Рятуйте нас від рятувальників

Понеділок, 23 липня 2007, 14:09

У кінці квітня 1986 року через кілька годин після Чорнобильської катастрофи шведські вчені першими в світі почали бити на сполох, зафіксувавши своїм обладнанням щось подібне до гігантського вибуху на території Союзу. Тим не менш, через кілька днів після аварії, продовжуючи замовчування катастрофи, влада виводить на першотравневу демонстрацію тисячі людей.

Сьогодні в Україні, очевидно, друга найбільша після 1986 року техногенна аварія. Однак впродовж більш як двадцяти років після Чорнобиля ідіотизм "гри в мовчанку" влади щодо дійсного інформування населення стосовно подробиць аварії і можливих наслідків аж ніяк не зменшився.

На Львівщині віце-прем'єр пан Кузьмук особистим прикладом показав селянам як їсти городину, при цьому закликавши пити воду з криниць і купатися у водоймах. Паралельно районні лікарні поступово, але впевнено наповнювалися постраждалими. Чи це не абсурд? Знущання? На межі здорового глузду?

Проблема глибша. Вона в свідомості наших політиків. Нестримно говірких коли непотрібно, і підозріло мовчазних в екстрених випадках, коли вся країна завмирає в очікуванні, як це називають, меседжа. Адже життєва необхідність людей не тільки чиста їжа і вода. Їм потрібна зрозуміла і достовірна інформація.

Адже в такому разі вона здатна запобігти поширенню паніки, сум'яття, побудувати стосунки довіри між представниками влади й, як це нещодавно було в Лондоні з попередженням загроз тероризму, дозволить діяти пліч-о-пліч, жителям і рятувальникам.

Не маю наміру демонізувати чиновників, які всі ці дні "спілкувалися" з Україною щодо ситуації на Львівщині. Я щиро переконаний, що всі чиновники їхали й летіли на місце аварії з добрими намірами розв'язати проблему...

Але опинившись на місці, і, певно, почувши від спеціалістів достовірну інформацію, вони... злякалися (?), закрилися, і з рятівників перетворилися в добре відомих за радянськими уроками апаратчиків, які почали співати населенню колискові "все добре", "ми працюємо", "засинайте спокійно"...

Але це не заспокоювало. Навпаки, викликало підозри: "ну ось, щось таки приховують". Кажуть, найпершими в зоні лиха, хто евакуював свої сім'ї, були представники райадміністрацій та сільські голови....

Брак відповідальності українських політиків і чиновників – це успадкована традиція... Дивує інше. Після Чорнобиля вони так і не навчилися спілкуватися зі своїм народом. Чесно, один на один.

Немає щирості. Немає довіри. І це не тільки стосується аварії. Таке невміння – в більшості ситуацій з життя країни (ЖКХ, зростання цін, корупція).

Брак достовірної інформації після аварії як і циркуляція версій, про які кажуть "ні в тин, ні в ворота", призводить до заповнення інформаційного вакууму чи то заміщення офіційної інформації чутками. Це – прямий шлях до паніки.

Ескалація небезпеки непоінформованими або погано проінформованими людьми в ці дні доходила до абсурду. В п'ятницю жителі столиці отримували смски, через які хтось закликав не виходити на вулиці з 6 до 9 вечора у зв'язку з тим, що на Київ рухається ... радіаційна хмара. Навряд чи така дезінформація була спланована.

Як на мене, не в останню чергу до появи таких повідомлень спричинилися й публічні заяви наших VIP-рятувальників. Зокрема, той же пан Кузьмук в перші дні аварії висловив думку, що за складністю вона може бути порівняна до Чорнобиля, хоча насправді вона не є другим Чорнобилем.

В країні з чиновниками, в головах яких думки обертаються навколо Чорнобиля, й "вистрілюють" вони згодом у вигляді обмовок, повинно бути складно з перспективами.

Додаткових складнощів в комунікації між владою і населенням додають сезонні передвиборчі ігрища. Це вже аксіома щодо красномовності політиків, яка зростає прямо пропорційно до наближення дати виборів.

Представники Кабміну (коаліція) завіряють, що ситуація під контролем. Гаразд, але незрозуміло, чому потрібно чекати на приїзд бригади міфічних казахських хіміків?

