Третій звіт у справі Гонгадзе. СЛУЖБОВЕ ПЕРЕШКОДЖАННЯ ВИНАГОРОДЖЕНО

Четвер, 13 вересня 2007, 15:15

Справа Гонгадзе

Розслідування щодо неефективності правових та судових процесів у справі Георгія Гонгадзе

Забезпечене:

• Міжнародною федерацією журналістів
• Інститутом масової інформації
• Національною спілкою журналістів Сполученого Королівства та Ірландії
• Фундацією Гонгадзе


ЗВІТ №3: СЛУЖБОВЕ ПЕРЕШКОДЖАННЯ ВИНАГОРОДЖЕНО


ВЕРЕСЕНЬ 2007 р.


Зміст

1. Вступ
1.а. Умови та обсяг розслідування

2. Суд над фігурантами викрадення
2.а. Політичний тиск на суд

3. Розслідування злочинної діяльності у міністерстві внутрішніх справ
3.а. Справа Подольского та система політичного залякування
3.б. Неформальні мережі, котрі займаються неполітичною злочинною діяльністю всередині МВС

4. Відсутність прогресу в використанні «записів Мельниченка»

5. Позиція провідних політиків щодо розслідування
5.а. Олександр Мороз
5.б. Євген Марчук
5.в. Володимир Литвин
5.г. Заяви політиків про медичну експертизу тіла Гонгадзе

6. Розслідування ГПУ щодо замовників вбивства
6.а. Як просувається розслідування
6.б. Заміни кадрів
6.в. Неефективність пошуків Пукача
6.г. Закриття розслідування смерті Кравченка
6.д. Відсутність відповідальності за попередні помилки
6.е. Оцінка розслідування ГПУ парламентською комісією

7. Перешкоджання розслідуванню на політичному рівні та висновки
7.а. Політична підтримка посадовців, котрі несуть відповідальність за неефективність розслідування
7.б. Реакція України на рішення Європейського суду у справі Гонгадзе
7.в. Висновки

8. Рекомендації

1. Вступ

Пропонуємо до уваги третій звіт у справі Гонгадзе, що є складовою спільного розслідування, що його розпочали у листопаді 2003 року Міжнародна федерація журналістів (International Federation of Journalists), Інститут масової інформації (ІМІ), Національна спілка журналістів Сполученого Королівства та Ірландії (National Union of Journalists of the UK and Ireland) та Фонд Гонгадзе (Gongadze Foundation). Цей текст є оновленням та продовженням двох попередніх звітів, котрі було надруковано у січні 2005 ( ) та вересні 2005 років ( ).

Розслідування загибелі Георгія Гонгадзе, головного редактора та засновника інтернет-видання "Українська Правда", вбитого у вересні 2000 року, має величезне значеня не лише для України, але й для Європи та для цілого світу. Йдеться про безкарність можновладців, котрі заохочують застосування сили та залякування журналістів. Згідно з офіційними даними слідства, пана Гонгадзе було жорстоко вбито саме офіцерами Міністерства внутрішніх справ. Незабаром після смерті Гонгадзе була розповсюджена інформація, котру за відсутності аргументованого спростування (prima facie) можна вважати доказом. Згідно з цими даними, між політиками найвищого рангу велися розмови про те, як завдати шкоди журналістові. Майже точно ці розмови мали певне відношення до підготовки вбивства.

Численні спроби найвищих посадових осіб України зашкодити або зірвати розслідування цього вбивства як до, так і після Помаранчевої революції у грудні 2004 року, свідчать про те, насільки гостро постає для України питання безкарності. Тому родина Георгія та його колеги разом із міжнародними журналістськими та правозахисними організаціями систематично закликають покарати всіх тих, хто замовив, організував та здійснив убивство журналіста.

Назва цього звіту – "Службове перешкоджання винагороджено" - стосується зокрема до нагородження президентом Ющенком у лютому 2007 року колишнього Генерального Прокурора Михайла Потебенька Орденом Князя Ярослава Мудрого. Саме до Потебенька звертався Георгій Гонгадзе з проханням надати допомогу у липні 2000 року, коли зрозумів, що за ним стежать; саме Потебенько проігнорував це звернення. Саме Потебенько повторював перед громадскістю дивні та нелогічні версії про зникнення Гонгадзе, хоча він, імовірно, знав, що ті версії неправдиві. Саме Потебенько продовжував перешкоджати розслідуванню вбивства, відмовляючись розглядати "записи Мельниченка" та інші вирішальні докази.

Те, що Президент України нагородив Потебенька державною ознакою пошани, – в той час як розслідування щодо замовників просувалося надто повільно упрововж двох з половиною років після Помаранчевої революції, - демонструє байдужість державної влади до цієї справи, якщо не спротив до вирішення накопичених проблем.

У нашому дослідженні ми дійшли висновку, що на політичному рівні слідчі дії наражаються на байдужість та навіть спротив. Немає значення, скільки сотень заяв про необхідність до кінця розслідувати справу було зроблено, якщо пан Потебенько отримує свою почесну ознаку саме тоді, коли найефективніші у справі слідчі були усунені без пояснень. Мабуть, замало буде казати про "відсутність політичної волі" знайти замовників вбивства Гонгадзе. Якщо вона колись і була, нині очевидною є воля представників політичного істеблішменту захистити репутацію один одного.

Цей звіт аналізує розслідування у справі та фактори, що мали вплив на нього в останні два роки (вересень 2005 р. – серпень 2007 р.), що минули з моменту оприлюднення нашого попереднього Звіту №2.

Структура його наступна:

Розділ 2 охоплює судовий процес, що зараз триває над трьома офіцерами Міністерства внутрішніх справ (МВС), яких звинувачують у свідомому вбивстві та перевищенні повноважень щодо Гонгадзе. Майже всі наші офіційні та неофіційні джерела інформації сходяться на думці, що Гонгадзе, радше за все, вбив генерал Олексій Пукач, колишній керівник Головного управління кримінальних розслідувань МВС. Йому допомагали ті три офіцери, котрі зізналися у скоєному. Після того, як у серпні 2005 року справу щодо виконавців було передано до суду, ГПУ та інші правоохоронні органи далі здійснювали розслідування щодо замовлення та підготувки вбивтсва Гонгадзе, про що йтиметься на завершення розділу.

У Розділі 3 аналізується інформація, яка стала доступною останнім часом, про систему залякувань у МВС. Також досліджуються причини неспроможності органів влади далі розслідувати вбивство Гонгадзе.

У розділі 4 аналізується наявна інформація про "записи Мельниченка", оприлюднені колишнім охоронцем Президента Кучми, котрі мають у справі надзвичайно важливе значення. Робиться спроба зрозуміти причини неспроможності як ГПУ, так і майора Мельниченка надати ці записи як докази в форматі, що його вимагає законодавство України.

Розділ 5 аналізує висловлювання деяких провідних українських політиків, які, імовірно, можуть бути важливими свідками у справі.

Вивчивши нову інформацію з трьох перерахованих вище ключових аспектів справи, далі звіт, у своєму 6-ому Розділі, аналізує слідчі дії ГПУ. Він торкається численних звільнень та аналізує політику силової структури в останні два роки. Звіт детально зупиниться на пошуках генерала Пукача та на рішенні ГПУ закрити справу про самогубство колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, чия смерть у березні 2005 року має відношення й до Гонгадзе.

У Розділі 7 звіту вивчається ставлення до справи політичних закладів України та політиків. Висновок передостаннього розділу: відсутність політичної волі у Києві – провідна перешкода в розслідуванні справи.
Розділ 8 містить рекомендації.

1.а. Умови та обсяг цього розслідування

Мета нашого дослідження полягає в тому, щоб зрозуміти, чому відсутній очікуваний прогрес у слідстві та правосудді за фактом убивства Георгія Гонгадзе, а також дослідити ставлення офііційних структур та громадськості до цієї справи. Ми вирішили у перший рік розслідування: "Наш звіт не прагне замінити собою кримінальне розслідування вбивства. Ми передбачили лише відстежити, наскільки ефективно діє слідство, а якщо не діє, то чому саме. Наше розслідування вивчає політичний та суспільний контекст, що склався на час убивства, політичні та соціальні фактори, що зашкодили повноцінному розслідуванню, реакцію на події відповідних державних установ та громадянського суспільства, їхню роль у сприянні або перешкоджанні слідству, а також причини слабкості політичної системи та законодавства, що їх виявила ця справа". 3

Нашими інформаційними джерелами цього третього звіту були: (і) Українські ЗМІ; (іі) офіційні документи; (ііі) архіви Моніторингу Бі-бі-сі (BBC Monitoring); та (іv) інтерв’ю з ключовими особами, включно з заступником Генпрокурора Миколою Голомшою, Мирославою Гонгадзе та її представником у суді, Олексієм Подольским та журналістами.

