Так проти кого ж воював Шухевич у Білорусі?

254 перегляди
Сергій Грабовський, для УП
Вівторок, 13 листопада 2007, 15:27
Можна не сумніватися: під час візиту президента Віктора Ющенка до Ізраїлю криків з приводу офіційного вшанування "фашиста Шухевича" вистачатиме.

Як у пресі та під час прес-конференцій, так, цілком можливо, і під час офіційних заходів, скажімо, попередньо запланованого програмою цього візиту виступу у Кнесеті.

Хоча насправді, звісно, головний командир УПА і його сподвижники навряд чи більші "колаборанти", ніж, скажімо, керівники юденратів (органів єврейського самоврядування) на окупованій нацистами території, і не більші "фашисти", ніж голлісти часів французького Опору, але напрацьовані стереотипи стосовно українського націоналізму діяли і будуть діяти – і не лише в Ізраїлі – ще впродовж тривалого часу.

Тим більше, що їх активно підживлюють деякі "дослідники" та журналісти з України, які в фабрикації нісенітниць давно перевершили барона Мюнхгаузена і всіх його ідейних нащадків.

Щоправда, критику ці "дослідники" оперативно зважають, хоч і дуже своєрідно. Так, вони спершу "присвоїли" Роману Шухевичу звання "капітана СС", але після того, як їм нагадали, що таке звання не існувало, вони одразу "перерядили" його на "гауптштурмфюрера".

І пішла гуляти чергова дурниця сторінками газет та Інтернет-сайтами, включно із офіційним сайтом Партії регіонів - можна припустити, якраз із розрахунку на те, що цей текст прочитають і в Ізраїлі.

При цьому автори "історичної довідки" виявили просто-таки катастрофічне незнання теорії та практики нацизму: щоб стати 1942 року офіцером СС, треба було довести чистоту своєї арійської крові щонайменше з кінця XVIII століття!

Це вже десь із 1944 року можна було до "чорного ордену" нацистів потрапити і без купи довідок, бо смажені півники дзьобнули Третій Райх туди, куди треба, але ж Шухевичу приписують не лише "залізний хрест", а і наявність СС-івського звання саме в 1942 році…

Так от: саме про 1942 рік і піде мова. Про службу українських націоналістів із розформованих легіонів "Роланд" та "Нахтіґаль" у 201-му поліцейському батальйоні, який ніс службу на території Білорусі.

Адже саме з цим періодом життєвого шляху головного командира УПА пов'язано чимало міфів, які виникли не тільки внаслідок їхнього продукування добре оплачуваними "контрпропагандистами" різного штибу, як у минулому, так і зараз, а й у результаті банального незнання широким загалом історичних фактів.

Слово білоруським дослідникам:

"201-батальон охранной полиции был сформирован во Франкфурте из оставшихся добровольцев после расформирования батальонов Nachtigal и Roland. Батальон возглавил майор Е. Побигущий. Формирование состояло из четырех сотен (рот), командирами которых были сотник Шухевич, сотник Бригидер, поручник Сидор и поручник Павлик. Связь с германским командованием осуществлял офицер полиции Моху.

Добровольцы 1 декабря 1941 года подписали контракт сроком на 1 год. 16 марта 1942 года был получен приказ о выступлении на Восток, и уже через 3 дня, получив полевые кухни, боеприпасы и номер полевой почты, батальон выехал в Белоруссию, где сменил латышский батальон, переводимый на Украину. Украинцев причислили к 201-й охранной дивизии.

Основной задачей части было обеспечение охраной путей сообщения в треугольнике Могилев-Витебск-Лепель, где действовало большое количество советских партизан.

Разбросанный по двенадцати точкам, батальон получил для охраны территорию в 2400 кв. км. Вторая сотня (рота) Бригидера была выделена для охраны штаба в Боровках. После завершения контракта,1 декабря 1942 года, весь личный состав отказался от его продления.