Секретаріат глави держави, керівник якого очолює виборчий штаб одного з блоків, робить випади в бік міністра транспорту за недостатність зусиль в ліквідації наслідків аварії.

Ескалація йде по наростаючій. Кабмін натякає на провину казахської компанії, що перевозила фосфор. Паралельно в секретаріаті кивають в бік Кабміну і натякають на неналежний догляд за станом залізничних колій.

А мені чомусь здавалося, що відповідальна влада радше б дочекалася принаймні попередніх висновків офіційного розслідування..

Але тільки не в нас. Слова ллються потоками. Замість роз'яснення - переконування в правоті власних тверджень. Замість визнання "так, ми були не готові до такого розвитку подій" — спроби перекласти провину на чужі плечі.

У цій країні забагато маніпуляцій громадською думкою. Інформаційний простір сповнений емоційних і сенсаційних заяв. Чи Україна – то тільки жовта преса?

У цій країні – неймовірна кількість ляпів на одиницю промов. У цій країні не налагоджене тільки одне – інформування. Вчасне. Швидке. Вичерпне. Без трьох крапок наприкінці. Без прогалин, фразеологічних зворотів, відступів від головної думки.

Мова спілкування наших політиків з народом має характер або ж гасіння пожежі або ж внутрішніх монологів. Останніх в українській політиці стільки, що, видається, наша мета – не європейське майбутнє, а наближення до Піднебесної.

Звісно, перш за все, Віктор Андрійович. У своїх публічних роздумах президент більше тяжіє до Лао-цзи, аніж до Черчілля. Попри те, що в мові пана Віктора, як і колись в сера Уїнстона, більше йдеться про свободу, аніж переваги східного порядку.

І це проблема не одного президента. Ну нехай Ющенко, ігноруючи всі постулати утримання уваги аудиторії впродовж 30 хвилин, здатен впродовж більш як 1,5 години звертатися до студентів університету Шевченка з промовою.

Але ж й інші! Прем'єр-міністр проводить більш як шестигодинні урядові засідання, під час яких чиновники засинають. Верховна Рада здатна (добре, що була) місяцями домовлятися, дебатувала щодо формування коаліції. А переговори України зі світом щодо конкретних питань можуть тривати, ніби ми вже всі в Піднебесній.

Переважно справи, а не слова повинні характеризувати сьогоднішній історичний етап державотворення України. Але вже сімнадцятий рік ми є країною перехідного періоду. Вдумайтесь: перехідного.

Тобто ми ще не сформувалися, не навчилися вести політику, спілкуватися, як це роблять на Заході. Отож, ми звідкись вийшли і кудись йдемо. Процес неймовірно цікавий, якщо дивитися ззовні.

Західні вчені навіть відокремили наукові спостереження за цим процесом в окрему дисципліну - транзитологію (transition studies). Інший цікавий термін з політологічного словника для позначення поставторитарних режимів, які взяли курс на демократичні перетворення:- "демократія, що тільки зароджується" ( emerging democracy).

Інший термін, який вказує на закріплені демократичні здобутки і незворотність перетворень – консолідована демократія (consolidated democracy).

Уже сімнадцятий рік ми в русі від "emerging" до, хочеться вірити, "consolidated". Та видається, багатьом чиновникам, як це було у класика соціалізму Бернштейна, подобається сам процес руху.

Хоча мушу відзначити, на жаль Ожидів, насправді, і є результатом такого руху. Адже перехідний стан суспільства дозволяє списувати багато вад, пробілів, зрештою, аварій саме на цей рух: "ну у нас ще не все ідеально із залізницями, але ми до того прямуємо".

Цю риторику українські чиновники добре засвоїли.

З цього виплаває важлива проблема: ніхто насправді нікуди не поспішає, й цілком ймовірно, імітує рух. Окрім хіба що злощасних потягів із фосфором.

От тільки держава бере за цей транзит грошима і то добрими, як на Заході. За західними стандартами.

Але чи йдуть гроші на ремонт залізничних колій – це вже питання. Отак й стоїмо на місці, топчучись на мішках з грошима й цистернах з фосфором.

Тільки дорого це обходиться людям. А завтра? Мазут? Азот? А нам скажуть, що загрози немає. Зрештою, може справді, справа не в словах, а як це традиційно для України, в грошах?

Віталій Мороз, політолог, консультант



powered by lun.ua
Головне на Українській правді