2. Судовий процес над фігурантами викрадення

8 серпня 2005 року ГПУ повідомила, що закінчила своє розслідування у частині щодо звинувачень трьох колишніх офіцерів МВС – Валерія Костенка, Миколи Протасова та Олександра Поповича – по статті 93 (змова з метою скоєння умисного вбивства організованою групою) та статті 166, частині 3 (перевищення влади та службових повноважень) Кримінального Кодексу України. 23 листопада ГПУ передала справу до суду.

Ця справа була відокремлена від іншої, за номером 60-1241: про умисне вбивство Георгія Гонгадзе, досудове розслідування якого далі здійснювали в ГПУ.4 Політики, журналісти та громадянське суспільство висловлювали занепокоєння, що цей розподіл справ призведе до затягування на невизначений строк розслідування щодо замовників та організаторів вбивства – про це розвинемо детальніше у розділах 3-6.

28 листопада 2005 року Верховний суд ухвалив слухати справу про вбивство Гонгадзе у Апеляційному суді м. Києва. 19 грудня відбулося попереднє слухання. 9 січня 2006 року під головуванням судді Ірини Григор’євої справу було відкрито та перенесено на 23 січня.5 Двоє підсудних визнали себе винними, а третій визнав свою вину частково, пообіцявши пояснити свою позицію під час свідчень у суді.6

Упродовж перших тижнів слухання справи у суді громадськість скритикувала той факт, що деякі засідання відбувалися за зачиненими дверима. Працівники ГПУ роз'яснили, що через те, що свідчити мали члени підрозділів спецслужб міліції (згідно з повідомленнями у пресі, таких свідків було до 15 осіб), процес мусить бути частково закритим. Адвокати підсудних також виступили проти використання журналістами записуючих пристроїв під час судового процесу.

А 22 березня 2006 р. Міністерство внутрішніх справ заявило, що матеріали справи є "цілком таємними", що вимагає від усіх присутніх у суді отримати допуск до таємних матеріалів. Андрій Федур, адвокат, який представляв на той час інтереси матері Георгія Гонгадзе, Лесі Гонгадзе, був серед тих, хто вимагав, щоб судовий процес проходив повністю у відкритому режимі. Валентина Теличенко, представник Мирослави Гонгадзе, погодилася з тим, що судовий процес має бути частково закритим, щоб відповідати вимогам законодавства про дотримання державної таємниці. Заслухавши усі аргументи та замовивши консультацію експерта, суддя Григор’єва перевела у закритий режим деякі, але не всі, засідання суду.7

В інтерв’ю наприкінці року пані Теличенко підсумувала, наскільки просунувся судовий процес упродовж 2006 року та сказала, що суд заслухав свідчення трьох підсудних, потерпілої сторони (Мирослави Гонгадзе) та 24 свідків з загального переліку 47 осіб. Серед них: Сергій Шушко, котрий зі своїм покійним батьком Володимиром Шушко знайшов у Таращі 3 листопада 2000 року тіло, що вважається тілом Гонгадзе, журналістів, котрі працювали з Гонгадзе, включно з Оленою Притулою, Лаврентієм Малазонією, Костянтином Аланією та Людмилою Добровольською, та також Ігоря Воротинцева, судмедексперта з Таращі. Валентина Теличенко тоді зазначила, що у 2007 році представники потерпілих передбачили викликати інших свідків, котрих досі що не було заявлено.8

2.а. Політичний тиск на суд

Під час цього розслідування ми висловили занепокоєння, що депутати Верховної Ради (парламенту) неодноразово робили необгрунтовані зневажливі коментарі про хід судового процесу. Суддю звинувачували з трибуни парламенту без відповідних аргументованих поясненнь.

Такі коментарі, радше за все, не лише не сприяють роботі суду, але й навпаки, перешкоджають їй, - оскільки всі призначення в українських судах відповідно до чинного законодавства є предметом політичного затвердження. Парламентська критика, отже, може бути інтерпретована як потенційна форма тиску на суддів.

5 вересня 2006 року Олександр Мороз, спікер парламенту та лідер Соціалістичної партії України, негативно прокоментував роботу судді Григор’євої, без жодних інших пояснень дорівнявши її до роботи ГПУ. Коментуючи перед парламентом справу Гонгадзе, Мороз сказав: "Грати і далі комедію з розслідуванням (...)– соромно.

Та й не вдасться. Суддя (виділено нами- автори звіту) і прокурори в цьому розслідуванні ганьблять себе. (...) ми не можемо і далі затягувати час заради цієї імітації розслідування та судового процесу (виділено нами- автори звіту)".

Порівняння судового процесу й кримінального розслідування в тому форматі, який ужив пан Мороз, нам видається некоректним.

15 вересня 2006 року колишній міністр юстиції та уповноважений представник матері Георгія Гонгадзе, Лесі, Сергій Головатий (тоді з блоку "Наша Україна", тепер ПР), зазначив у парламенті, що судовий процес є "політичним судовим процесом, що, простіше кажучи, називають фарсом".

Він у жодний спосіб не аргументував свою заяву, окрім того, що послався на той факт, що процес частково відбувається за зачиненими дверима (див. вище).

Автори розслідування занепокоєні тим, що впливові політики дозволяють собі висловлювати сумніви на адресу судді та критикувати хід судового процесу, не вдаючися до пояснень.

3. Розслідування злочинної діяльності в Міністерстві внутрішніх справ

У нашому попередньому звіті ми критикували ГПУ за небажання розслідувати справу Гонгадзе у спільному контексті з іншою злочинною діяльністю МВС. Така діяльність передбачала:
- (і) цілу систему залякувань політичних опонентів та інакомислячих, і пан Гонгадзе був одним з тих, до кого її застосували ;
- (іі) викрадення та вбивства заради приватного, неполітичного інтересу, що здійснювалися неформальними угрупуваннями офіцерів МВС, колишніми офіцерами та злочинцями.

Помаранчева революція породила сподівання, що подібні проблеми буде вирішено. З'явилася надія, що політичні зміни в Україні забезпечать кращі умови для розслідування справи Гонгадзе, і що діяльності угрупувань всередині МВС, що функціонували на основі формальних, неформальних та незаконних відносин, буде покладено край. Ці очікування добре усвідомлював український політичний клас.

У травні 2005 року Юрій Луценко, на той час Міністр внутрішніх справ, так відповідав "скептикам, котрі вважали, що смерть Юрія Кравченка розірвала нитку, котра вела до тих, хто замовив злочин": "Дуже багато свідків у справі поки що живі", включно з певними особами у парламенті та деякими з "вищих посадовців у правоохоронних органах", котрі нині перебувають у відставці.

Більше ніж два роки потому ще немає ознак, що цих свідків-високопосадовців було допитано, або що взагалі розслідування щодо замовників вбивства Гонгадзе рухалося в цьому напрямку. З іншого боку, (і) зазнало певного прогресу розслідування ГПУ щодо обох видів злочинної діяльності (політичної та неполітичної) всередині МВС, та (іі) завдяки зусилям журналістів та здійсненню відповідних реформ в МВС суспільство отримало більший доступ до інформації про ці злочини. Нижче ми узагальнюємо нову інформацію про ці два типи протизаконної діяльності, що була оприлюднена останнім часом.

3.а. Справа Подольского та система політичного залякування

9 червня 2000 року Олексія Подольского, журналіста та політичного діяча, було викрадено та побито, до нього були застосовані тортури через удушення паском. Тяжко пораненого, його залишили у лісі. Нападники, котрі, як показало подальше слідство, були офіцерами МВС під керівництвом Олексія Пукача, погрожували вбивством, якщо Подольський не припинить свою громадянську та політичну діяльність.

Аналогії зі справою Гонгадзе вражають: лідер групи, спосіб викрадення, техніка катування та вид погроз були однакові. Єдина суттєва різниця полягає в тому, що Подольський залишився живим. Справа Подольского підтверджує, що викрадення Гонгадзе не було поодиноким фактом, та що пан Пукач та інші офіцери МВС неодноразово діставали вказівки в такий спосіб розібратися із журналістами або іншими небажаними особами.

