Ілюзія вибору – 8

Вівторок, 17 липня 2007, 10:41

Біля-конституційні дискусії й обговорення, що розгорнулися в політиці та знайшли сприятливий ґрунт в суспільному середовищі, не залишили без уваги також питання про виборчу систему.

Протягом останнього року громадяни, що приймають участь у різних інтерактивах, радіо - і телеефірах настільки виразно ставлять питання руба, яке безпосередньо стосується ефектів і наслідків, спровокованих діючою системою виборів, що політики змушені якось реагувати.

Однак у більшості випадків ця реакція, не виходячи за рамки підробленого співчуття і згоди з усіма зазначеними вадами і недосконалостями, потопає в марних міркуваннях про молодість української демократії і труднощі, з цим пов’язані.

Займана політичним істеблішментом позиція цілком обґрунтована і зрозуміла, адже визнання неспроможності вітчизняної виборчої системи автоматично ставить на порядок денний питання якщо не про радикальну її зміну, то хоча б про реформування.

У цьому контексті багато політиків і експертів схиляється до думки, що найбільш прийнятним і бажаним напрямком потенційної виборчої реформи є перехід до пропорційної виборчої системи відкритих регіональних списків.

Головне питання полягає в наступному: чи зможе пропоноване виборче нововведення ефективно справитися з вадами, характерними для діючої сьогодні системи представництва?

Поряд з іншими у своїй "програмній" статті "Воля, згода, компроміс, або Яка Конституція потрібна Україні" над цією проблемою міркує і Віктор Янукович.

Будучи переконаним у тому, "що принцип пропорційності, що ґрунтується зараз на закритих партійних списках, треба наповнити європейським змістом", прем'єр-міністр пропонує Україні "звернутися до змішаних моделей або до застосування відкритих регіональних списків, що дозволять виборцеві голосувати за конкретного кандидата, а не тільки за список". Усе це для того, "щоб наблизити кандидата до виборця, давши йому можливість голосувати за регіональні списки".

У свій час, а точніше восени минулого року, з подібними ж ініціативами активно виступав також Олександр Мороз, пропонуючи, як приклад, звернутися до досвіду Польщі. Щоправда, серед аргументів, що наводяться спікером, були і трохи іншого змісту, а саме: "У нас виходить так, що ті, хто в списках знаходяться до п'ятидесятого місця, нічого не роблять, тому що і так пройдуть, а ті, хто після сотого також нічого не роблять, оскільки знають, що не пройдуть і виходить, що тільки лідер працює". Хоча в сьогоднішніх умовах реформа виборчого законодавства в частині виборчої системи – справа досить невизначеного майбутнього, на мій погляд, обнародувані спікером і прем'єром пропозиції гідні найпильнішої уваги.

Пропорційна система відкритих регіональних списків припускає поділ країни на визначену кількість багатомандатних виборчих округів. У Польщі, наприклад, існує 41 такий округ, величина яких варіює від 7 (492 508 виборців) до 19 (1 393 568 виборців) мандатів.Під величиною виборчого округу мається на увазі кількість місць, що розподіляються в цьому окрузі в ході виборів. У кожному з округів політичні партії виставляють регіональні списки кандидатів, що знаходить своє відображення у виборчому бюлетені.

Одержавши бюлетень, форма якого передбачає можливість відкритого (персонального) голосування, виборець ставить оцінку не навпроти партії, а навпроти конкретного кандидата зі списку, цією партією запропонованого.

Таким чином, кількісний склад партії в парламенті залежить від того, скільки голосів було віддано за її кандидатів в усіх округах, а персональний – від того, хто з кандидатів у цих округах набрав найбільшу кількість голосів.

Виходячи з вищевикладеного, може скластися досить оманливе враження, що пропорційна система виборів, яка припускає відкриті регіональні списки не тільки дає можливість громадянам безпосередньо впливати на персональний склад парламенту, але і передбачає зворотний зв'язок між депутатами і виборцями.

Більш того, багато хто переконаний у тому, що саме завдяки цій системі вдасться спровокувати внутрішньопартійну конкуренцію, яка веде до повільної, але неминучої зміни політичних еліт. Однак не варто квапитися з висновками.

У цьому випадку обґрунтованість сумнівів визначається як особливостями українських політичних реалій, так і пристойним досвідом тієї ж Польщі, у якій відкриті регіональні списки використовуються з часів зникнення ПНР.

При системі відкритих регіональних, так само як і при системі закритих загальнонаціональних списків, монополія на висування кандидатів залишається за партійною верхівкою. І в першому, і в другому випадках саме партійне керівництво і лідери визначають тих, хто може претендувати на представницькі мандати.

Правда, у системі відкритих регіональних списків цей процес досить вміло й елегантно маскується, створюючи у громадян ілюзію реального, а не вигаданого вибору. Мовляв, роль партії зводитися лише до пропозиції визначеного числа кандидатів, а остаточний вибір – тільки і тільки за виборцем.

Сумнівно, щоб партійний істеблішмент, попередньо взявши на себе зобов'язання перед "потрібними" людьми, залишив право визначального вибору за громадянами.

Звернемо увагу, виходячи з польського досвіду, на деякі хитрощі, що використовуються політичними партіями у виборчому менеджменті для того, щоб у представницьких зборах за підсумками голосування виявились "потрібні" кандидати.

