Точка відліку, або Якою буде майбутня революція?
Люди, що вийшли в 2004–му році на Майдан, плекали ілюзії, що невідкладні проблеми, з якими зіштовхнулася Україна - геополітична неспроможність, прогресуюча соціальна нерівність, нереалізованість середнього класу в політиці й інші - можна було вирішити за допомогою "законних" парламентських засобів.
Ця наївна віра в те, що можна грати в "демократичні шахи" там, де звикли грати "у Чапаєва", сприяла народженню дивовижного мутанта - "парламентсько-президентської неспроможності".
У нашій ситуації, немов у пелевинському романі "які б слова не промовлялися на політичній сцені, сам факт появи людини на цій сцені доводить, що перед нами проститутка і провокатор. Тому що якби ця людина не була проституткою і провокатором, її б ніхто на політичну сцену не пропустив - там три кола оточення з кулеметами".
Прийшов час поставити запитання - як забрати з нашого життя цю оранжево-блакитну зграю, чия гра з нульовим результатом упевнено заводить Україну в прірву.
Вільні вибори хазяїнів, аж ніяк не скасовують існування хазяїнів і рабів.
Даніель Белл
Спочатку пунктирно нагадаємо кілька тез.
Насамперед, варто назвати головні причини політичної турбулентності, що уже 7 рік трясе Україну, – це новий середній клас і великий бізнес (олігархи).
Саме вони створили запит на трансформацію кучмівської політсистеми.
Олігархи, що зміцніли до кінця 90-х, переймалися інститутом президента, що був здатний стримати будь-які корпоративні амбіції.
У свою чергу середній клас, що виник наприкінці 90-х, накопичував невдоволення державою, що була не здатна захистити його інтереси. В кінцевому результаті, частина олігархів, що згрупувалася навколо Віктора Ющенка, каналізувала це невдоволення, і в 2004 році прогриміла помаранчева революція.
Однак, вона – революція - виявилася такою тільки за формальних ознаках, але не за змістом.
Ленін свого часу говорив, що головне питання будь-якої революції - це питання про владу. У 2004 році це питання не було вирішене для середнього класу - після відходу Кучми практично всі інструменти формування державної політики виявилися в руках великого капіталу якщо не назавжди, то надовго.
Тому, можна констатувати, що на даному етапі дрібні і середні буржуа потерпіли нищівну поразку.
Причини цього невдалого повстання наступні:
Справа в тім, що будь-яка революція повинна завдати удару двічі, причому за об'єктивними причинами, тому що виникає розрив між революційною формою і змістом.
Як писав Славой Жижек, "перша революція" упускає не зміст, а саму форму. Вона зберігає колишню форму, думаючи, що демократичні свободи можна остаточно реалізувати, якщо просто скористатися вже існуючим державним апаратом і його механізмами. Це т.зв. гегельянське "заперечення заперечення": спочатку старий порядок заперечується своєю ж ідеолого-політичною формою; потім запереченню повинна піддатися сама форма.
Таким чином, потрібно покінчити з ілюзією, що в рамках такої держави, з такою елітою, що продукує таку політику, середній клас, а завеликим рахунком і маргінальні соціальні групи зможуть реалізувати свої сподівання.
У свій час Маркс писав, "що можуть формальні свободи – право говорити, писати, обирати своїх представників, відправляти свої культові потреби - якщо реальне існування – у повсякденному житті, у праці – перебуває в полоні безжалісної необхідності, породжуваної владою пана і тиранією потреб. Чого варта свобода, що існує тільки на папері і не здатна на дійсне здійснення?!".
Ми, люди думаючі, люди, що вболівають усім серцем за долю Батьківщини, виявилися саме в такій ситуації.
Чого варта Конституція, яка щохвилини переписується під чергові примхи чергового самодура?
Чого вартий суд, що функціонально не більше ніж каса, у яку потрібно занести енну суму бабла для ухвалення необхідного рішення? Нарешті, що є закон формально "один для всіх", а в реальності "закон для бідних, а для друзів - законодавчі діри".
То для кого існує ця держава? Чиї інтереси вона захищає, крім інтересів жадібного нечисленного прошарку, що розриває на частини соціальну тканину, прикриваючись при цьому гаслами про демократію, справедливість, стабільність?
Така форма "української демократії" по суті, є не що інше, як легальна форма геноциду надбагатих проти бідних.