Подольський та його друзі мали проблеми з перешкоджаннями до розслідування справи, подібними до тих, на які натрапили родина та друзі Гонгадзе. Відповідаючи на наші запитання, пан Подольский розповів, що одразу після того, як на нього напали, він написав заяву, де стверджував, ніби наказ скоїти цей напад віддав Юрій Кравченко, на той час Міністр внутрішніх справ. Подольський наполягав на розслідуванні цієї версії. Він був членом громадської правозахисної організації "Ми", яка піднімала також політичні питання і оприлюднила інформацію про переслідування та стеження за своїми активістами. Інших членів цієї організації побили невідомі, але не так серйозно.

Правоохоронні органи розпочали слідство лише за два місяці після нападу, у серпні 2000 року, виключно за статтею Кримінального кодексу про хуліганство.

І лише після Помаранчевої революції у грудні 2004 року та внаслідок тих змін, що відбулися у ГПУ, розслідування справи Подольського було прискорено та успішно передано до суду групою слідчих на чолі з Романом Шубіним та Юрієм Грищенком.

З документів ГПУ, що з’явилися у публічному доступі, стає ясно, що Шубін та Грищенко вважали, що справа Подольського є тісно пов’язаною зі справою Гонгадзе, та думали, що, розслідуючи організацію обох нападів, вони могли викрити систему залякувань усередині МВС, елементами якої були обидві справи. У жовтні 2005 року слідчий Роман Шубін та два інші слідчі з СБУ, майор Е. Скуліш та майор І. Герасимович, спільно підписали план подальшого розслідування у справі Гонгадзе, який назвали "Планом додаткових слідчих дій та оперативно-розшукових заходів у кримінальній справі № 60-1241 за фактом навмисного вбивства журналіста Г. Р. Гонгадзе".

13. Серед заходів, котрі мусили забезпечити прогрес у пошуку замовників вбивства журналіста – вони будуть перераховані повністю у Розділі 6 нижче, – пан Шубін та його колеги з СБУ планували також розслідувати дії тих, хто замовив та здійснив напад на Подольського, а також тих, хто перешкоджав розслідуванню цієї справи.

Розслідування нападу на Подольського, було закінчено минулого року, справу передано до Апеляційного суду м. Києва, а 8 травня 2007 року судді оголосили вирок: двоє колишніх працівників МВС, колишній полковник Микола Наумець та колишній майор Олег Мариняк, були визнані винними в скоєнні нападу та викраденні пана Подольського. Їх засудили до трьох років ув’язнення, позбавлення звання, заборони обіймати високі посади у майбутньому.

Під час попереднього розслідування пан Наумець визнав свою провину, розкаявся та попросив у жертви та її родини вибачення. Відтак пан Подольський та його адвокати просили мінімальне покарання для Наумця. Із встановленого в досудовому та судовому слідстві випливає, що виконавцями цього злочину були Наумець, Мариняк та генерал Пукач. Останнього також підозрюють у тому, що він керував викраденням Георгія Гонгадзе. Згідно з офіційною інформацією, він залишив Україну і оголошений у розшук через Інтерпол.

У суді було зазначено, що Пукач, Наумець та Мариняк викрали Подольського, вивезли його у ліс за селищем Петрівське поблизу міста Прилуки Чернігівської області, побили його, погрожували вбити, якщо не припинить свою громадянську та політичну діяльність. Погрожуючи вбити жертву, вони демонстрували Подольському каністру до бензину та лопату. Пукач катував Подольського, намагаючись задушити його паском.

Для слідчої групи на чолі з Шубіним та Грищенком напад на Подольського був одним з фрагментів цілісної картини, елементом якої також була справа Гонгадзе. Їхній "План додаткових слідчих дій" встановив метод пошуків, за допомогою котрого велося розслідування вбивства Георгія, вивчаючи водночас формальні та неформальні зв’язки Пукача з іншими офіцерами МВС та відстежуючи, як саме був організований напад на Подольського. Одна з версій слідства полягала в тому, що вбивство Гонгадзе міг замовити будь-хто, послуговуючись мережею під керівництвом найвищих посадовців МВС Едуарда Фере та покійного Юрій Дагаєва, а також інших осіб.

Серед пропозицій плану були наступні наміри:
- (і) розширити обсяг розслідування, проаналізувати контакти Пукача на рівні вищого керівництва МВС тощо, зважаючи, що саме він організував напади і на Подольського, і на Гонгадзе, "отримавши незаконні вказівки від вищих посадовців МВС, особи котрих ще не були встановлені";
- (іі) вивчити сенс контактів після вбивства Гонгадзе, що мали між собою Пукач, Дагаєв та Фере, та проаналізувати докази їхньої ролі в плануванні вбивства Гонгадзе;
- (ііі) у з’вязку з цим розслідувати факти подальшого транспортування тіла Гонгадзе до Таращанського лісу;
- (iv) у зв’язку з цим розслідувати знищення документів, що мали відношення до справи Гонгадзе в 2001 та 2003 роках – злочин, за який було затримано у 2003 році Пукача – в першу чергу, допитавши посадовців Головного управління кримінального пошуку;
- (v) у зв’язку з цим "з’ясувати роль осіб, причетних до перешкоджання слідству й розкриттю тяжкого злочину, зокрема, умисного вбивства журналіста Г. Р. Гонгадзе", та в першу чергу допитати названих посадовців, котрі не надали документи ГПУ.

Одим з успіхів розслідування був запис свідчень Олександра Поповича - одного з трьох офіцерів, котрі нині є підсудними в суді за участь у вбивстві Гонгадзе. Цей допит дозволив слідчим здобути наступну інформацію. Попович, котрий був водієм Пукача, повідомив слідчим та засвідчив у суді, що Пукач, Фере та Дагаєв зустрілися у ресторані наприкінці жовтня 2000 року, за п’ять або шість тижнів після смерті Гонгадзе та обговорювали смерть Гонгадзе й необхідність перепоховання тіла. Журналісти веб-сайту Glavred.info зробили тоді припущення: могло бути, що Дагаєв, на той час Начальник Державного управління справами (ДУС) України, домовився з Фере та Пукачем організувати вбивство Гонгадзе без відома Кучми та Кравченка. Ми вважаємо, що ця версія вартує детальної перевірки.

Коли автори складали попередні звіти, ми не знали про важливість ролі Фере та покійного Дагаєва, як її показали слідчі пізніше. Варто уважніше дослідити оприлюднену інформацію про кар'єрний зріст цих осіб.

Генерал Фере почав працювати у МВС в 1962 році. З 1977 року пан Фере здобув високу посаду в системі МВС – став заступником голови Головного Управління. У 1984-92 роках він очолював 7 управління міністерства, котре, згідно з журналістським розслідуванням, у радянські часи "відповідало за стеження за дисидентами та за залякування їх методом "вивезення до лісу" 16 – точно в такий же спосіб, котрий застосували до Подольського та Гонгадзе.

У 1992-95 роках Фере був головою одного з управлінь МВС, яке опікувалося кримінальними розслідуваннями. У 1995 році, коли Кравченко став Міністром внутрішніх справ, Фере призначили очолювати апарат міністерства. У листопаді 2001 року, після того, як головою Державного управління став друг Фере Юрій Дагаєв, сам Фере оформився радником Дагаєва.

Генерал-майор Дагаєв почав працювати у МВС в 1972 році, коли йому було 22. З 1993 року він очолював ДАІ, українську дорожну міліцію, а наприкінці 90-их, за Кравченка, став заступником Міністра внутрішніх справ. Тоді він брав участь у створенні елітного озброєного підрозділу "Кобра". У лютому 2000 року конфіденційним наказом, котрий не було надруковано, Дагаєва було призначено головою Державного Управління Справами, себто структурою, котра напряму обслуговувала Президента Леоніда Кучму.

Комплексне розслідування про зв'язок між системою залякувань в МВС та обставини вбивства Георгія Гонгадзе, запропоноване Романом Шубіним та його колегами, видається обгрунтованим. На користь такого підходу свідчать наступні три аргументи:

- по-перше, Дагаєв помер в середині 2003 року, - у той же час, коли Фере потрапив у кому, з якої, на думку лікарів, йому не вийти.

- по-друге, Шубін та Грищенко торік були усунені від слідства саме після того, як план було укладено й розпочаловся успішне його виконання.

-по-третє, - і це найважливіше, - ми припускаємо, що, оскільки для подальшого розвитку розслідування потрібна неабияка політична підтримка, нині на політичному рівні має місце або недбалість, або свідоме перешкоджання слідству.