Практика завзято демонструє, що від виборів до виборів виборці віддають свої голоси кандидатам, що знаходяться у верхній частині регіонального списку: імовірність обрання кандидата, ім'я-прізвище якого стоять у списку під першим номером, дорівнює більше 80%, другого – майже 40%. Пояснюється це в першу чергу тим, що визначальним фактором електорального поводження більшості поляків є не персона конкретного кандидата, а партійний бренд.

На останніх парламентських виборах у Польщі 2/3 мандатів у 460-місцевому парламенті дісталося саме тим кандидатам, що у регіональних списках займали перші і другі місця – відразу ж за назвою партії.

Звичайно, це можна пояснити в такий спосіб: партії спеціально вишукують в округах дійсно популярних серед населення округу людей, ставлять їх на самі видні місця в списках і, закономірно, що саме ці люди одержують левову частку голосів виборців. Але не все так однозначно.

Для того, щоб проводити повноцінну виборчу кампанію, партії повинні оперувати чималими засобами, що їм позичають люди, зацікавлені в одержанні за свої послуги представницького мандату. І, природно, потенційне депутатство повинне їм якось гарантуватися.

З огляду на це, в авангарді регіонального списку розташовуються здобувачі, перед якими у партійних лідерів вже є цілком конкретні зобов'язання. Для того ж, щоб ніхто зі "своїх" не зміг зазіхнути на перемогу "потрібного" кандидата, інший список набивається нікому невідомими, рядовими партійцями, що виконують лише роль декорацій, підтанцьовки.

На цьому етапі дуже важливо простежити, щоб у списку не виявилися люди, здатні скласти реальну конкуренцію "до виборів обраним".

Далі – справа техніки: партійний лідер, перебуваючи з агітаційним туром в окрузі, привселюдно демонструє свою прихильність винятково до "потрібних" кандидатів. Звичайно, попадання "непривілейованих" людей у парламент також можливо і навіть бажано, але тільки при одній умові: щоб їхня перемога не перекреслила тріумф визначених зверху партійних фаворитів.

Як відомо, чорти ховаються в деталях. Такою деталлю в польській виборчій системі є те, що кандидати в списках розташовуються не за абеткою, а у тому порядку, який визначить політична партія. Так що в Польщі "присуджені" на перемогу кандидати ще до дня голосування мають гарантії на одержання депутатських мандатів не менше, ніж їхні українські колеги по цеху.

Не візьму на себе сміливість наполягати, що у кожному випадку така технологія спрацьовує безвідмовно і дає абсолютний результат, але, проте, за твердженням польських дослідників і практиків, вона знайшла більш, ніж широке застосування у виборчій практиці ПР.

Таким чином, теза про те, що відкриті регіональні списки створюють передумови для серйозної внутрішньопартійної конкуренції у боротьбі за мандати і, як результат, сприяють відновленню політичних еліт, на наш погляд, не є настільки заможним, як здається.

Якась подоба конкурентної боротьби між кандидатами може мати місце тільки за залишкові місця.

Також не варто перебільшувати значення системи відкритих регіональних списків у налагодженні зворотнього зв'язку між виборцями і депутатами, оскільки вона зберігає розпутний механізм залежності кандидатів від партійних вождів, а не від громадян. Як я вже показав, шанси кандидата на обрання залежать від займаного їм місця в списку. Процес "розквартирування по місцях" залежить безпосередньо від волі партійних лідерів.

Так що для потенційних кандидатів справою першочергової важливості є побудова ефективного зворотнього зв'язку з партійною номенклатурою, а не безпосередньо з громадянами.

У Польщі вже притчею во язицех стали постійні погрози на адресу перекірливих партійців-депутатів про не включення їх у партійні списки на наступних виборах, якщо ті не будуть слухатися волі лідерів партій або суперечити ім. Усе це відбувається привселюдно і виправдується необхідністю дотримання і зміцнення партійної дисципліни. У таких умовах розмови про внутрішньопартійну конкуренцію і дискусію залишаються не більше, ніж відвертим популізмом.

Звичайно, Україна також не Польща, як і не Росія. Але перш, ніж переймати який-небудь досвід, нехай навіть європейський, необхідно, по-перше, детально переглянути його pro et contra в умовах фактичного застосування і, по-друге, проаналізувати можливі ефекти його використання на вітчизняному ґрунті.

Одним із наслідків діючої в Польщі пропорційної виборчої системи відкритих регіональних списків стало більш ніж 10%-е падіння явки виборців: якщо участь у парламентських виборах 1993 року взяло 52.08% виборців, то на останніх виборах, що відбулися в 2005 році, на виборчі дільниці прийшли 40.57% що мають право голосу громадян.

Між іншим, це свідчить також і про рівень довіри поляків до виборчих процедур, за допомогою яких формуються представницькі збори.

Розглядаючи один з можливих напрямків виборчої реформи, який запропонував Віктор Янукович і Олександр Мороз, апелюючи до досвіду Польщі, я продемонстрував ті приховані можливості в боротьбі за владу, які пропорційна виборча система, нехай навіть відкритих регіональних списків, залишає за партійною номенклатурою.

На мій погляд, у подібних ініціативах, якщо вони справді ґрунтуються на усвідомленому бажанні дати суспільству шанс на реальний вибір, пріоритетом повинен стати не чийсь досвід, а, насамперед, здоровий глузд, а також здатність пропонованої виборчої системи вирішити ті проблеми, що не змогла вирішити і навіть збільшила діюча.


Назар Бойко, для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді
Підпишіться на наші повідомлення!