Ліцензія на обман

8 переглядів
Олена Ященко, для УП
П'ятниця, 17 серпня 2007, 12:48

Психологічно українські громадяни розділені на два типи: "мудрий", той самий "піпл, що хаває партійний PR", і інший, ментально і духовно прогресуючий, котрий і творить цивільне суспільство.

Інструкція з використання "мудрого народу" є в кожного українського політика й олігарха. Хто править, той і встановлює правила. А низький рівень усвідомленості населенням країни своїх прав і свобод неабияк ускладнює суспільний контроль над владою українських політ-олігархів.

Різниця в тому, що народ "мудро" "хаває" ідеологію, а політики тим часом думають раціонально. Ця принципова відмінність і забезпечує стабільність системи, політиків робить мільйонерами і мільярдерами, а народ – "мудрим", але бідним.

Оттаке ментальне середовище – "народна мудрість", улюблене українськими політиками, як відкритий шлях до свідомості і серця "маленького" українця. З метою? Маніпуляції цілим народом на базі найпримітивніших потреб і оман, що залишилися в пам'яті.

Партії Мороза і Симоненка в цьому ментальному середовищі. І Цушко– герой. Парканів.

Коли обмежують свободу – люди стають рабами. Така масова здача самоповаги і відповідальності, своєї долі, майбутнього дітей відбувалася і часто відбувається не тільки під прицілом. А в обмін.

Саме цей обмін і є результатом маніпулювання свідомістю людей, технологія перетворення їх у рабів. Для впливу на великі маси, людей треба зробити якнайбільш однаковими.

Креатив цього процесу в інформаційному 21 сторіччі тонший, ніж криваве навернення усіх у більшовизм-соціалізм на початку 20-го. Але психологічний ґрунт усе ще це дозволяє.

Політична реклама й інформаційне позиціонування висвічує цілі й інтереси політичної сили. Призивний клич про захист російської мови маскує тиск на цивільну гідність для утримання українського суспільства в рамках колоніальної психології.

Гасла проти НАТО лише прикривають здихаючі від старості і безглуздості совкові страхи і комплекси неповноцінності. Докази про вторинність однієї частини країни стосовно іншої – найпримітивніші методи створення керованого конфлікту для зсуву уваги суспільства убік від реальних проблем.

Власне політики в сучасних українських процесах, як у косметичному кремі, діючої речовини, близько одного відсотка. Інше – барвники, ароматизатори і консерванти.

Політика – це бізнес.

Можна пишатися тим, що наше суспільство подає ознаки національно-усвідомленого існування, знаходячись в умовах примітивного маніпулювання масовою свідомістю з більшовицьким розмахом.

Суспільство виявляє в собі сили відкрито пручатися фальсифікації своїх електоральних переваг. Прагне нести відповідальність за свою країну і трохи не дотягає до остаточної перемоги над - ізмом. Кожним. Вони всі погано пахнуть.

Основним змістом, метою й ідеалом для людства завжди була, є і буде СВОБОДА.

За свободу борються, її відстоюють, заради неї віддають сили і життя, колонії відвойовують незалежність, держави вступають в епоху шокової терапії хворобливих реформ, приймаючи відповідальність за свою долю. Народи хірургічним шляхом рятуються від психології рабів, ампутуючи свої омани і догми.

Закон цивільного суспільства: усвідомлення відповідальності є засадою свободи.

Чому за результатами останніх виборів 3,5 % людей як і раніше хочуть жити при комунізмі? Ще не надихалися "повітрям рівності і братерства"? Мартинюк розмріявся вже про 10-12% на майбутніх виборах. Чим страшніша неправда...Або комуністична мрія?

Історія вчить, що це те саме. Але червоний прапор – це все, що залишилося в людей похилого віку від їхньої молодості, якою б важкою вона не була. І голосують вони не за товариша Симоненка, а за самих себе – молодих, сильних, своїх друзів, що пішли, і коханих. Це пам'ять поколінь, брудно експлуатована компартією.

Чому ті, кого винесло на хвилі народного гніву і сплеску цивільної самоповаги на вершину влади в 2004, так бездарно втопили в демагогії і торгах можливість для України зробити крок не на сходинку вгору в цивілізаційному розвитку, а на цілий сходовий проліт?

Було так можливо закріпити в людей почуття власної гідності, що щиро проявилося. Але це виявилося завданням складним і непотрібним політичним нуворишам.

Чому суспільство безініціативно і слухняно чекає убогого росту копійчаної зарплатні, спостерігаючи дивовижну різницю в оплаті праці високопрофесійного доктора-кардіолога і міністра фінансів, що батує бюджет відповідно до його знущального бачення меж біологічного виживання українців?

Чому, знаючи про аморальність, очевидну недоумкуватість, жадібность і гігантські масштаби клептоманії, що властива українським політикам і чиновникам, виборці голосують за списки цих циніків, просто змирившись із тим, що їхній вибір поганий?