Смерть Дагаєва та хвороба Фере, разом із смертю Міністра внутрішніх справ Кравченка та зникненням без вісті Пукача означає, що ніхто з потенційно найважливіших свідків не може бути допитаним. Не дивно, що долі Дагаєва та Фере спичинили цілу серію різних версій, оприлюднених у ЗМІ.

У Фере у червні 2003 року стався інсульт, через який він досі перебуває в центральному госпіталі МВС в несвідомому стані, у комі, і лікарі не прогнозують одужання. Фере втратив функції мускульного руху та мовлення. За три тижні після інсульту Фере стався також інсульт з Дагаєвим, який, після невдалої операції в одній з австрійських клінік, закінчився його смертю. Припущення, що обидва фігуранти могли бути отруєними, оприлюднювалися в українських ЗМІ, і ми вважаємо, що це питання мало бути дослідженим ГПУ.

3.б. Неформальні мережі, які займалися неполітичною злочинною діяльністю всередині МВС

З 2002 року українське суспільство обговорювало можливі зв’язки між організацією вбивства Гонгадзе та іншими видами протизаконної діяльності всередині МВС, які здійснювалися не з політичними цілями, а за корисливими мотивами.

Особливо багато припущень з'явилося в зв'язку зі справою "перевертнів" - банди, до котрої входили чинні та колишні офіцери МВС, які здійснили 11 вбивств та кілька викрадень у період з 1996 до 2000 року. Метою злочинів було отримати викуп у рідних своїх жертв. Підробиці справи вперше було оприлюднено у журналістських розслідуваннях в 2002 році, 18 за правління Кучми розслідування цієї справи правоохоронними органами просувалося повільно і нарешті було передано ГПУ до суду прямо після Помаранчевої революції. Судовий процес над 12 членами банди, включно з чотирма колишніми офіцерами МВС, розпочався у Дніпровському районому суді у листопаді 2005 року.

Існують певні непрямі зв’язки між справою "перевертнів" та справою Гонгадзе та, імовріно, також і прямі зв’язки. На можливість прямого зв’язку було вказано Ігорем Гончаровим – керівником банди та колишнім офіцером МВС, який помер за гратами в серпні 2003 року, - ми детально згадували про це в наших попередніх звітах. Перед смертю Гончаров написав листи, звинувачуючи "перевертнів" у вбивстві Гонгадзе за наказом міністра внутрішніх справ Кравченка. Гончаров писав, буцімто інші співробітники МВС прагнуть вбити його, щоб не дати йому оприлюднити цю інформацію.

Відтак громадськість ознайомилася з листами, з яких випливає, що Гончарова, можливо, вбили, або що його смерть пришвидчили неправильним ужитком знеболюючого. Правозахисники та інші спостерігачі вважають, що ці свідчення, оприлюднені від імені Гончарова вже після його смерті, можливо, не є достовірними повністю, а також - що листи, котрі були підписані його прізвищем, могли бути використані з метою свідомого заплутування слідства у справі Гонгадзе й відвернення уваги від пошуків правди.

Оскільки можливі різні версії подій, то твердження Гончарова однозначно заслуговують на увагу слідчих, бо варто встановити, чи вони були об’єктом маніпуляції. Аналіз контексту, в якому писалися ті листи, може допомогти прояснити те, що відбувалося в МВС у часи, коли були організовані напади на Гонгадзе та Подольського.

Бодай непрямий зв’язок між справою "перевертнів" та справою Гонгадзе є важливим елементом розвитку подій довкола вбивства журналіста. Справа "перевертнів" виявила систему незаконної діяльності всередині МВС, яка тривала в 90-ті роки та на початку новго десятиліття. Ця система передбачала як відвертий кримінал, яким займалися "перевертні", так політичні злочини, до яких можна віднести напади на Гонгадзе та Подольського.

Існування подібних загонів президент Кучма визнав у непрямий спосіб ще 6 лютого 2003 року, коли видав указ, яким зазначалося, що робота Управління по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією (УБОЗ) є "неадекватною та неефективною" та передбачались реформи.

Пізніше підтвердилося, що офіцери, причетні до справи "перевертнів" та іншої незаконної діяльності, працювали в управліннях, про які згадував у наказі Президент Кучма, - наприклад, в Головному управлінні кримінального пошуку (де також працював генерал Пукач) та в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю.

Питання злочинної діяльності всередині МВС неодноразово обговорювалося українськими журналістами задовго до Помаранчевої революції. Олександра Примаченко, наприклад, писала в "Дзеркалі тижня":

"Чимало працівників правоохоронних органів сьогодні впевнені, що унікальність "банди перевертнів", про яку так багато говорять і пишуть, зовсім не в самому факті її існування, а лише в тому, що вона була виявлена. Бо такого роду "неформальні об’єднання" у нашій державі перехідного періоду далеко не поодинокі. Принаймні, якщо говорити про конкретні злочинні діяння, інкриміновані її членам".

Аби продемонструвати масштабність заявленої проблеми, пані Примаченко звернула увагу на те, що за кримінальні злочини у 2003 році у судах було засуджено 160 працівників правоохоронних органів, включно з 139 співробітниками МВС. У грудні 2006 року повідомлялося, що справу іншої банди 7 "перевертнів", працівників МВС у Києві та Житомирі, передано до суду.24

Після Помаранчевої революції Юрій Луценко, новопризначений Міністр внутрішніх справ, оголосив широкомасштабне реформування МВС. Однією з новацій була реорганізація Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Луценко зазначив у інтерв’ю газеті "Факти", що систему спостереження, до якої належали переслідувачі Гонгадзе, також було повністю реорганізовано в такий спосіб, щоб діяльність працівників МВС систематично перевірялася працівниками СБУ.

Проте, як це зазначається у Розділі 6 цього звіту, немає доказів, що зусилля з реформування міністерства супроводжувалися хоч якимось суттєвим прогресом у розслідуванні ГПУ стосовно ролі тих криміналізованих підрозділів МВС та ланцюгів, що сформувалися всередині силових органів, в замовленні та організації вбивства Гонгадзе. Навпаки, пропозиції команди Шубіна-Грищенка в цьому напрямку, схоже, були залишені без уваги.

4. Відсутність прогресу в використанні "записів Мельниченка"

Оприлюднення "записів Мельниченка" в українському парламенті у листопаді 2000 року лідером Партії соціалістів Олександром Морозом стало поворотним пунктом у справі Гонгадзе. До цього моменту Гонгадзе був одним із багатьох убитих в Україні журналістів, чиї вбивці, схоже, вдало уникли правосуддя. Записи, зроблені охоронцем Президента майором Мельниченком у кабінеті Леоніда Кучми, за відсутності обгрунтованого спростування, могли б правити за докази того, що Кучма та інші політики високого рангу, такі як Володимир Литвин, Леонід Деркач та покійний Юрій Кравченко, справді розмовляли про те, як зашкодити Гонгадзе, за декілька тижнів до його викрадення.

У період між оприлюдненням записів та Помаранчевою революцією (з листопаду 2000-го до грудня 2004-го років) існували потужні перешкоди, котрі не дозволяли передати ці записи до суду, а Мельниченку постати перед українським судом свідком у справі Гонгадзе. Мельниченко виїхав з країни, розсудивши, що його записи несуть у собі небезпеку його життю. Генпрокурори, один за іншим, під тиском, можливо, Президента Кучми та інших політиків, відмовлялися бачити зв’язок між тими записами та зникненням Гонгадзе, вони не шукали шляху дійсно надійної перевірки автентичності записів та часто робили заяви з метою їхньої дискредитації.

Помаранчева революція породила надію, що політичне гальмування експертизи записів припинеться, Мельниченко зможе свідчити в суді. Незабаром після Помаранчевої революції, у березні 2005 року Святослав Піскун, котрого під час президентських виборів за рішенням суду було повторно призначено Генеральним прокурором, закрив справу, яку було відкрито за фактом незаконного підслухування в президентському кабінеті (№ 49-945) і котра була серйозною перешкодою до повернення Мельниченка до України.27

Дотепер, за два з половиною роки, майор Мельниченко відвідував Україну якнайменше двічі, у листопаді 2005 року та вересні 2006 року. Він зустрічався з посадовцями в ГПУ щонайменше 6 разів, робив звернення до парламенту та безліч публічних заяв. Але і Мельниченко, і ГПУ не використали або відхилили всі наявні можливості співпраці, і не забезпечили три провідні законні передумови до використання записів в українських судах, тобто:

- (і) щоб оригінали записів, зроблених Мельниченком (а не копії) були надані ГПУ та долучені до матеріалів справи за фактом вбивства Гонгадзе;

- (іі) щоб апаратура, за допомогою якої було зроблено записи, була також надана ГПУ;

- (ііі) щоб Мельниченко сам дав свідчення ГПУ, які потім повторив у суді, (а) пояснивши умови, за яких записи було зроблено та (б) мотивацію, для чого вони були зроблені (адже ці дії були явно протизаконні) таким чином, щоб ці пояснення були сприйняті як "суттєві", щоб суд міг їх залучити як докази.