Батальон был переведен в Могилев и расформирован 6 января 1943 года. Все украинцы были отправлены во Львов, где им было объявлено о формировании в Люблине новой части. За отвагу, проявленную в боях на территории Белоруссии, офицеры батальона Брилинский (поручник), Малый и Герцык (чотари) были отмечены германскими наградами".

Як бачимо, згадки про будь-які німецькі нагороди у сув'язі з Шухевичем немає. Так само, як і про "звірства" і "сотні спалених сіл та хуторів".

До цього можна додати, що 201 дивізія перебувала у складі 3-ї танкової армії, тобто Вермахту. Цікаво, втім, що зараз сайт, на якому був опублікований цей текст, - а саме – з відомих тільки громадянам Лукашенколенду причин не працює…

От тільки щодо "великої кількості партизан…" Пармен Посохов, який позиціонує себе як "незалежний дослідник", пише: "…В начале 1942 года партизанское движение Белоруссии в основном представляли, во-первых, окруженцы и бывшие военнопленные, во-вторых, диверсионные группы НКВД вроде Заслоновской, и, в-третьих, группы разведуправления Генштаба типа Линьковской, заброшенной поначалу в соседний с Лепельским Чашниковский район. Местное население пошло в лес, начиная со второй половины 1942 года, а массовый характер это приняло в 1943 году".

Теза ця цінна тим, що Посохов налаштований не лише проти українського націоналізму, а і, схоже, проти українців як таких. Власне, про відсутність серйозного народного партизанського руху та бойових дій між "справжніми" партизанами (а не розвідниками й диверсантами НКВД) та поліцією й частинами Вермахту до 1943 року говорять майже всі серйозні дослідники.

Що ж стосується 201-го батальйону, то науковці і публіцисти з діаметрально протилежними ідеологічними поглядами сходяться на тому, що він не рвався у бій, часом ішов на домовленості про нейтралітет з партизанами (це робив, зокрема, і Шухевич), хоча, безумовно, були й бойові зіткнення та жертви з обох боків.

Проте чи кидає участь у таких боях апріорі якусь тінь на Шухевича та інших вояків 201-го батальйону?

Досі більшість українських громадян за інерцією бачить радянських партизан народними месниками і захисниками народу від ворожої навали. Дійсність була незрівнянно складніша і жорстокіша за ці уявлення.

Як в Україні, так і в Білорусі. Ось красномовний фрагмент спеціальної інструкції, розробленої Центральним штабом партизанського руху і присвяченої боротьбі з проникненням до партизанських загонів нацистських агентів:

"10 августа 1943 года командир Осиповичского партизанского соединения Королев докладывал в Москву: "В последнее время гестапо использует евреев в целях шпионажа. Так, при Минском и Борисовском гестапо были открыты 9-месячные курсы для евреев.

Шпионы рассылались по квартирам в городе и засылались в партизанские отряды, последние снабжались отравляющими веществами для отравления партизан и командиров.

В Минской зоне был разоблачен целый ряд таких шпионов". Ось таке твердження. І висновок, він же – вказівка для партизан: "Для забрасывания в партизанские отряды в качестве разведчиков немцы используют евреев, надеясь на то, что партизаны, зная, что немцы евреев жестоко преследуют, будут оказывать им больше доверия..."

Уявіть тепер, яка доля у світлі цієї інструкції чекала на нещасних євреїв, котрим вдавалося втекти з концтаборів та ґетто і добратися до партизанів?

А тим часом головна "основа" таких "цінних вказівок" - тупа шпигуноманія, яка панувала в усіх радянських структурах як до війни, так і після неї, а особливо – під час війни.

І хоча ця інструкція датована 1943 роком, але нема підстав вважати, що роком раніше радянські партизани були налаштовані інакше; власне, враховуючи загальну військово-політичну ситуацію, вони мусили ще більш недовірливо ставитися і до євреїв, і до власної тіні…

Тепер другий сюжет, пов'язаний із радянськими партизанами в Білорусі. Він також датований 1943 роком, та знов-таки, така практика була й раніше.