Чому Система закриває двері перед молодими активними випускниками університетів і інститутів з дипломами філософів, психологів, політологів, соціологів? Залишає їх за бортом.

А більшість так званих фахівців від політики – це контингент туманного освітнього походження, зібраний за принципом споріднення, дружби або, у кращому випадку, іноземний найманий технологічний ресурс.

До речі, звідки це захоплення американським політичним консалтінгом? Із розрахунку, що український виборець спокуситься на нову закордонну упаковку made in а new fashion style Януковича, Тимошенко або Литвина (Ой! тримайте мене! Він повертається! Щоб казку зробити минулим! А хто помітив, що він виходив?).

Чому так непрофесійно в Україні ставляться до інформаційної безпеки?

Чутку пустити – раз плюнути. Відсутність оперативного реагування на страхи населення, безкарна некомпетентність чиновників, відсутність прогнозування інформаційних погроз і програм нейтралізації іноземного інформаційного впливу через ЗМІ. Така наша дійсність, наша відсталість і наша совкова звичка замовчування і пропаганди.

А чому в Криму носяться з прапорами сусідньої держави? А в Одесі помідори на базарі не купиш, не прослухавши жахи про десятки жертв радіаційних опіків з атомної станції.

Профнепридатність сьогоднішніх чиновників – від міністрів МВС, охорони здоров'я, захисту навколишнього середовища, транспорту – до власника страусиних туфель, забавляє весь світ.

Чому в Україні безконтрольно плодяться антиукраїнські організації, ситно фінансовані, судячи з масштабів і частоти антидержавних акцій?

Чому на державному рівні не помітно і не чутно програм, що знижують репутаційні ризики України в економічній і політичній площині на світовій арені?

Кожний вихід України у світ або невпевнений і скутий, або демонстративно безстрашний. А наша мінливість у виборі напрямку руху?

Там, де потрібно вигідно співпрацювати, Україна шукає теплої родинної дружби. Братерської. Там, де вигідно торгувати, ми хочемо ніжної, інтимної близькості.

Чому українське суспільство знову і знову стоїть перед вибором між політичними персонажами, що набили оскомину. Українська політика, через безталання акторів, не радує око, не говорячи вже про те, що не дає поживи для розуму.

Чому суспільство не жадає від політичних партій прогресу убік відстоювання суспільних інтересів, корисності, а приймає як належне відсутність стратегії розвитку країни і задовольняється тим самим зовнішнім антуражем і демагогією?

Чому всі політичні шоу зводяться до чергового шоу-мавпятника, де політики по черзі багаторазово і витончено принижують українця демагогією і цинізмом, відпрацьовуючи "ідеологічну" лінію свого клану?

Чому кіло гречки або 50 гривень за голос, походи з прапорами і гаслами на мітингах – єдина форма контакту політиків із виборцями?

Чому суспільство сліпо сподівається на народних обранців, безвідповідально покладається на владу, а не навчилося контролювати її. Чому суспільство не здатне змусити владу узаконити правила цього контролю. У тому числі і можливість відкликання депутата з владного крісла, якщо він – казнокрад, зрадник, бездара?

Чому українці дрімають під брехливі запевняння політиків про народну мудрість, і ніяк не прокинутися до усвідомлення загальної мети, що і є головною технологією?

Чому суспільство ніяк не насмілиться відкрити не тільки очі, але і залишки незатуманеного маніпулюванням мозку, і побачити, як у Європі люди мільйонами виходять на вулиці не за порожні партійні гасла і 50 гривень, а в протест прийняттю законів, що суперечать суспільним інтересам.

Вони страйкують проти звільнення колег, і за підвищення оплати праці, і проти збільшення робочого тижня, тобто за свої, а не чиїсь інтереси?

Чому українське суспільство, скільки його не топи і не принижуй, готується до кращого майбутнього тільки своїх дітей і онуків, усуваючись від участі в політичному житті країни у своїх інтересах, наплювавши на своє сьогодення, сьогоднішню долю своєї країни?

Кожна політична команда тільки за себе. Не за нас. Українці завжди голосують за скривджених і ображених політиків із жалю. Чи не час пожаліти самих себе.

Це наш найкращий вибір. Колись треба починати себе поважати і боротися за свої інтереси так, як олігархи відстоюють свої мільярди.

Настав час стати командою за себе самих з єдиною загальною національною метою. Якщо це зуміли зробити зовсім маленькі народи Балтії, то чому не спробувати нам?

Олена Ященко, політтехнолог, консультант з політичного позиціоннування і психотехнологіям інформаційного впливу на суспільну свідомість, докторант, для УП



powered by lun.ua
За лаштунками "формули Штайнмаєра": що вона означає та як зробити її безпечною
Таємнича Мамай-Гора. Хто такі археологи і чому шукають скіфів в українському степу
Олігархи, президенти і рабин. 12 історій про велику політику із форуму YES
Хто проти Зеленського?
Усі публікації