На час написання звіту, Мельниченко не надав ані оригінали, ані апаратуру, за допомогою якої було зроблено записи. Юрій Фельштинський з "Фонду громадських Свобод" (громадської організації, котру фінансує російський мільярдер Борис Березовський), з яким Мельниченко колись співпрацював, у листопаді 2005 року надав ГПУ копії записів на диску CD, які Фонд отримав раніше від Мельниченка.28

Це затягування справи, яка до Помаранчевої революції тривала четвертий рік, ще на два з половиною роки, і ГПУ, і Мельниченко, пояснюють непереконливими відмовками. Водночас, непринципові та неадекватні питання, що в той чи інший спосіб стосуються записів, неодноразово публічно обговорювали і ГПУ, і можновладці.

Наприклад, у вересні 2006 року Генеральний прокурор Олександр Медведько повідомив про здійснення фоноскопічної експертизи записів. У липні 2007 року в інтерв’ю нашому розслідуванню заступник генпрокурора Микола Голомша зазначив, що експертизу було проведено й у кабінеті президента, щоб визначити, чи могли насправді бути зроблені там "записи Мельниченка". Ця експертиза навіть стала об’єктом суперечки Мельниченка з нинішнім головою Секратеріату Президента Віктором Балогою. Проте, подібні експертизи не здатні суттєво просунути розслідування у справі Гонгадзе, адже робилися вони без оригіналів записів та без оригінальної апаратури, як і без особистих свідчень Мельниченка.

У громадськості сформувалося враження, ніби навколо записів відбувається активна робота. Проте, жодного суттєвого зрушення не відбулося. Майор Мельниченко таки дав свідчення ГПУ, але публічно зазначив, що не надасть доказів суду, поки не буде виконано різних його умов.

Отож, 15 вересня 2006 року, на шосту річницю зникнення Гонгадзе, його друзі та рідні критично висловилися щодо позиції пана Мельниченка. Останній заявив у парламенті, що він лише тоді свідчитиме у суді, коли записи будуть "прийняті як докази", і що на те Генеральний прокурор Олександр Медведько нібито відповів, що записи не можуть бути прийняті через те, що Мельниченко не спромігся надати докази їх автентичності.

Одною з очевидних проблем офіційного розслідування є постійне та свідоме небажання майора Мельниченка відповідати необхідним для українського суду критеріям. Одразу після Помаранчевої революції, коли в Україні далі зберігалась політична нестабільність, він висловив недовіру до ГПУ та інших органів влади. Це було повністю зрозуміло, зважаючи на поведінку влади у справі Гонгадзе. Тоді у березні 2005 року справу проти Мельниченка закрили та були надані гарантії його особистої безпеки і Кабінетом Міністрів, і Службою Безпеки України.

Ми жодним чином не бажаємо казати, ніби умови в Україні були ідеальними, або - що стандарти судової системи стали особливо високими. Проте, нереалістично також очікувати на блискавичні покращення. Якщо справа про замовників убивства Гонгадзе колись потрапить до суду, це відбудеться в умовах нинішньої української судової системи. Враховуючи правдиві реалії, важко пояснити небажання до співпраці майора Мельниченка.

Додаткова проблема полягає також у тому, що про те, в який спосіб було зроблено записи Мельниченка, було оприлюднено безліч суперечливої інформації. Різноманітні достовірні джерела, включно з покійним Олександром Литвиненком, близьким приятелем Мельниченка та його колишнім колегою по роботі в спецслужбах, свідчать, що Мельниченко, коли робив свої записи, працював не сам, а разом із іншими офіцерами безпеки.

Ми дотримуємося, як і раніше, думки, висловленої в наших попередніх звітах, що, як би записи не були зафіксовані, вони залишаються важливим джерелом доказів у справі Гонгадзе. Проте, сьогодні стало очевидним, що питання способу запису може, імовірно, частково пояснити небажання Мельниченка надати необхідні суду докази.

У березні 2006 року було оприлюднено інформацію, за якою упродовж 2000 року Мельниченко, коли робив записи, тісно співпрацював з лідером соціалістів Морозом та колишнім прем’єр-міністром Євгеном Марчуком. Ця інформація, котру у приватній розмові записав сам Мельниченко, і яку пізніше було оприлюднено у вигляді заяви, також додає сумнівів до всього сказаного колишнім майором держохорони.

Аби прояснити ситуацію, "Українська Правда", (сайт, що був заснованим Георгієм Гонгадзе), вимагає на своїх шпальтах знову відкрити справу проти Мельниченка за фактом незаконного прослуховування кабінету Кучми. На думку журналістів цього інтернет-ресурсу, це був би найкращий засіб змусити Мельниченка надати життєво важливі для справи докази, яких бракує слідству й суду з того часу, як записи було оприлюднено.

Інформацію на цю тему було викладено у березні 2006 року в "Українській правді" у вигляді розшифровок розмов, котрі, можливо, відбулись у 2003 році між Мельниченком та його потенційним біографом, журналістом "Радіо Свободи" (Radio Free Europe/ Radio Liberty) Романом Купчинським. Розмову було надруковано в "Українській Правді" у текстовому форматі, з доданими аудіо-файлами MP3. Купчинський давав відповідні свідчення Генпрокуратурі та передав записи слідчим. У записах можна почути, як Мельниченко каже, що він ділився з Марчуком та Морозом інформацією, котру отримав внаслідок прослуховування кабінету Кучми ще в 1999 - 2000 роках, хоча обидва (політики – перекладач) спростували ці твердження раніше.

"Українська Правда" зазначила, що Мельниченко не давав згоди публікувати записи. У редакторському коментарі на сайті було зазначено, що з того часу, як не стало Гонгадзе, пани Марчук та Мороз "категорично відкидали будь-яку імовірність власної причетності до процесу "записів Мельниченка". "Українська Правда" відзначила тоді: "було доведено, що Євген Марчук був у постійному контакті з Мельниченком у 1999 році та заохочував його, зокрема і фінансово, робити записи у кабінеті Кучми". Інтернет-газета повідомила також : є "причини вважати", що Мороз співпрацював з Мельниченком "задовго до того, як Георгій Гонгадзе зник, з початку 2000 року".

У оприлюдненій розмові Мельниченко пояснює, як він уперше зустрівся з Марчуком на початку весни 1999 року, як він взяв у нього гроші, як передав йому інформацію, про яку дізнався з записів, як він зустрівся з Морозом на початку 2000 року, до яких пересторог вдався Мороз, аби зустріч відбулася таємно, як передавалася інформація Морозу про провокації проти опозиційних політиків, що обговорювалося в кабінеті Кучми...

Далі "Українська Правда" повідомила, що хоча Мельниченко відвідав Україну та мав шість зустрічей з працівниками ГПУ, він "відмовився розмовляти про обставини, за яких він робив свої записи, ані пояснювати питання оригіналів записів". Спочатку Мельниченко пояснив своє небажання говорити, зазначивши, буцімто Мирослава Гонгадзе попросила його не відповідати на такі питання, - пізніше це було публічно спростовано Мирославою Гонгадзе.

"Українська Правда" зробила висновок: "Раніше кримінальна справа проти Мельниченка, здавалося, гальмувала розслідування справи Гонгадзе. Зараз через поведінку Миколи Мельниченка, ситуація змінилася на кардинально протилежну". Лише повторне відкриття справи за фактом незаконного прослуховування кабінету Кучми зможе переконати Мельниченка говорити", - аргументувала "УП".

Відмова Мельниченка повідомляти подробиці про те, яким чином робилися записи, спільно з недостатнімі зусиллями слідства ГПУ внеможливлюють будь-який прогрес стосовно передачі записів Мельниченка до суду в якості доказів. Ми вважаємо, що варіант імовірного повторного відкриття справи проти Мельничнека, можливо, мало б сенс розглядати, якщо в жодний інший спосіб ГПУ не може забезпечити надання записів до суду.