З цього погляду, для середнього класу альтернативи немає. Або боротьба за свій спосіб життя, ідеали, або маргіналізація і далі скрегіт зубів з приводу втрачених можливостей.
Вирішення проблем, що стоять перед середнім класом, а за великим рахунком - перед усією країною, можливе шляхом створення політичного Суб'єкта, здатного забезпечити роботу ефективної держави. Держави, чия діяльність буде спрямована на задоволення інтересів усього народу.
Переходити до планування й організації нових форм опору, метою якого буде кардинальна зміна діючої системи, потрібно вже зараз – коли політичний Спектакль в Україні прийняв найабсурдніші, постмодерні форми.
Можливо, це навіть на краще - чим абсурдніший Спектакль, чим безглуздіші форми він приймає, тим більша апатія мас, що занурюються в безодню соціальної деградації, і тим могутнішим буде наступний вибух і відплата.
Чим більше буде протиріч між угрупованнями еліт, тим огидніше вони проявляться для простих людей. Тим більше шансів у нових політичних сил, націлених на радикальну трансформацію України із сірого і здихаючого "Нічого" Східної Європи в країну, що сяє силою і перспективою.
Але для того, щоб взяти владу у свої руки, потрібно мобілізувати і організувати маси. Це неможливо без програми перетворення, ідеї або ідей, здатних структурувати провідний соціальний прошарок - середній клас, зарядити його необхідною енергією, пасіонарністю, що в свою чергу будуть трансльовані на інші класи.
На наш погляд, у нинішній ситуації вирішення ключових проблем, що стоять перед українським суспільством, пролягає через формулу "націоналізм – моральний фундаменталізм - порядок".
Націоналізм - без єдиної нації не можна вирішити проблеми модернізації, оскільки завжди буде виникати питання різночитань і протиріч - куди йти, які ресурси задіяти і т.д.
Звичайно ж, мається на увазі не націоналізм етнічної нації. Спроба нав'язати цю модель у полікультурній Україні неминуче потерпить крах, або потерпить фіаско сама Україна.
Мова йде, насамперед, про політичну націю, скріплену загальними цінностями, у даному випадку цінностями середнього класу.
Ми є єдиними, якщо люди, що живуть за 1000 км від нас, бачать ті ж проблеми що і ми, мають схожі емоції, мають подібний світогляд.
А якщо виходити з андерсенівського визначення спільності як уявної характеристики, то, можливо, і т.зв. "топ-проблеми" що розривають Україну, насправді також віртуальні? Чим у нашому випадку є нинішній "східно-західний" антагонізм, як не інструментом, за допомогою якого здійснюється оперативне керування соціальними групами?
У чому інтереси крамаря Харкова відрізняються від інтересів крамаря зі Львова? Хіба вони не однаково страждають від бюрократії, братків, податків і т.д? Хіба робітник у Ковелі або Куп'янську живе не в однаково злиденних умовах?
Настав час усвідомити, що нав'язані синьо-помаранчеві страхи використовують для того, щоб приховати більш актуальні проблеми.
Погодьтеся, ні мовна проблема, ні проблема ОУН-УПА і маса інших т.зв. "головних проблем", не є такими за своєю суттю, від вирішення яких залежить життя українців.
Страхи перед " жахливим Іншим (бандерівським, російським і т.д.)" будуть інструментом, за допомогою якого Захід і Схід, селян і середній клас уміло розводять пено-еліти, щоб приховати дивовижну соціальну несправедливість, нерівність, що перетворила українців на зграю "соціальних тварин", що кидаються один на одного після чергового "Нато-фас".
Саме середній клас, в основі якого знаходиться дрібна і середня буржуазія, "офісний планктон" великих і середніх міст, є носієм націоналізму в позитивному змісті цього слова. Це клас "державник" у буквальному значенні цього слова.
Його економічні інтереси сконцентровані переважно усередині країни, тоді як великий капітал більш космополітичний і орієнтований назовні.
Адже, як говорив блискучий французький історик Фернан Бродель "капіталіст – це, насамперед, авантюрист здатний планувати і діяти в глобальному масштабі". Для великого капіталу держава є звичайною перешкодою, що обмежує його егоїстичні інтереси.
