Соцпартія. Перезавантаження не відбулося

Для будь-якого політика поразка на виборах – дуже образлива подія. Для політичної сили, яка знаходиться в українському парламенті з перших днів його створення – вдвічі.

Після такого удару люди готові на все – піти в монастир, запити, накласти на себе руки.

В основному, щоправда, обмежуються мемуарами та ностальгічними походами під купол Ради - благо "вічне" посвідчення дозволяє відвідувати кулуари - у таємній надії знову опинитися в обоймі.

Ну що ж, кому як пощастить...

Як видалити вірус?

Особисто я особливих мук не відчуваю. Може, тому що за два роки не встиг "прирости" до крісла, а може, тому що впевнений – кожній партії потрібно пережити поразку.

Якщо після важкого нокауту вона знову встане на ноги, виходить, роки витрачені не даремно. Питання тільки в тому, чи зможе вона об'єктивно розібратися в причинах поразки, усунути "глюк" системи – якщо підвисає комп'ютер, нічого не залишається, як перезавантажити його.

Хоча я не впевнений, що у випадку із Соцпартією вистачить одного натискання кнопки "Reset" - швидше за все, доведеться видаляти вірус. Можливо, деяким з моїх партійних товаришів такі алегорії здадуться образливими, але я не буду звертати на них увагу.

По-перше, тому що багато в чому завдяки їм СПУ і програла вибори.

А по-друге, вважаю, що як член партії з десятирічним стажем я маю право говорити так. Тим паче, що я не пов'язаний сьогодні ні депутатським статусом, ні внутріпартійними посадами.

І тому можу адекватно оцінити не тільки причини поразки Соцпартії на виборах, але і спрогнозувати її майбутнє. Нічого не соромлячись і називаючи конкретні прізвища.

Споконвічне питання

Отже, найголовніше питання сформульоване за Чернишевським – хто винен і що робити?

Насамперед, скажу, що в цій статті не буду писати ні слова про фальсифікації на виборах, ні про "поганих дядьків з вулиці Банкової", які не допустили соціалістів до Верховної Ради.

Адже це вже озвучувалося неодноразово моїми колегами, а виборцеві нецікаво – ті, хто голосували за БЮТ впевнені, що фальсифікації були тільки з боку Януковича, а регіонали знають, як "голосували" мертві душі на Заході. Та після бійки кулаками не махають.

Важливо не те, скільки сотих відсотка не вистачило Соціалістичній партії для подолання бар'єра, а те, чому не вистачило. Зрештою, що це за партія, яка бідкається – от якби, та якби?! Навіть, якби СПУ набрала 3,5 %, цей результат інакше як поразкою назвати було б неможливо. Самі винні.

Адже якщо проаналізувати дані ЦВК, усі відсотки соціалістів, по суті, мають два джерела – Маріуполь та прилеглі до нього райони, в яких голосували не за Соцпартію, а за Володимира Бойка, й Одеська область, по якій дуже авторитетний Василь Цушко. В усіх інших регіонах – жирний мінус.

Так, результати виборів шокували партію. Незважаючи на те, що до останнього моменту всі вірили в генія Мороза, деякі схильні звинувачувати в провалі саме Сан Санича.

Без сумніву, тут є його провина. Але не стільки в тому, що повів партію в антикризову коаліцію - хоча, тоді багато хто, і я в їх числі, наполягали, що цей крок може стати нищівним для СПУ, а в тому, що пропустив момент, коли партія не витримала іспити владою.

Та заради справедливості, варто сказати, що почалося це одразу після Майдану, коли всупереч домовленостям і квотам, за одну ніч, кулуарно, Луценко став міністром внутрішніх справ - усе можуть королі, особливо, якщо вони шоколадні, а Олександр Барановський очолив аграрне відомство.

Мороз винен в тому, що ми програли все, що могли – інформаційну війну з БЮТ і "Нашою Україною", стабільний сільський електорат (привіт Івану Сподаренку з його "Сільськими вістями", які спочатку активно підтримували коаліцію, а пізніше пішли в НУНС).

Що ми настільки загубилися в коаліції, що багато виборців почали вважати нас додатком Партії Регіонів, провели бездарну виборчу кампанію.

Але є одна істотна різниця – це помилки самовпевненого полководця, але ніяк не "зрадника", як його репрезентували в ЗМІ.

