За ширмою пропорційності, або Чому тигр ніколи не буде їсти моркву?

П'ятниця, 16 листопада 2007, 17:24

"Руководящей и направляющей силой советского общества, ядром его политической системы, государственных и общественных организаций является Коммунистическая партия Советского Союза. КПСС существует для народа и служит народу. Вооруженная марксистско-ленинским учением, Коммунистическая партия определяет генеральную перспективу развития общества, линию внутренней и внешней политики СССР, руководит великой созидательной деятельностью советского народа, придает планомерный, научно обоснованный характер его борьбе за победу коммунизма. Все партийные организации действуют в рамках Конституции СССР".
Стаття 6. Конституція СРСР від 7 жовтня 1979 року

Більше 17 років тому III з'їзд народних депутатів Союзу Радянських Соціалістичних Республік скасував горезвісну 6-у статтю Конституції СРСР, яка передбачала владну монополію КПРС у політичній системі.

Цей крок означав не тільки можливість появи поряд з "керівною та спрямовуючою" інших політичних організацій, але також і можливість для цих організацій, за допомогою участі в конкурентних виборах, претендувати на свій наділ у владі.

З того часу більшість країн колишнього соцтабору відмовилася від принципів "народної демократії" на користь принципів "демократії ліберальної". Але, як відомо, "краса нашого життя – у теорії". Проте, не тільки нашій.

Волею долі трапилось так, що в Україні та Польщі майже одночасно пройшли позачергові парламентські вибори. Природно, сам факт такого хронологічного збігу мало про що говорить і, звичайно ж, зовсім нічого не пояснює. Проте, підштовхуючи до деяких міркувань з цього приводу, він все ж таки мимоволі провокує пошук порівнянь.

Незважаючи на те, що Республіка Польща належить до Європейського Союзу та Шенгену, при уважнішому і пильнішому розгляді виявляється, що і в українських, і в польських виборів, які пройшли 30 вересня і 21 жовтня 2007 року відповідно, є чимало спільного.

Судіть самі.

По-перше, позачергові вибори "гримнули" у першій половині каденції роботи національних парламентів.

По-друге, причини, які до них призвели, ховаються в безконтрольності національних "партійних еліт" і, як результат, породжених цією безконтрольністю небачених раніше масштабів корупції.

По-третє, за попередніми звітами авторитетних міжнародних організацій позачергові вибори в двох країнах відповідали загальноприйнятим демократичним вимогам і нормам.

Виходячи з цих паралелей, виникає, на наш погляд, цілком закономірне й обгрунтоване питання: чи зникли після проведених виборів ті передумови й обставини, які ці вибори, власне, і спровокували?

Відповідь саме на це питання є критично важливою, зокрема, для України: деякі політики вже сьогодні говорять про те, що вересневі вибори мають усі шанси стати не останніми достроковими.

Той же Володимир Литвин, рясні коментарі та прогнози якого останнім часом буквально бомбардують вітчизняний інформпростір, з гідною пророка відвертістю говорить, що "ми вступили в смугу дострокових виборів".

Та й у Польщі не все так гладко. Заяви лідерів Громадської Платформи (ГП) – переможця останніх виборів, про те, що протягом наступних чотирьох років їй ніщо не заважатиме спокійно керувати країною, варто сприймати з часткою виправданого скептицизму. Адже рівно два роки тому, коли перемогу одержала партія Право і Справедливість, то її лідер, Ярослав Качинський, також запевняв усіх, що ПІС не тільки протримається при владі всю парламентську каденцію, але і після наступних виборів надалі залишиться провладною партією.

Для того, щоб розібратися в поставленому питанні, необхідно звернути увагу на ще одну схожість між виборами в Україні та Польщі, а саме – на ті виборчі процедури, за допомогою яких формуються українська Рада та польський Сейм.

Якщо по черзі порівнювати елементи виборчих систем двох країн, то легко прийти до помилкового висновку, що не так вже й багато між ними спільного.

По-перше, кількість і величина виборчих округів: в Україні – один загальнодержавний округ, в якому обираються всі 450 народних депутатів; у Польщі – 41 регіональний виборчий округ, величина яких до того ж істотно варіюється – від 7 до 19 депутатських мандатів.