У свій час, характеризуючи відносини західних корпорацій з нацистами, глава "Дженерал Моторс" Альфред Слоан красномовно відмітив: "Ми занадто великі, щоб нас могли стиснути жалюгідні міжнародні сварки". Через півстоліття Рінат Ахметов або Ігор Коломойський, якщо й не говорять вголос, то на ділі реалізують цю аксіому глобальної олігархії.
Тому великий національний капітал не може сформулювати могутню національну ідеологію. Він завжди буде над "дрібними сварками", що можуть зачепити його стратегічний інтерес.
Маргінальні класи – робітники і селяни - не здатні зробити це з іншої причини. Вони виявилися в становищі феодальних сервів, що потрапили в повну залежність від своїх господарів. У сьогоднішній ситуації - це пасивні класи, деморалізовані кризою 90-х.
Тому, тільки нечисленний, але активний середній клас може ініціювати і втілити національний проект у життя. Його цінності можуть зцементувати країну і закласти фундамент міцної держави.
Моральний фундаменталізм - не можна змінити країну, не змінивши людей, не повернувши їм віру у фундаментальні цінності. Люди існують для того, щоб служити високим ідеалам, але в той же час, без високих ідеалів немає і самої людини.
З цього погляду, взагалі дивно, як ще існує Україна, адже тут чорне давно стало білим, а біле - чорним. Якщо хтось говорить, що він патріот своєї країни, на нього дивляться як на ідіота.
"Як можна любити ЦЕ?", говорять очі співрозмовника Чесність, у цій системі межособистісних стосунків - це ще одна ознака ідіота. Адже вона, як якась моральна норма, - занадто яскравий показник того, що людина приречена залишатися лузером в корупційно - всепродажній дійсності.
Однак, в умовах, коли кожний дбає винятково про своє благо, співтовариство неминуче руйнується. І досить подивитися вечірнє зведення новин, щоб побачити, на що перетворилася держава під час відсутності будь-якої громадянської поведінки.
Фосфорні і хлорні катастрофи, свавілля мажорів, що відкрито вбивають людей на дорогах і вулицях, а в прайм-тайм (на десерт) нескінченний політичний серіал аля Дом-2, чиї герої вже давно забули, що головне не процес, а результат.
Цей Карфаген постмодерну повинен бути безжалісно зруйнований. Завдання нової політичної сили, буде полягати, насамперед, у формуванні нової етики поведінки, що апелює до високих ідеалів.
Батьківщина, честь, совість, справедливість – ці поняття мають бути повернуті в повсякденний вжиток у їхній реальній, чистій формі, без флеру "піарних фішок".
Порядок – це третя і, можливо, найважливіша складова, без якої позитивні перетворення в Україні неможливі.
Найважливішим з того, що відрізняє одну країну від іншої в політичних відносинах, є не форма правління, а ступінь керованості.
Один американський мислитель говорив, що "немає нічого, чого б люди потребували більше, ніж керування, щоб по можливості це було самоврядування, щоб, якщо пощастить, це керування було ефективним, але, у будь-якому випадку, воно, керування, існувало".
Поясніть, яким був зміст цих виборів, якщо немає рівня відповідної політичної організації, здатної втілити сподівання народу в життя? Для українців проблема полягає навіть не в тому, щоб мати вибір, а в наявності ефективної владної вертикалі.
У більшості країн, що модернізуються, перманентні вибори тільки зміцнюють вплив руйнівних і часто реакційних сил, що підривають систему політичного керування. Немає сумнівів, що перевибори тільки закріплять домінування олігархії, яка у тій чи іншій владній комбінації буде одержувати все, тоді як більшість і надалі буде опускатися в напівтваринне становище.
Тому, в наших умовах головною проблемою є не забезпечення волі виборів, а створення такого політичного ладу, який був би здатний підтримувати елементарний порядок, що і є гарантією існування громадянських свобод.
Країні потрібно не обмеження влади, а порятунок від безвладдя, необхідно, щоб існувала хоч якась влада, що відповідає за свої слова і дії перед народом.
З цього погляду після 30 вересня формально нічого не зміниться. Маразм еліт буде прогресувати, маси будуть впадати в усе глибшу апатію.
В абсурдному Спектаклі почнеться новий драматичний акт, але варто не забувати, що найбільше безсилля, породжує велику силу. І перевибори є точкою відліку, для всіх тих, кому набридло бути безсилими статистами в надто тривалому шоу.
 |
Юрій Романенко, директор Центра політичного аналізу "Стратагема"