5. Позиція провідних політиків стосовно розслідування

Враховуючи значення справи Гонгадзе для розбудови демократії в Україні, ми вважаємо, що позиція провідних політиків, котрі або самі повідомляли, що мають інформацію про цю справу, або які, за логікою подій, мусили б мати таку інформацію, варта ретельного дослідження. Відповідно, виникають наступні питання.

5.а. Олександр Мороз

Олександр Мороз, спікер українського парламенту та лідер Партії соціалістів, очевидно є важливим свідком у справі Гонгадзе. Саме Мороз отримав "записи" від майора Мельниченка та дав прослухати їх у парламенті в листопаді 2000 року. Він часто й публічно висловлювався про цю справу. Поза тим, його роль і за сім років по смерті Гонгадзе, залишається не до кінця з’ясованою.

По-перше, Мороз не раз казав, що знав про те, що за Гонгадзе стежать представники силових структур і що попереджав про це Гонгадзе. В інтерв’ю у лютому 2001 року він зазначив: "З часу, коли я залишив посаду спікера парламенту (у травні 1998 року), я підтримував добрі стосунки з посадовцями високого рангу в Міністерстві внутрішніх справ, СБУ та інших структурах. З цих джерел я дізнався, що за Гонгадзе стежать. Я сказав Гонгадзе, що готується щось серйозне. Проте він міг не повірити в це. (...) Я порадив йому написати в ГПУ".34 7 вересня 2006 року Мороз знову публічно повідомив під час брифінгу для преси, що сподівався дати свідчення суду про "ситуацію, коли він попереджав Гонгадзе, що за ним стежать, та переконував його зв’язатися з ГПУ щодо цього".

Ці заяви спонукають до роздумів: від кого точно з "посадовців високого рангу в Міністерстві внутрішніх справ, СБУ та інших структурах" Мороз дізнався про стеження за Гонгадзе? Що ще він знав про систему залякування всередині МВС? Чи дав він свідчення по цих питаннях ГПУ? Що ще він робив з цією інформацією упродовж двох з половиною років після Помаранчевої революції?

По-друге. Залишається нез’ясованим, коли Мороз уперше увійшов у контакт з Мельниченком і якої природи була їх співпраця? Мороз чимало разів наполягав, що вперше зустрівся з Мельниченком 18 жовтня 2000 року, тобто через місяць після того, як Гонгадзе було вбито. Ця інформація спростовується декількома іншими джерелами, наприклад:

а) розповідь про "касетний скандал" Володимира Цвіля, котрий допомагав Мельниченку, коли той вперше виїхав з України у листопаді 2000 року, де зазначено, що Мороз познайомив Цвіля з Мельниченком навесні 2000 року;

б) запис приватної розмови самого Мельниченка, що її надрукувала "Українська Правда" у березні 2006 року (див. вище), де сказано, що майора звели з Морозом на початку 2000 року, і що з цього часу той передавав інформацію, використовуючи записи.

З початку 2000 року Мороз мусив багато знати про систему залякування в МВС, щоб мати можливість попередити Гонгадзе про стеження. Зважаючи на декілька пубілчно висловлених припущень про те, ніби лідер соціалістів зустрівся з Мельниченком раніше дати, котру він називав сам, слідству було б важливо уточнити цю інформацію.

Очевидно, сподіваючись поглибити розслідування у листопаді 2005 року, команда Шубіна-Грищенка в ГПУ взяла до уваги важливість уточнити характер контактів Мороза та Мельниченка.

У "Плані додаткових слідчих дій" було запропоновано розслідувати "обставини, за яких М. Мельниченко та О. Мороз познайомилися один з одним", а також встановлення інших, окрім Мельниченка, осіб, котрі могли брати участь у процесі записування в кабінеті Президента;

Кому та за яких обставин Мельниченко передав записи; хто пропонував записи лідеру Партії комуністів Петру Симоненку; чи був контакт і який між Морозом, Гонгадзе та деякими іншими політиками; чи партнери Мельниченка А. І. Євко та "Пашун" були причетні до переписування та публікації записів.

В інтерв'ю цьому журналістському розслідуванню у липні 2007 р. заступник генерального прокурора Микола Голомша відмовився коментувати, чи слідство працює ще в цьому напрямку, чи ні.

У своєму редакційному коментарі про записи Мельниченка "Українська Правда" стверджувала, ніби Мороз не співпрацював зі слідством ГПУ. У відповідь спікер подав позов за наклеп. 26 грудня 2006 року Печерський районний суд визнав обгрунтованими позовні вимоги Мороза та наказав "Українській Правді" надрукувати спростування. "Українська Правда" зазначила, що має намір подавати апеляцію.

Фактично твердження Мороза, що він співпрацював зі слідством не повністю відповідає інформації самої ГПУ. Слідчий ГПУ Олександр Харченко підтвердив у листі юристам "Української Правди", що (і) слідчі зустрічалися з Морозом у грудні 2000 року і ще у 2005 року, але ці зустрічі завжди проходили у стінах парламенту, і (іі) ці зустрічі завжди закінчувалися за вимогою Мороза, котрий казав, що має виконувати інші службові обов’язки, тобто до того, як допит було закінчено.

Інший документ – рапорт слідчого Григорія Гарбузи, котрий працював зі справою Гонгадзе, але згодом був усунутий і пізніше взагалі пішов з ГПУ, також містисть інформацію про складність домовитися про розмову з Морозом у справі загибелі журналіста. Автори цього розслідування написали листа Морозу з проханням прокоментувати усі ці питання, але не отримали відповіді.

5.б. Євген Марчук

Мельниченко заявляв, що вперше почав записувати розмови у кабінеті Президента Кучми за вказівкою Євгена Марчука, колишнього прем’єр-міністра та колишнього вищого посадовця КДБ, котрий згодом, наприкінці 1999 року, був призначений секретарем Ради Національної Безпеки та Оборони України.

Ми були неспроможні знайти хоч якісь записи будь-якої публічної заяви пана Марчука по справі Гонгадзе. Як колишній прем’єр-міністр та колишній вищий посадовець КДБ, він мав би володіти інформацією про систему залякувань у МВС та мусив бути спроможним підтвердити або спростувати версію подій від Мельниченка. Ми не знаємо, чи давав пан Марчук свідчення слідчим.

5.в. Володимир Литвин

Припущення про причетність до справи Гонгадзе Володимира Литвина, колишнього спікера парламенту, походить з його можливої участі у розмовах з Президентом Кучмою про плани завдати шкоди Гонгадзе, що їх записав Мельниченко. Литвин був помічником Президента Кучми з 1994 по 1999 роки, і потім, у 2000 році, був призначений головою президентської адміністрації.

З 2002-го по 2006-ий, тобто і до і після Помаранчевої революції, Литвин був головою Верховної Ради. "Записи Мельниченка" містять чотири розмови, де обговорюється план завдати шкоди Гонгадзе. Учасниками тих розмов нібито є Леонід Кучма, Юрій Кравченко, Леонід Деркач та Володимир Литвин. Розмова, в якій начебто брав участь Литвин, була наступного змісту. Ця версія спирається на копії записів, що зберігаються у Міжнародному Інституті Преси у Відні та були перекладені Ярославом Кошівим, автором книги про справу Гонгадзе:

[Кучма] Дай мені теж саме про "Українську Правду" та... І ми вирішимо, що з ним робити. Він зайшов надто далеко.

[Литвин] Мені потрібно почати (судову) справу.

[Кучма] Що?

[Литвин] Почати справу? (неможливо розібрати)

[Кучма] Добре.

[Литвин] Справу - ми зробимо копії.

[Кучма] Ні, мені не потрібна справа.

[Кучма] "Українська Правда" дуже просто, негідник, козел, грузин, грузин.

[Литвин] Гонгадзе?

[Кучма] Гонгадзе. Ну, хто його фінансує?

[Литвин] Ну, він активно працює з (...) Морозом, з "Гранями" (газета, котру фінансувала Партія соціалістів). У суботу я бачив ... з (соціаліст, депутат парламенту Володимир) Макеєнком.

[Кучма] Може, притягнути депутата до суду, дати юристам притягнути це до суду. Це ж до прокурора, так?

[Литвин] Ні, спустіть Кравченко, на мою думку, вирішуйте, як, і також (Горбанієв, або Команієв,) та Холондович (котрий очолював головне управління матеріально-технічного контролю МВС).