По-друге, форма бюлетеня: в Україні – дозволяє голосувати винятково за партійний список кандидатів в цілому; в Польщі – є можливість поставити відмітку навпроти конкретного кандидата.

По-третє, обчислення співвідношення між кількістю голосів виборців, які віддали за ту або іншу партію або блок та кількістю депутатських мандатів, які виділені цій же партії або блоку проводиться за різними формулами: в Україні – за Харе, у Польщі – за Д’Ондтом.

По-четверте, величина виборчого бар'єру також істотно варіюється: в Україні – 3% незалежно від того, чи партія, чи блок; У Польщі – 5% для політичних партій і 8% для їхніх блоків.

Утім, не дивлячись на такі очевидні відмінності, є одна схожість, яка зближує, навіть, можна сказати, зріднює українську та польську виборчі системи. А саме – їхня приналежність до родини пропорційних, що на практиці ставить у главу політичного столу ті псевдодемократичні структури, які у нас помилково прийнято вважати політичними партіями.

Довгий досвід Польщі і не настільки довгий, проте, яскравий та багато в чому повчальний досвід України продемонстрував, що при пропорційній виборчій системі тільки "партії" можуть реально претендувати на представництво у владі.

Слово партії в даному випадку взято в лапки навмисно, тому що ті організації, які в Україні та Польщі претендують на цю назву, з демократичної перспективи досить далекі від справжнього її змісту як за формою, так і за змістом.

Якість здійснюваного ними "представництва" говорить сама за себе: постійні сварки, корупційні скандали, взаємні звинувачення, як між суперниками, так і союзниками…– все це до болю знайоме не тільки українцям, але і полякам.

А от що не так добре знайоме широкій громадськості та що ретельніше приховується "партіями", так це процес укомплектування списків кандидатів у депутати: ні прозорості, ні гласності, ні критеріїв – суцільна terra incognita.

Але, навіть не володіючи секретом "формули", за якою складаються партійні списки, не важко передбачити характер тих взаємозв'язків, які виникають у трикутнику "партійний лідер – кандидат – виборець".

І в Україні, і в Польщі від останньої ланки цього ланцюга в процесі попереднього "кастингу" залежить набагато менше, ніж від першого.

Громадянам, по суті, лишається вибирати з тих, кого вже відібрали. Таким чином, "народні депутати" усвідомлюють, що своїм представницьким мандатом вони зобов'язані не громадянам, а, в першу чергу, тим, хто помістив їх у прохідній частині партійного списку.

Хоча слід зауважити, що таке усвідомлення далеко не завжди конвертується в слухняність і готовність підкоритися партійній дисципліні та волі лідера.

Як помітила Юлія Тимошенко в одному з нещодавніх ефірів, у фракції збираються "різні люди" та ручатися за кожного неможливо. Дозволимо собі лише одне зауваження з цього приводу: люди,_за_яких_неможливо_ручатися, у фракціях "збираються" не самі по собі або волею сліпого випадку, а завдяки цілком конкретним причинам, зобов'язанням і домовленостям.

І незалежно від того, хто цих людей "рекомендував" на депутатство, всю повноту відповідальності за їх наступну поведінку в стінах законодавчого збору повинен нести той, хто їх туди "провів".

Звичайно, не можна сказати, що політики обох країн сприймають цю ситуацію як цілком природну. Чи то для очищення власної совісті, чи то в силу раптового бажання пограти в демократів, той же Юрій Луценко та Володимир Литвин не один раз висловлювалися за перехід до системи виборів в одномандатних виборчих округах.

Володимир Михайлович, який віртуозно еквілібрував на межі прохідного бар'єру, в одному з передвиборчих ефірів сказав: "Коли людям кажеш, що цю систему потрібно змінити, то оплесків значно більше, за будь-які розмови про соціальні ініціативи тощо".

Чесно кажучи, хотілося б вірити, що сьогодні це питання відсунули вбік тільки через об'єктивні труднощі, які виникли в процесі коаліційних переговорів. І що, як тільки все вирішиться, в Раді в решті решт буде зареєстровано обіцяний Володимиром Литвином законопроект, який передбачає перехід до мажоритарної виборчої системи.

