Результати, які ніколи не оголосить ЦВК

Понеділок, 29 жовтня 2007, 11:48
Вже минув достатній час після того, як пройшли вибори і як офіційно оголосили їх результати. Більшість українського електорату просто "взяли їх до уваги", бо вже звикли, що вибори мало що вирішують.

Меншість – взагалі "мали їх на увазі", бо вважають, що вибори нічого не вирішують. І лише нечисленні прискіпливі громадяни - і автор в тому числі - а також деякі представники партій, що незадоволені результатами всенародного волевиявлення, почали їх прискіпливо вивчати.

Гадаю, що деякі результати ретельного вивчення результатів виборів, а також їх порівняння і зіставлення із результатами попередніх виборів, можуть бути цікавими політично активному читачеві.

ЯК РАХУЄ ЦВК БЕЗ КІВАЛОВА?

Центральна виборча комісія цього року, як уже заведено, використала максимально допустимий законодавством термін для підрахунку результату цих виборів та звірення електронних копій протоколів із паперовими.

За словами представників цієї поважної організації, "все зійшлося", що й дало підстави її голові пану Шаповалу оголосити 15 жовтня остаточні результати.

Нескладна перевірка показує, що між результатами, які оголошені в протоколі, та між тими, які "висять" на сайті, і які "нібито співпадають", все-таки існує розбіжність.

Так, наприклад, за даними сайту кількість виборців в Україні складає 37 млн. 186 тис., іще 433 тис. – наші земляки за кордоном, разом – 37 млн. 619 тис.

Водночас, за даними протоколу ЦВК, електронна копія якого також знаходиться на сайті, загальна кількість виборців становить 37 млн. 588 тис. Розбіжність становить 31 тис. – ніби не так і багато, але навіть і мінімальна неточність в таких випадках неприпустима, оскільки дає право будь-якому учаснику виборчого процесу ставити під сумнів його результати.

Розглянемо іще один параметр – кількість виборців, що взяли участь у голосуванні.

За даними сайту ЦВК таких 23 млн. 218 тис. (в Україні і закордонному окрузі), водночас за даними протоколу – 23 млн. 315 тис. Тут розбіжність уже більш серйозна і складає цілих 97 тис.

Зокрема, Олександру Морозу і його СПУ вистачило б і третини цієї різниці (32-33 тис. голосів) для того, щоб його партія подолала 3%-й бар'єр, а це докорінно міняло б усю розстановку політичних сил у парламенті VІ-го скликання.

Аналогічні приклади можна привести і по решті основних результатів протоколу, але достатньо й цих двох.

Незалежно від того, яким чином виникли такі розбіжності між результатами і попри те, що електронні копії не є юридичним документом, все рівно ЦВК дає додатковий привід сумніватися у абсолютній об'єктивності виголошених результатів та у своїй здатності "правильно збити" всі цифри докупи.

Можливі виправдання представників ЦВК, що, мовляв, представлені на сайті "оперативні дані і документація носять інформаційний характер і не можуть використовуватись як офіційні документи" не дуже втішають, оскільки все рівно залишається запитання: чому в наведених цифрах існує розбіжність і чому не можна привести у відповідність цифри із офіційного протоколу із цифрами з офіційного сайту?

Між іншим, точнісінько такі ж самі претензії можна пред'явити до представлених на сайті результатів виборів 2006 року, коли ЦВК очолював інший голова – пан Давидович. А якщо копнути іще глибше, то складається враження, що основне призначення сайту – не широке висвітлення результатів загальнонаціональних виборів на всіх рівнях, а "дозоване" інформування про їх загальні підсумки та "витончене" їх приховування на низовому рівні.

Адже автор чи будь-хто інший, як мешканець якого-небудь Крижополя чи Великої Лепетихи, не може знайти на сайті інформацію про те, як проголосував рідний район, місто, село чи, навіть, виборча дільниця.

Результати голосування 2006 і 2007 років на сайті представлені таким чином, що з них можна довідатись лише про підсумки виборів на рівні областей та виборчих округів, а для найбільш допитливих – також і у розрізі виборчих дільниць - але для цього потрібно точно знати № дільниці і № округу, або ж знайти цей номер серед тисяч інших дільниць у загальному переліку всіх дільниць потрібної області й округу.