300 мільйонів і спікерське крісло

Звичайно, все почалося з обрання Мороза спікером. По суті, цей день став оголошенням війни. Противники СПУ, зрозумівши нарешті те, що "розвели" не вони, а їх, стали вести вогонь на ураження. Стріляли влучно, наклеївши ярлик Іуди.

Замість активних дій соціалісти грали у войнушки, вважаючи, що до наступних виборів буде ще купа часу для відбілювання іміджу.

Пам’ятаєте, як у дитинстві ми всі бігали з пластмасовими пістолетами та кричали на все горло: "Піф-паф! Ти убитий!"? Так само виглядала й інформаційна кампанія СПУ – у той час, коли всі партії збирали гроші на "джинсу" у ЗМІ, соціалісти гралися в принципових.

Як виявилося – даремно. Люди охоче повірили в 300 мільйонів, хоча особисто я дотепер не розумію – де тут логіка? Сам Мороз повинен був би доплачувати за те, щоб стати головою парламенту, а не навпаки!

Але для багатьох прихильників СПУ такий крок став проблемою. Почали йти (або були деморалізовані) досвідчені кадри. Мабуть, найбільшою втратою став відхід Йосипа Вінського.

Це зараз на партійних зборах стало модно його ганьбити, але тоді, при всій неоднозначності, "залізний Йосип" міг тримати партію в порядку. Думаю, на причинах його відходу зупинятися не варто – він сам неодноразово говорив про це в ЗМІ.

Але є один непублічний момент – Вінський програв внутріпартійну війну з "сірим кардиналом" Ярославом Мендусем. До відомих подій йому якось вдавалося стримувати вплив Мендуся на Мороза - хоча і на виборах 2006 року соціалісти частково працювали за  напрацюваннями цього "креативщика".

Тепер же Ярослав Петрович отримав практично абсолютну владу, яку й почав реалізовувати через Сан Санича.

Мендусь і всі-всі-всі

Якщо називати речі своїми іменами, відбулася проста приватизація (або "мендусинізація" – як кому подобається) СПУ. Доходило до абсурду: на одному вусі Сан Санича "висів" Мендусь, на іншому – Рудьковський. Тепер уже жодне серйозне рішення в партії не проходило без сірого кардинала.

Єдиний, хто міг скласти йому конкуренцію, був Василь Цушко, який став першим секретарем Політради.

Щоправда, після його відходу в міністерство, суперників на внутріпартійній арені в Ярослава Петровича не залишилося.

На ключові посади в СПУ були поставлені "потрібні" люди, які не мають серйозних досягнень, проте володіють незамінною якістю – вмінням в усьому погоджуватися з Морозом і не люблять висовуватися.

Чесно кажучи, мені самому пропонували піти із Соцпартії та навіть обіцяли прохідне місце в списку. Не зміг, тому що вважав, що ці нездорові тенденції можна буде переломити – краще бути "зрадником" в очах помаранчевого електорату, ніж у своїх власних.

Та й залишаюся переконаним соціалістом, а не лібералом. До того ж, сподівався все ж таки на краще майбутнє партії.

Практика показала зворотне – зміни почалися тільки на гірше. Пройшовши вогонь і воду, Соціалістична партія не витримала іспит "мідними трубами". Міністерські крісла, які прилипли до п'ятих точок деяких висуванців СПУ, переважили здоровий глузд.

Давайте реально дивитися на речі: чи вирішував Рудьковський щось у себе в міністерстві?

Особливо, коли в нього забрали порти, авіацію, залізницю, кинувши з панського регіонального плеча лише пошту... Але при цьому він регулярно з’являвся на екранах телевізорів, невдало коментуючи все підряд. І цими коментарями тільки підривав рейтинг СПУ!

Який слід у свідомості виборців залишила Семенюк, окрім приватизації "Криворіжсталі"? А скандал з "Луганськтепловозом" хіба додав Соцпартії авторитету?

Як можуть оцінювати студенти дії міністра освіти Ніколаєнка, який говорить, що хабар при вступі до ВУЗу дають лише дурні абітурієнти, які нічого не вміють?

Чому Компартії вдалося зберегти своє обличчя в очах виборця, перебуваючи в коаліції, а ми цілком розчинилися в обіймах Регіонів?

Так якого чорта, запитується, потрібно було чіплятися за владу?! І коли я говорю журналістам про модернізацію партії та необхідність усунути від керівництва СПУ людей, які її скомпрометували, то маю на увазі, насамперед, цих персон.