Адже головне почати, а там, може, і Юрій Луценко активно підключиться до лобіювання цього питання. Але, виходячи з тієї мудрості, що немає нічого нового під Сонцем, у тому числі і політичним, звернемося до досвіду Польщі, ситуація, якої в цьому контексті цікавіша, красномовніша, більш визначена.

У березні 2004 року політична партія Громадська Платформа, яка на позачергових парламентських виборах набрала 41,5% голосів виборців і зараз активно веде коаліційні переговори з Польською Селянською Партією, ініціювала референдум під гаслом "4 ТАК".

Лідери ГП запропонували полякам змінити виборчу систему, скасувати верхню палату парламенту – Сенат, наполовину зменшити кількісний склад нижньої палати – Сейму, а також скасувати депутатську недоторканність.

Суть потенційної реформи виборчої системи, яка була головною фішкою ініційованого референдуму, полягала в переході до виборів на основі одномандатних виборчих округів.

Проте після того, як було зібрано більше 700 000 підписів на підтримку референдуму, очолювана Дональдом Туском партія, почала раптово зменшувати оберти.

Незабаром виявилося, що вона просто використовувала популярну, успішну у поляків тему всього лише з метою підняття передвиборчого рейтингу, не більше. Пізніше ця ідея перманентно озвучувалася політиками з ГП, але вже обережніше та не так голосно.

Показовою в цьому випадку є остання виборча кампанія Громадської Платформи, в якій ідея одномандатних виборчих округів майже не була присутня. Цікаво інше, а саме – поведінка на цьому тлі партій-конкурентів. Логіка речей припускала, що ці партії, спостерігаючи за переможною виборчою ходою ГП, повинні були б її будь-яким чином, що називається, "гасити".

І кращого приводу показати Дональда Туска політиком, який не здатний реалізувати обіцяне, варто було б ще пошукати.

Мовляв, обіцяв референдум і виборчу реформу, а в результаті покинув все на половині шляху, не довівши до будь-якого розумного завершення. Але, чомусь, у політичних суперників, навіть таких затятих як Право і Справедливість, у процесі виборчої кампанії зовсім відмовила або пам'ять, або жага перемоги.

Ніхто навіть не звинуватив пана Туска не те що в марнослів'ї, а навіть у неретельності. Напрошується нехитрий висновок, що для всіх політичних партій перемога Громадської Платформи виявилася прийнятнішою, ніж черговий сплеск дискусії про одномандатні виборчі округи. Тому, зрештою, вони "вибачили" Дональду Туску його необережні ігри з небезпечними речами.

Крім того, потенційний партнер по коаліції Польська Селянська Партія організувала для Громадської Платформи, так би мовити, "прикриття при відступі". Так, достеменно відомо, що в ході переговорного процесу по створенню коаліції КПК забажала від ГП відмовитися від ідеї зміни виборчої системи.

Черговий раз не реалізувавши свою обіцянку, Дональд Туск тепер не тільки зможе перекласти відповідальність за свою непослідовність на плечі співкоаліціанта, але й у будь-який влучний момент знову підняти на свої штандарти гасло одномандатних виборчих округів.

Очевидно, що політичні партії в Польщі, реально відчувши можливість упустити монопольний статус у процесі формування влади, будь-яким чином протистоять радикальній виборчій реформі.

Іншими словами, образно кажучи, "тигр ніколи не буде їсти моркву". Він може говорити про те, яка вона красива, смачна, солодка etc., описуючи її переваги як овоча, поки перед ним не з'явиться реальна можливість її спробувати. Тоді, будьте певні, тигр нею напевно не скористається.

В іншому випадку це суперечило б самій природі. Так само політичні партії, говорячи про одномандатні виборчі округи та вихваляючи їх на всі лади, коли справа дійде до реалізації, завжди будуть шукати шляхи "вивернутися". Тому що, погодьтеся, неприродно та нерозумно було б пиляти сук, на якому так зручно сидиться.

P.S. 16 листопада 2007 року в Польщі було приведено до присяги коаліційний уряд, створений Громадянською Платформою та Польською Селянською Партією.

Назар Бойко, Jerzy Przystawa, спеціально для УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді