Окупація самих себе

Музей радянської окупації, створений у Києві нашвидкуруч - до виборів, продовжує, на жаль, традиції цієї самої начебто б "окупації".

Політзавдання настільки зрозуміле, як зрозуміло торік, на конференції присвяченій пам'яті Єжи Гедройца, говорив директор неіснуючого в реальності Інституту національної пам'яті Юхновський: "Я буду вимагати від істориків писати патріотично".

Коаліціанти підійшли до проблеми оригінально - отут можна "пацанів поважати". Вони підкорили Інститут Держархіву, а той у свою чергу керується членом КПУ - який гумор?

Справа в тому, що українська влада продовжує запозичення. Якщо Янукович копіює москвичів, то Ющенко намагається наслідувати поляків. Справа то непогана, ще Шевченко говорив: "чужому навчайтесь і свого не цурайтесь".

Однак наслідуванню повинен би бути визначений процес думання. Саме цей процес геть-начисто відсутній в Україні.

Коли подібний музей відкривається в Польщі або країнах Балтії, його появу може засуджувати лише Путін. Коли подібний музей відкривається в Тбілісі, справа вже складніша.

Однак і там зрозуміти можна - грузини намагалися жити самостійно, повставали проти Росії регулярно, а за Сталіна і взагалі страждали більше від інших. Тим паче, коли сусідня держава, мало не офіційно повідомляє про "депортації грузинів", хоч не хоч можна погарячкувати. ГРСР не була засновницею "імперії зла", багатотисячні мітинги тбіліських студентів у 60-их, у 70-их надають право Грузії заявити про окупацію гордо і зухвало.

Тим більше - частина країни дійсно окупована - режими в Абхазії і Південній Осетії тримаються на "дружніх штиках".

Однак Україна, Київ...

Безперечним є те, що "інша Україна", саме Україна галицька цілком гідна Музею окупації. Вона їй опиралася і опирається.

Неможливо було б заперечувати проти відкриття подібного музею у Львові. Там окупація безперечна. Вона, до речі, видна дотепер - якщо польські міста, починаючи з 1989 року підчищаються, то Львів усе більше втрачає колишню привабливість.

Львів розвивався не як українське місто, а місто європейське! Крім крайніх польських сил, що нічого серйозного собою не представляють, навряд чи знайдуться, ті, хто б сьогодні заявив: "Повернемо Львів Польщі і полякам!"

Нинішня Польща консервативна країна. Однак у ній цілком легко можна почути інші голоси. Вони не такі популярні, але вони є, і вони дуже навіть відчутні. Велика частина ЗМІ критикує Костьол і братів Качинських.

В Україні нічого подібного немає. Всюди і скрізь - або дифірамби "помаранчевим", або "біло-синім". Уявити собі здорову критику українського національного руху неможливо.

Я думаю, що українська нація почуває себе в нинішній державній оболонці вкрай непевно, тому і намагається по-радянському, "закріпити свої позиції".

Тому музей відкривають не там, де він був би доречним, і де була б можливість примиритися хоча б з поляками, тим самим, зробивши хоч один реальний крок у напрямку Євросоюзу.

Ні, музей відкривають не для того щоб вивчати історію і зберігати пам'ять, а для того, щоб викликати політичний конфлікт.

А тепер до пам'ятників Леніну додадуться ще пам'ятники Шухевичу.

Я бачив багато книг відгуків в українських музеях. Саме по цих книгах відгуків, як і по тих же бабусях, які сумно сидять у музеях, потрібно вивчати тоталітаризм, поки він ще живий. У цих книгах 99 відсотків таких солодких, східних, медоточивих похвал, що важко собі уявити.

Думаю так само будуть писати й у Музеї окупації. Ще б пак. Адже Україна стільки років сама себе окупувала, що впевнений – експонатів не бракуватиме.

Цікаво - а чи будуть представлені фото єврейських погромів 1918-19-их років, чи це було в період іноземного панування? Або депортація кримських татар? Або різанина поляків на Волині? Або розстріли поляків під Харковом?

Чи саме це і буде прикладом окупації, тільки кого і ким?

Артур Фредекінд