[Кучма] Просто лайно – чи є яка небудь межа, в кінці кінців, сучий син, його потрібно депортувати – мерзотник – в Грузію та кинути там сидіти на жопі!

[Литвин] Вивезти його до Грузії та кинути там.

[Кучма] Чечени мають викрасти його та просити викуп!

(Джерело: Міжнародний інститут преси (IPI), GO3007p2.dmr, 0:07:38-0:10:45, 3 липня 2000 р.)

Ми не знайшли записів жодних коментарів Литвина щодо справи Гонгадзе до Помаранчевої революції. Під час революції Литвин, котрий раніше був вірним союзником Кучми, перейшов на інший бік та заявив, що підтримує ідею третього туру виборів, чого вимагали революціонери. Залишившись на посаді спікера парламенту, він почав публічно коментувати справу Гонгадзе.

В жовтні 2005 року Литвин звернувся до Парламентської Асамблеї Ради Європи у справах інтеграції України в європейські інституції та з низки інших питань. Цитоване питання було поставлено Матіасом Еорсі, угорським депутатом:

Пан Еорсі (Угорщина): Нам було дуже приємно почути від президента Ющенка, що справу Гонгадзе розслідують, але також ми чули, що ви особисто були одним з тих, кого можна було почути на записах Мельниченка, ви вели розмову з колишнім Президентом Кучмою про те, як позбутися критичного журналіста, Гонгадзе. Я був би дуже радий почути від вас коментарі.

Офіційна роздруківка засідання англійською мовою, котра не є офіційним дослівним перекладом ( з української – ІМІ), дає наступну відповідь:

Пан Литвин сказав, що ситуація є не зовсім такою, як це було зазначено. Деякі речення було додано до звіту (української парламентської комісії у справі Гонгадзе), не було висновку, і він відхилив будь-яку ідею політизації.

Репортер "Української Правди" був присутнім на цих дебатах. Почувши, що Литвин заговорив українською, він записав його відповідь. Згідно магнітофонного запису, пан Литвин також сказав, ніби "міжнародна експертиза" виявила, що записи Мельниченка були змонтовані. Литвин також сказав, що звіт української парламентської комісії у справі Гонгадзе, в якому, зокрема, повідомлялося про можливу причетність Литвина до вбивства, "не був об’єктивним".

Поза тим, якщо існують відповідні "міжнародні експертизи", їх ніколи не публікували. Проте, колишній агент ФБР Брюс Кеніг здійснив свою, достатньо автоиритетну, експертизу записів, і якраз оприлюднив пртилежний висновок: що, навпаки, фрагменти записів Мельниченка з розмовами про Гонгадзе не були змонтовані.

На нашу думку, пан Литвин, котрий також заявляв, що сподівається на розкриття справи Гонгадзе, міг допомогти слідству та пояснити: котра з "міжнародних експертиз" показала, що записи Мельниченка були змонтованими і чому це не спричинило покарання?

Як він пояснює протиріччя між цитиваною ним експертизою та зробленими Кенігом та іншими експертами? Чому за весь той час, що минув після вбивства Гонгадзе, він не посприяв розв'язанню цих питань? Чи є в нього записи цієї розмови з президентом Кучмою від 3 липня 2000 року, і яким чином вони були підроблені? Ми надіслали Володимиру Литвину всі ці питання, але не отримали відповіді.

5.г. Заяви політиків про медичну експертизу тіла Гонгадзе

Також ми звернули увагу на цікаві заяви деяких політиків, зроблені у останні два роки, котрі знову ставлять під сумнів приналежність "таращанського тіла" Георгію Гонгадзе. У листопаді 2000 року російські експерти встановили з точністю до 99,96%, що Таращанське тіло було саме тілом журналіста. Пізніше три додаткових експертних групи з США, Швейцарії та Німеччини підтвердили це. Усі допустили можливість помилки менше ніж 1%, а деякі – менше ніж 0,01%. (слід зазначити, що методики ДНК експертиз ніколи не можуть давати нульову похибку).

Була одна експертиза, здійснена клінікою "Genedia" в Мюнхені, у Німеччині. Вона єдина не дала позитивного результату, але журналістське розслідування показало, що процедурні норми не були дотримані, оскільки біологічний матеріал, що досліджувався, міг походити і не з "таращанського тіла".

Попри те, що "таращанське тіло", на думку не лише авторів цього розслідування, а й за усіма визнаними міжнародними нормами, належить Георгію Гонгадзе, політики Сергій Головатий (колишній міністр юстиції) та Валерій Івасюк (колишній міністр охорони здоров’я), обидва були членами парламентської комісії у справі Гонгадзе, знову поставили питання про належність тіла. У березні 2005 року на прес-конференції Івасюк висловив думку, ніби-то більшість експертів виявила, що тіло "не належало Гонгадзе", попри те, що насправді висновки експертів були якраз протилежними. У той же час пан Головатий зазначав у вересні 2005 року, що він "не приймає" результатів, наданих різними експертами.

Ми зенепокоєні, що подібні твердження можуть вплинути на хід розслідування, а також збільшити непорозуміння в суспільстві щодо цієї справи, що, в свою чергу, лише сприяло б подальшим перешкодам до пошуку замовників.

6. Розслідування ГПУ щодо замовників вбивства

6.а. Просування розслідування

17 вересня 2005 року, за п’ять років після вбивства Гонгадзе і за кілька тижнів після того, як ГПУ закінчило розслідувати справу проти трьох працівників МВС, котрі були присутніми при вбивстві журналіста, Президент Ющенко публічно заявив, що наступна стадія розслідування – встановлення замовників та організаторів вбивства – буде набагато складнішою. "Багато дійових осіб померло, і багато тих, хто живий, втекли в різних напрямках. (Але) я впевнений, що маємо слідчих, котрі будуть здатні довести цю справу до кінця", - сказав він.

Ще два роки пройшли, але розслідування просунулося вперед не надто далеко. Слідчі, котрих поінформовані спостерігачі вважають найбільш професійними, були усунені від слідства. Жодних справ не було відкрито проти посадовців, котрі перешкоджали розслідуванню на його ранніх стадіях. І один з тих, хто несе найбільшу особисту відповідальність за перешкоджання розслідуванню, колишній Генеральний прокурор Михайло Потебенько, був нагороджений державним орденом.

У жовтні 2005 року було здійснено деякі кроки, котрі мали б пришвидчити розслідування. Але в ГПУ відбулися кадрові зміни, котрі спочатку, схоже, уповільнили розслідування, а потім його фактично загальмували.

8 жовтня 2005 року було відкрито кримінальну справу за статтею 365, частиною 3 Кримінального Кодексу України за фактом незаконного звільнення від 29 жовтня 2003 року Генерального прокурора Святослава Піскуна українським президентом Леонідом Кучмою. Підставою до судового розгляду стало припущення, ніби це звільнення "значним чином перешкодило" попереднє слідство у справі Гонгадзе.

Розгляд справи Піскуна дозволив розслідувати низку подій, що сталися в 2003 році й почалися з відставки Піскуна, а закінчилися звільненням з-під варти генерала Олексія Пукача, котрий за даними майже усіх достовірних звітів, убив Гонгадзе та був найважливішим свідком щодо тих, хто замовив та організував убивство журналіста.