Бездарна кампанія

Те, що Соцпартія сьогодні знаходиться в кризі – факт незаперечний. Як і те, що виборча кампанія соціалістів до парламенту не витримує ніякої критики.

Чому вона вийшла такою бездарною, для мене, чесно кажучи, загадка. Адже не дивлячись на те, що начальником штабу був Михайло Мельничук (нині – перший секретар Політради), реально керував нею Ярослав Мендусь – людина досвідчена в медіа-сфері та паблік рілейшенз.

Ну як можна було обрати головним гаслом кампанії фразу "Права та владу місцевим радам" і "сварганити" рекламні ролики, що за  своєю якістю застрягли в дев'яностих роках?

Ми програли на всіх фронтах: не відбили ні однієї інформаційної атаки проти соціалістів і повністю віддали медіа-простір, самі створюючи собі проблеми.

Згадайте "прекрасні" білл-борди з міністрами від СПУ? А особа Василя Цушко на такому рекламному плакаті – чудовий витвір "креативної групи" на чолі з Ярославом Мендусем, після якого голова МВС плюнув на всіх і створив свій, ефективніший, штаб.

Реально підготовка до виборів не велася зовсім, а кампанії, як такої, просто не було. До того ж, коли всі інші сили активно розвертали штаби, керівництво СПУ переконувало свій актив у тому, що ніяких виборів не буде.

Допереконувались. Як то кажуть, з такими друзями і вороги не потрібні.

Та й, дивлячись на дії креативної групи на виборах, мимоволі починаєш замислюватися над тим, чи випадково на останніх етапах виборчої кампанії штаб практично не вів ніяких агітацій проти БЮТ? Чи не такі вже необгрунтовані слухи про "продаж" партії та чи не варто шукати потенційного покупця в цьому напрямку?

Тим більше, що голова медіа-холдінгу Соцпартії Юрій Бутусов зібрався продюсувати фільм за книгою Турчинова, а Ярослав Петрович, до того ж, має тісні контакти з "помаранчевими" – ще з комсомольських часів досить близько знайомий з Іваном Васюником (нині – першим замом Балоги).

І не виключено, що на виборах тісно "радився" і з ним також...

Принаймні, є підозра, що сірий кардинал СПУ через чиновників секретаріату робив усе можливе, щоб прізвище "Цушко" викликало у президента гнівну реакцію.

Тим самим максимально нейтралізуючи чужими руками єдиного з міністрів-соціалістів, який викликав у значної частини виборців (в основному на Півдні та Сході) відносно позитивну реакцію.

Маргінальність або зліт?

Що станеться із Соцпартією далі – питання складне. Відповідь залежить від того, чи зможе вона зробити висновки з поразки – з’їзд 17 листопада повинен був розставити всі крапки над "і".

І розставив - усе залишилося як і раніше, а головні винуватці в провалі партії – на своїх місцях в керівництві. Хоча для всіх давно очевидно – без радикальних змін соціалістів чекає доля Наталії Вітренко.

Тепер утримати за собою ліву, соціал-демократичну нішу буде дуже складно. Але кількість бажаючих уже сьогодні купити бренд СПУ, говорить про те, що ховати її рано. Якщо  хочуть купити, значить він все-таки чогось вартий? Та й хто сказав, що вибори до Верховної Ради будуть аж через 5 років?

Певно, що після цієї статті багато однопартійців накинуться на мене з критикою та скажуть, що я виношу сміття з хати. Відповім, що його вже стало настільки багато, що сміття саме вивалюється назовні з усіх щілин.

Та я не Василь Волга, який пробув у партії ледве більше року, своїми висловленнями зробив максимум можливого, щоб дискредитувати СПУ, а потім нібито претендував на лідерство (хто за нього проголосував би – не зрозуміло) у партії.

Ще раз підкреслюю – право так говорити я заробив десятьма роками перебування в рядах соціалістів і своєю роботою на партію протягом усіх цих років. І не переживаю з приводу того, що не обійму більше ніяких посад від партії, та й без парламентського крісла я не пропаду. Зрештою, є багато інших, цікавіших, сфер діяльності.

Справа не в цьому. А в тому, що без модернізації СПУ закінчить своє політичне життя безславно. Але у випадку проведення необхідних змін, Соцпартія й у парламенті, і в уряді буде. Її треба тільки перезавантажити.

Євген Філіндаш, соціаліст, директор Центра соціальної аналітики "Лівий погляд"