутньою ціною на газ чи метал, дефіцитом Пенсійного фонду чи загрозою дефолту, можна не думати про хліб насущний чи прийдешній.

Важливою стає тільки думка зовнішніх чинників (будь-то комісія ЄС, російська Дума чи Британська ліга захисту тварин) з приводу чергової української кризи, яка підкреслює нашу важливість для світу і бажану підтримку однієї з сторін.

Натомість із зовнішнього погляду така позиція виглядає неадекватною та інфантильною.

Це слушно зауважив Алєксандр Кваснєвський, м'яко вказавши, що: "Найважливіше, щоб українські політики зрозуміли, що доба має 24 години, а не 124, як часом можна отримати враження над Дніпром".

І ще один аспект функціонування такого життя. Будь-які катаклізми чи внутрішні проблеми – аварія на залізниці чи газопроводі, технологічна катастрофа чи бензинова криза – трактуються як "ворожі підступи з метою дискредитації, дестабілізації, дегуманізації і т.д.".

Катастрофічна уявність провокує відповідну лексику, країна втягується у світ протистоянь, загроз і ворогів. Суспільство витворює наратив прихованих загрозливих смислів, наповнюючи реальність параноїдними темами.

Воно всюди шукає латентні значення, ігноруючи очевидні, вибудовуючи казково-фантастичний образ себе та світу. Численні ілюстрації вищеописаного знаходимо на будь-якому Інтернет-форумі, де учасники пропонують свої версії суспільного наративу.

Визнати реальність

Вся ця уявна дійсність, аутичне існування суспільства у світі власних ілюзій є результатом браку усвідомлення та осмислення суспільною елітою багатогранності світу і, в першу чергу, браку ясного бачення та оцінки нею симптомів розщеплення.

Боротьба ілюзій про перемогу свого добра над чужим злом є солодким наркотиком і втягує в себе всю еліту, яка, відтак, перестає виконувати свою функцію – бути "корою головного мозку" суспільства, тобто функцію рефлексії, що полягає в осмисленні реальності в усіх її проявах.

Більше того, в конфлікт втягуються суспільні інституції – від силових структур до судів, що апріорі мали б бути поза будь-яким суспільним конфліктом.

А тим часом рецепт терапії простий – почати думати. Думати – значить осягнути реальність, визнати нашу різність, тобто різність наших правд та інтересів, і, врешті, необхідність толерування позиції іншого.

Але думати – значить і усвідомити нашу спільність, не однаковість, а саме спільність. Терапія в тому і полягає, що суспільство повинно відмовитися від ідеального результату, але впрягтися в процес щоденного його досягнення.

І цей процес обов'язково буде втілюватися в створенні нових, все адекватніших інституцій, законів та правил співжиття.

Аутично зупинений час наповнений конотаціями виключності – перебування у цій позиції не дозволяє побачити аналогії у світовій історії. Розщеплення українського суспільства є далеко не винятком, а швидше правилом.

Не треба думати, що немає франко- і англомовної Канади, іспано- і англомовної Америки, що немає фактично двох "Бельгій", що ніколи не було громадянських війн у всіх куточках світу.

Не треба перебільшувати ексклюзивність наших проблем: в цивілізованому світі політичні кризи, дострокові вибори чи громадянські заворушення і протести є звичайною дійсністю.

На цьому фоні українське розділення, чи, якщо хочете, розщеплення, є нормальним етапом формування нової спільноти – зрілого суб'єкта цивілізаційного процесу.

Отже, друга передумова конструктивного розвитку полягає у тому, щоб навчитися відмовлятися від фантазій про свою безгрішність, своє всесилля, про "світлу перемогу Добра над Злом".

Post Scriptum

Реальність, на щастя, є багатогранною. Паралельно з описаним, в Україні ходять поїзди, народжуються діти, на вулицях все більше джипів і менше танків, виграються конкурси євробачення і права проведення Євро-2012, а учасники смертельного протистояння залишаються живі здорові і, здається, непогано заробляють.

І це постійно живить надію, що реальність здомінує уявність, український апокаліпсис не відбудеться, а "буде син і буде мати, і будуть люди на землі".

Автор

Роман Кечур, "Західна аналітична група"