12 жовтня 2005 року пан Піскун (котрий відновився на своїй посаді у грудні 2004 року, під час Помаранчевої революції), зазначив, що Юрій Луценко, Міністр внутрішніх справ та Ігор Дріжчаний, голова Служби Безпеки, ухвалили план другої стадії розслідування.49 Можливо, Піскун посилався на "План додаткових слідчих дій та оперативно-розшукових заходів у кримінальній справі № 60-1241 за фактом умисного вбивства журналіста Г.Р.Гонгадзе", складений слідчим ГПУ паном Шубіним та двома слідчими з СБУ, майором Є. Скулішем та майор І. Герасимовичем, котрі згадувалися в Розділах 3 та 5 вище. Головні пункти цього документу, витік інформації про який з'явився в Інтернеті, і автентичність нам підтвердила підтвердила ГПУ, були такі:

(і) пропозиції розширити обсяг розслідування, аналізувати контакти вищих посадовців та ін. з Пукачем, котрий організував напади на Подольського та Гонгадзе "отримавши незаконні вказівки від вищих посадовців МВС, особи яких ще не були встановлені слідством";
(іі) оперативні пропозиції щодо розшуку Пукача;

(ііі) це привернуло увагу до контактів після вбивства Гонгадзе, що мали між собою Пукач, Дагаєв та Фере, та спонукало до наміру розслідувати "усі контакти" між Дагаєвим та Фере та дослідити будь-які можливі докази їх причетності до рішення вбити Гонгадзе;

(іv) оперативні пропозиції для розслідування перевезення тіла Гонгадзе до Таращі;

(v) пропозиції розслідувати питання знищення документів, що мали стосунок до справи Гонгадзе в 2001 та 2003 роках, в першу чергу, провівши допити посадовців Головного Управління Кримінальних Розслідувань МВС;

(vі) заходи, щоб "встановити осіб, причетних до перешкоджань слідству та розкриттю тяжкого злочину, зокрема умисного вбивства журналіста Г.Р.Гонгадзе" та, в першу чергу, допитати низку названих вищих посадовців МВС, котрі не надали документи ГПУ (Юрій Смірнов, колишній міністр; Олександр Гапон, колишній державний секретар; Г. Епюра, колишній державний секретар; та О.Карацюба, колишній голова таємного департаменту);

(vii) заходи щодо пошуку тих, хто замовив та виконав напад на Подольського;

(viii) заходи, щодо пошуку тих, хто перешкоджав розслідуванню справи Подольського;

(ix) пропозиції розслідувати публічні заяви, зроблені у вересні 2000 року політиком Сергієм Головатим, котрий сказав, ніби він запросив Гонгадзе на прес-конференцію 15 вересня, щоб розповісти про кампанію Кучми з метою дискредитувати Головатого; пропозиції розслідувати "обставини, за яких познайомилися Микола Мельниченко та Олександр Мороз", встановити, хто, окрім Мельниченка, міг брати участь у записуванні розмов у кабінеті Президента, кому та за яких обставин Мельниченко передав записи; встановити, хто запропонував записи лідеру партії Комуністів Петру Симоненку; чи існували і якщо так, то які контакти між Морозом, Гонгадзе та різними іншими політиками, і чи партнери Мельниченка О. І. Євко та "Пашун" були причетними до переписування та публікації записів.

Публікація цього документу в Інтернеті мала не повністю позитивні наслідки. Він містив певні подробиці, що скомпрометували деяких свідків, і містили приховане попередження до людей, котрим було що приховувати. Спосіб, у який стався витік інформації, через рік після того, як цей документ було складено, мабуть, частково був наслідком ставлення суспільства, котре вважало, що розслідування триває надто повільно. У будь-якому разі, ми вважаємо, документ зачепив чимало найважливіших напрямків, котрі потрібно було розробляти в ході слідства, та що варто передивитися, що є відомим суспільству про те, як просувається справа через рік після того, як документ було написано.

Згідно з публічно доступними джерелами, нічого або майже нічого не було досліджено за пунктами (і) про контакти Пукача з високопосадовцями та (іі) про розшук Пукача (див. Розділ 5.в. нижче), (ііі) про Фере та Дагаєва та (viii) про перешкоджання розслідувати справу Подольського. Щодо пункту (vi) про перешкоджання на початковій стадії розслідувати справу Гонгадзе та пункту (ix) про Мельниченка та інших політиків, було проведено деякі опитування, але величезний шмат роботи залишається не зробленим.

Стосовно пункту (v) про знищення документів також не помітно особливого прогресу, особливо у частині, що пов’язана з законодавством про державні таємниці.

Видається, найретельніше ГПУ дослідила інформацію за пунктом (іv) про перепоховання тіла Гонгадзе та за пунктом (vii) про напад на Подольського.

Коли у межах цього журналістського розслідування в липні 2007 року ми зустрічалися з заступником Генерального прокурора Миколою Голомшею, ми запитали, за якими напрямками здійснювалося розслідування. Він сказав (а), що "достовірність записів, котрі надав нам Мельниченко" була перевірена шляхом слідчого експерименту в президентському кабінеті (експеримент на записах, котрі не були оригіналами, за допомогою апаратури, котра не була оригіналом, і таким чином це може мати невелике значення для справи), і (б), що розшук Пукача триває. Відповідаючи на певні конкретні питання, він додав, що ГПУ досліджує зв’язок між Пукачем, Фере, Дагаєвим та іншими високими посадовими особами МВС.

6.б Кадрові зміни

14 жовтня 2005 року, приблизно в той час, коли складався "План додаткових слідчих дій", Ющенко звільнив удруге Генерального прокурора Станіслава Піскуна. (Піскун був звільнений в жовтні 2003 року, незабаром після того, як підписав ордер на арешт Пукача, та відновився на посаді під час Помаранчевої революції).

Незабаром після другого звільнення Піскуна, заступника Генпрокурора Віктора Шокіна замінили на посаді голови наглядового державного органу Віктором Пшонкою. Це було розцінено як серйозне пониження Шокіна в рангу, хоча він зберігав звання заступника генерального прокурора. Згодом Шокін сказав, що тоді його усунули з посади через розслідування справи Гонгадзе.

У вересні 2006 року Рената Кузьміна, котрий працював у ранзі прокурора Донецька у Східній Україні, призначили заступником Генерального прокурора, і доручили контролювати розслідування справи Гонгадзе. У листопаді 2006 року пан Кузьмін публічно висловився про цю справу, натякнувши, що ГПУ вивчає "нову версію" цього злочину. У лютому 2007 року Шокін пішов з посади заступника Генпрокурора.

У квітні 2007 року Олександра Медведька звільнили з посади Генпрокурора та замінили Станіславом Піскуном, котрий поновився на цій посаді втретє.56 Повернення Піскуна тимчасово послабило позиції Кузьміна та посилило позицію Голомші: 17 травня Піскун усунув Кузьміна від відповідальності за справу Гонгадзе та три інші важливі справи (отруєння Ющенка, смерть у 1999 році лідера Народного Руху В’ячеслава Чорновола та можливі фінансові махінації Олексія Івченка, колишнього голови національної компанії "Нафтогаз України") та передав усе це у відповідальність Голомші.

Багато з цих змін мало політичні причини. Президент Ющенко у жовтні 2005 року замістив Піскуна Медведьком майже відразу після відставки уряду Юлії Тимошенко, коли "Помаранчева коаліція" розвалилася та вплив східного промислового лоббі та Партії регіонів посилились. Лідер Партії регіонів Віктор Янукович був призначений прем’єр-міністром у серпні 2006 року. Президент замінив Медведька Піскуном у квітні 2007 року, коли протистояння між Ющенком та Януковичем різко загострилося.

Для розслідування справи Гонгадзе найбільш важливою кадровою зміною було усунення від розслідування наприкінці 2006 року слідчих Романа Шубіна, Юрія Грищенка та Юрія Столярчука, котрі найбільш ефективно просували розслідування вперед. Варто процитувати інтерв’ю Валентини Теличенко, адвоката Мирослави Гонгадзе, котра має постійні контакти з ГПУ під час цілого розслідування справи.

Питання: Ви кажете, що Генпрокуратура нещодавно вдалася до чергової заміни слідчих у справі... Чи не призведе це бажання внести "свіжий погляд" до того, що справа зависне ще на кілька років?

Теличенко: Складається враження, що як тільки слідча група занадто близько підходить до певних осіб, її одразу ж змінюють, щоб новий склад починав знову перевіряти давно відкинуті версії. Лише одна відмінність – раніше слідчі наближувалися до виконавців, а зараз – до безпосередніх організаторів та замовників злочину. Я не можу позбутися думки, що все це нова Влада (тобто, ті, хто прийшов до влади під час Помаранчевої революції –автори звіту) робить це навмисно.

Твердження заступника Генпрокурора Рената Кузьміна, що "было принято решение, чтобы человек с новым взглядом, с новым мышлением и с новым подходом взял дело и оперативно в нем разобрался" важко назвати серйозним. Якщо існувала потреба підсилити слідчу групу, можна було просто доповнити її людиною "з новим мисленням".

Питання: Чому ж зараз знову змінюють слідчих, адже з боку Генпрокуратури не видно було жодного руху у справі?

Теличенко: На мій погляд, заміна головних слідчих свідчить про намір заблокувати подальше розслідування, бо навіть талановитому слідчому потрібен час на вивчення матеріалів нової справи – а там близько 100 томів – та особисте спілкування з численними свідками. Наразі ж питання часу є принциповим – з кожним днем все складніше дістатися істини. (...) З кожним днем свідки все



powered by lun.ua
Головне на Українській правді