До речі, саме таким непростим способом, через півроку після виборів-2006, було виявилено, що на тій виборчій дільниці у Києві, де і автор, і дружина і щонайменше ще декілька знайомих віддали свої голоси за певну політичну партію, у шуканій графі значиться "0".

Якщо так рахують у Києві, то що ж тоді робиться в Зачепилівці, Турці чи Мурованих Курилівцях?

Іще гірше виглядає ситуація із висвітленням результатів президентських виборів 2004 року.

Лише результати переголосування ІІ туру, коли головою ЦВК став Давидович, представлені у такому ж "урізаному" вигляді, як і результати пізніших років. Результати ж І і ІІ туру - в цей час головою ЦВК був відомий "підрахуй" пан Ківалов - мають взагалі "обрізаний" вигляд, із ними можна ознайомитись лише на рівні округів та областей.

Просунутий Інтернет-користувач запитає: "Невже сучасні українські програмісти не доросли до того, щоб забезпечити важливий державний орган такою інформаційною системою, яка б максимально повно інформувала виборців України щодо результатів виборів"?

Відповідь на це питання була дана ще у 2002 році, адже результати парламентських виборів того року за простим запитом можна було отримати по будь якій територіальній одиниці: хочеш – ось тобі результати по Житомирській області, хочеш – по Жмеринському виборчому округу, потрібно детальніше – ось тобі Верхньорогачицький район, іще детальніше – просимо дуже, результати по Куцурубській сільській раді, якщо й цього мало – можна поцікавитись як вплинув на виборців дільниці №ХХ мікрорайону "Теремки" у Києві виступ кандидата в народні депутати від "П'ятої сили" і, одночасно, "золотого голосу" України Миколи Пупловського напередодні голосування?

Чому ж тоді подібна інформаційна система не продовжила своє функціонування у наступні роки?

Напевне тому, що тоді б існував ризик того, що який-небудь "Данило Пупченко" просто так, граючись, зайде в Інтернет і виявить, що в його рідному селі Первозванівка під Кіровоградом у 2002 році із 1167 проголосованих бюлетенів 728 (62,4%) було визнано недійсними, а перше місце посіла партія влади (тоді – блок "За Єдину Україну"), за котрий ніхто, крім голови сільради та його дружини, не збирався голосувати, але це не завадило йому (блоку) посісти перше місце із результатом у 24,7%.

Або ж така собі "Дарина Дунченко" несподівано виявить, що в її рідній Михайло-Ганівській сільраді, що під Конотопом, під час виборів спостерігалась нечувана явка – 99,5% і майже повна одностайність голосування – більше 90% земляків проголосували за дві партії "влади" (73% - за "Єду", понад 17% - за СДПУ(о)), яких всі напередодні голосування кляли на чім світ стоїть.

І подумає тоді Петро, невже після мого від'їзду в селі лишилася лише третина грамотних людей, та й тим чомусь "заступило" так, що проголосували не за соціалістів і комуністів, як завжди, а за "Єду"?

І міркуватиме тоді Дарина, як так сталося, що навіть дід Панас із бабою Палажкою, які й за комуністів не ходили голосувати, пішли на вибори, а все село за одну ніч поміняло свої електоральні симпатії?

Так от, для того, щоб "Данило й Дарина" спокійно спали і не переймалися зайвими клопотами, ЦВК зразка 2004 року взагалі закрила доступ до першоджерел виборчої інформації, а ЦВК зразка 2006-07 рр. ніби й привідкрила, але ускладнила їх настільки, що легше піти до будь-якого столичного архіву чи великої бібліотеки й переглянути підшивки усіх районок, які публікували результати голосування на місцевому рівні, аніж відшукувати, а потім іще й перераховувати потрібну інформацію на сайті, бо у % первинна інформації не представлена.

Як то кажуть, "менше знаєш – краще спиш".

СКІЛЬКИ В УКРАЇНІ БЕЗСМЕРТНИХ?

Дане питання стосується аж ніяк не відомого політика, а тих людей, які живуть довго-довго і не помирають, принаймні на папері. Поставити запитання саме таким чином змушує два достеменних факти, які входять один із одним у нерозв'язувану суперечність.

Так, зокрема, достеменно відомо, що іще з часів раннього "кучмізму", тобто із 1994 року чисельність населення України неухильно скорочується на 300-400 тис. осіб щорічно. Так само, достеменно відомо, що кількість виборців в Україні протягом 1998 – 2007 років становить незмінно 37,5 млн. осіб, відхиляючись в той чи інший бік не більше як на 100-150 тис.

Зрозуміло, що в окремо взятих регіонах протягом певного періоду і справді може спостерігатись така ситуація, коли на тлі загального незначного скорочення чисельності населення може відбуватися незначне зростання кількості виборців - за умови, якщо в той період часу, коли народжувались особи, які нині досягають 18-річного віку, народжуваність була істотно вищою, ніж тепер; тобто, іншими словами, когорта 18-річних в поточному році перевищує когорту померлих, тоді як кількість новонароджених менша, ніж кількість померлих.

Зокрема, така ситуація і справді характерна для частини областей Західної України, де ще у 80-ті роки народжуваність була значно вищою за теперішню.

Водночас, я так само, як і багато інших дослідників дивувався і продовжую дивуватися: як так відбувається, що навіть у тих регіонах України, де скорочення населення почалося ще у 70-80-ті роки, а нині депопуляція там набула таких масштабів, що на одного народженого припадає до трьох померлих, кількість виборців, тим не менше, залишається практично незмінною, а в необхідні виборчі періоди може навіть і зростати?

Наприклад, іще за часів головування у ЦВК пана Рябця, кількість виборців між І і ІІ турами президентських виборів 1999 року зросла майже на 200 тисяч, зокрема в одній лише Донецькій області – на 60 тисяч.

Чи пам'ятає хто, як звали тодішнього голову адміністрації цього регіону? Якщо ні, то нагадаємо – так само, як і сьогоднішнього прем'єр-міністра.

Для прикладу наведемо таблицю, в якій вказана чисельність населення.

В млн., але не на початок року, а якраз на момент проведення виборів, як правило, на 1 квітня – для парламентських виборів і на 1 листопада – для президентських. (Інформація за даними Держкомстату), та кількість виборців (за даними ЦВК).

Бачимо, що на тлі того, як за останні майже повні 10 років чисельність населення скоротилась на 4 млн., кількість виборців не просто не зменшилась, а навіть дещо зросла. Як то кажуть, "чим сильніше ви збрешете, тим швидше вам повірять".

Якщо припустити, що цифри, які наведені в обох рядках таблиці є вірними, то це означає, що кожного року в Україні помирає рівно стільки виборців старшого віку, скільки молодих людей досягає виборчого віку. Решта ж померлих - приблизно половина від усієї кількості – припадає на населення, що не досягло виборчого віку.

Насправді ж це означає, що в нашій державі, так само як і в безсмертному романі нашого земляка Гоголя стоїть на обліку в місцевих органах влади чимало "мертвих душ", але й найсміливіша фантазія не могла намалювати Миколі Васильовичу такі масштаби – щонайменше 3 мільйони осіб.

Між іншим, за дивним збігом обставин, саме на таку величину змінилось співвідношення голосів, поданих за кандидатів у президенти Ющенка і Януковича під час переголосування ІІ туру президентських виборів, при цьому не так багато додалося Віктору Андрійовичу (якихось 800 тис. голосів), як багато пропало у Віктора Федоровича (цілих 2,2 млн.).

Може якраз саме тут, як казав перший і останній президент СССР, "собака порилась".

Складається враження, що інформація про реальну кількість виборців в Україні відноситься до числа найважливіших державних таємниць, бо є свого роду "таємною зброєю" масового голосування за необхідні партії та блоки.

Використовувати цю зброю може лише вузьке коло посвячених у владу адептів, які й вирішують, де, як і коли можна застосувати її "на користь суспільству". Зважаючи на те, що наразі у таємницю посвячені, щонайменше, три суб'єкти, зброю доводиться застосовувати вибірково (в місцях тотального контролю) і лімітовано.

Автор готовий повірити у чесні вибори тоді, коли всі цифри "гратимуть", а кількість виборців якось корелюватиметься із кількістю населення.

Віктор Шишацький, доцент, КНУ ім. Тараса Шевченка



powered by lun.ua
Головне на Українській правді