Вибірність суддів, або куди нас заведуть доморощені Сусаніни

Написавши у своєму блогу коментар "Хай живуть політичні шахраї у Верховній Раді!", на прикладі аналізу саме формулювання питань мов та форми правління я звернув увагу читачів на те, що питання винесені на референдум, як БЮТ, так і ПР, є відверто маніпуляціями та передвиборчою технологією.

При цьому я наполягаю, що простих відповідей на питання щодо механізмів функціонування державних інститутів влади не існує.

Один із дописувачів висловив пораду автору не концентруватись на складному питанні форми правління - президентської чи парламентської, а "уважніше прочитати решту питань пропонованого БЮТ референдуму, які логічно між собою пов'язані і не потребують якогось високого рівня освіти для відповіді".

Скориставшись порадою, у своєму наступному коментарі "Маніпулювання думкою громадян – це все ж таки політичне шахрайство" я спробував показати, що і питання "Чи підтримуєте Ви обрання та відкликання суддів народом?", є теж таки досить маніпулятивним.

Голосуючи на референдумі за вибірність суддів народом, у нас немає підстав вважати, що ми голосуємо лише за вибірність суддів загальних судів першої інстанції, чи всіх суддів взагалі?

Питання сформульоване так, що не дає можливості отримати чітку однозначну відповідь, яку не можна буде тлумачити на свій розсуд. А це вже є спробою відвертого маніпулювання думкою всіх виборців України.

А зараз - щодо питання вибірності суддів народом в принципі.

Почну з дещо загального запитання. А в яких ще країнах, крім Сполучених Штатів Америки, є вибірність суддів народом? І чому, начебто досить демократична процедура формування суддівської гілки влади шляхом прямої вибірності громадянами не застосовується в інших демократичних країнах?

Зараз вже крилатою стала фраза "Україна – не Росія", але з не меншою впевненістю можна стверджувати, що "Україна – не Америка". Особливості формування державних інститутів США є досить специфічними і пов'язані з особливостями історичного розвитку саме США, тому застосовувати їх прямолінійно в Україні навряд чи доречно.

Чи дійсно, даючи відповідь на начебто просте питання щодо вибірності суддів народом, ми повною мірою усвідомлюємо усі проблеми, пов'язані зі сформуванням суддівської гілки влади саме за такою процедурою?

Навіть, якщо погодитись з думкою, що обиратися населенням мають лише судді загальних судів першої інстанції, то ми маємо дати відповідь на певну кількість інших питань.

Отже, існують декілька загальновідомих систем обрання народом:

через систему виборщиків (тобто коли ми обираємо виборщиків, а потім вони вже обирають когось на ту чи іншу посаду, до речі саме так обирають Президента Сполучених Штатів Америки);

через систему відкритих списків, де на території, наприклад, всього району, вже безпосередньо громадяни мають право голосувати за декілька осіб зі списку одночасно, і вважаються обраними ті, хто набрав більше половини голосів виборців;

за мажоритарною системою, коли у мажоритарному окрузі, ми з декількох осіб обираємо на посаду, наприклад, суддю, і переможцем буде той, за кого проголосувала більшість виборців.

Уявимо, що нам пропонують обирати суддів за мажоритарною системою. За яким принципом ми плануємо обирати суддю з декількох запропонованих кандидатів?

Ми що, будемо робити свій вибір, виходячи з того, наскільки людина нам зовні подобається? Кандидати на суддів усі мають бути професійними і чесними.

Коли ми обираємо депутатів, то кожен з них має свою програму або програму партії, що їх висунула на цю посаду. А свій вибір ми робимо часто густо не уявляючи справжні професійні та моральні якості кандидата, орієнтуючись лише на програму чи довіру до тієї політичної сили, яка висунула кандидата на ту чи іншу посаду.

А що з суддями - невже ми плануємо, що кандидатів у судді висуватимуть партії? Ото б ми мали суддів за територіальним принципом! У Донецьку – суддя член ПРУ, у Львові – член НУ, а в Києві – БЮТ.

Але, якщо серйозно, то яка може бути програма у кандидата у судді, якщо усі вони мають судити у відповідності з одними ж і тими законами, передбачаючи рівність усіх перед законом?

Що нам має обіцяти такий кандидат у судді? Може один обіцятиме, що буде усім давати максимальні строки, а інший, що буде більш ліберальним?

Добре, якщо кандидатів на посаду судді декілька, але яким чином кожен з них має агітувати за себе виборців?

Кандидати у депутати друкують і розповсюджують листівки зі своїми обіцянками серед виборців, формують і оплачують свої передвиборчі штаби, агітаторів...

Покладемо руку на серце і чесно визнаємо, ми не віримо у їх альтруїзм, ми розуміємо, що кожний з тих, хто хоче стати депутатом, бажає заробити на цій посаді, якщо не гроші, то принаймні суспільний статус.

Але, усвідомлюючи це, ми все ж таки йдемо і голосуємо, сподіваючись, що наш обранець, ставши депутатом, окрім заробляння грошей для себе хоча б частково буде реалізовувати програму, з якою йшов на вибори.

Зовсім інша ситуація із суддями.

Чого ми очікуємо від кандидата у судді, який витрачає власні кошти на свою передвиборчу агітацію, або отримав їх від місцевого багатія, навіть якщо той не місцевий мафіозі з наколками на кожному пальці, а має дуже інтелігентний вигляд?

Ми що готові, щоби він заробляв на своїй посаді, приймаючи рішення не по совісті і не згідно закону, забезпечуючи рівність усіх перед законом, а виходячи з того, хто йому більше заплатить? Чи, може, щоб приймав рішення, виходячи з інтересів місцевого партійного діяча, що допоміг з агітаторами, чи місцевого багатія, який дав кошти на передвиборчу кампанію?

Від рішення судді часто-густо залежить доля кожного з нас, коли ми за власною чи чужою волею опинилися у суді. І чи готові ми до того, що рішення щодо саме нашої долі суддя буде приймати виходячи з "вагомих аргументів"?

До речі, я навмисно запропонував розібратись із найдешевшим варіантом виборів – мажоритарним. Наскільки я знаю, у кожному місцевому районному суді Києва десь 10-12 суддів.

Тобто весь район мав би бути розділений на 10-12 округів, і кожний кандидат у судді займався би агітацією саме у своєму мажоритарному виборчому окрузі.

Якщо б вибори проводились за принципом відкритого списку, коли суддів зі списку кандидатів обирали б усі жителі району, то кількість коштів, які необхідно було б витратити на свою передвиборчу кампанію, виросла у декілька разів, бо займатись агітацією прийшлось би у межах всього району.

Як бачите, я звернув увагу лише на проблему виборів. А з якими проблемами ми б зіштовхнутись, роблячи спробу відкликати з посади корумпованого, знахабнілого від відчуття повної безкарності суддю, і які мали б бути витрачені кошти на цю процедуру і на обрання нового?

Я, як і абсолютна більшість громадян, вкрай не задоволений ситуацією з тотальною корупцією і непрофесіоналізмом суддівського корпусу, але те, що нам пропонують дорогу не в правильному напрямку, для мене очевидно.

Пригадую анекдот про Сусаніна, який завів поляків у непролазну хащу, не тому що того хотів, а тому що сам заблукав.

Так і наші політичні Сусаніни, сп'янілі від власного популізму, готові обіцяти нам все, що завгодно, часто-густо самі не усвідомлюючи, куди вони нас можуть завести, не дай Боже, почавши реалізовувати свої обіцянки.

Борис Кушнірук