Йдеться про те, що тактика "випаленої землі" була проголошена Сталіним 3 липня 1941 року й у широкому масштабі вперше застосована у битві під Москвою наприкінці цього ж року, коли численні диверсійні групи палили у німецькому тилу російські села разом із їхніми мешканцями, а німецькі війська нерідко захищали селян від паліїв, одним із яких, до речі, була й Зоя Космодем'янська…

У наступні роки радянські партизани і на території Білорусі, і на території України не раз палили "поліцайські" села, а поліцаї – "партизанські".

Часом це виливалося у страхітливі гекатомби, одну з яких описав у книзі "Кровь и пепел Дражна" білоруський краєзнавець Віктор Хурсик. Ось фрагмент діалогу автора книги з одним із уцілілих мешканців села, котрий дожив до наших часів:

"Выстрелы разбудили нас около четырех утра 14 апреля 1943 года. Мама кричала: "Дзетко, гарым!" Голые выскочили на двор, смотрим: все хаты горят, стрельба, крики…

Мы побежали спасаться на огород, а мама вернулась в дом, хотела что-то вынести. Соломенная крыша хаты к тому времени уже пылала. Я лежал, не двигался, долго не возвращалась мама.

Повернулся, а ее человек десять, даже женщины, колют штыками, кричат: "Получай, сволочь фашистская!" Видел, как ей перерезали горло. - Старик снова сделал паузу, его глаза были опустошены, казалось, Николай Иванович снова переживал те ужасные минуты. - Катя, сестра моя, вскочила, просила: "Не стреляйте!", достала комсомольский билет.

До войны она была пионервожатой, убежденной коммунисткой. Билет и партийное удостоверение отца во время оккупации зашила в пальто и носила с собой. Но высокий партизан, в кожаных сапогах, обмундировании начал целиться в Катю. Я закричал: "Дзядзечка, не забевайце маю сястру!"

Но раздался выстрел. Пальто сестры вмиг набрякло кровью. Она умерла на моих руках. Я навсегда запомнил лицо убийцы.

Помню, как я отползал. Смотрю, соседку Феклу Субцельную вместе с малюткой-дочкой три партизана живьем бросили в огонь. Свою кроху тетка Фекла держала на руках. Дальше, у дверей пылающей хаты, лежала старушка Гриневичиха, обгоревшая, в крови…

…Позже мы узнали, что ни одного полицая партизаны не застрелили. Дома, которые находились за их укреплениями, тоже уцелели. В деревню приехали гитлеровцы, оказали пострадавшим медицинскую помощь, кого-то отвезли в госпиталь, в Старые Дороги".

Ось таку "операцію" провели радянські партизани загону імені Кутузова, яким командував Ізраїль Лапідус. Персонаж з розряду тих, хто, як і Лазар Каганович, патетично наголошував: "Я не єврей, я більшовик!" То ж чи мали моральне право українські націоналісти воювати з такими партизанами?

…Звичайно, серед радянських партизанів і серед ОУНівців були різні люди. Звичайно, не можна представляти вояків УПА і їхніх командирів янголами – як казав останній головний командир повстанців Василь Кук, "нас убивали і ми убивали".

Моя мета – не "виправдати" Романа Шухевича - зрештою, його програмні політичні принципи, зафіксовані рішеннями ІІІ ВЗУНу, сьогодні втілені в Конституції України, а більшовицькі ідеологеми – викинуті на смітник, а показати неймовірну складність історії і ницість т. зв. "контрпропагандистів", вітчизняних чи зарубіжних.

І закликати політиків та журналістів, у тому числі ізраїльських, не спокушатися простими рішеннями щодо "українських фашистів"…

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників



powered by lun.ua
Пилорами, контрабанда, зниклий аеродром. Чим живе мала батьківщина прем'єра Гончарука
Розрядка 2.0
Шантаж на тлі виборів: чому розмова з Зеленським може привести до імпічменту Трампа
Смартфон Mi A3 від Xiaomi: переваги і недоліки нового бюджетного гаджету
Усі публікації