Що робити зі столицею?
Найбільша за чисельністю населення столична агломерація концентрує максимальні загрози та ризики для людей, які тут проживають. Головною небезпекою є швидко прогресуюча стагнація міської інфраструктури, що накладається на посилення навантажень на неї через механічне збільшення кількості населення.
Видимими наслідками такої ситуації є щоденні транспортні затори та аварії у мережах тепло і водопостачання. Менш помітні проблеми нестачі місць у школах, дитячих садках, лікарнях інших закладах відповідальних за якість життєзабезпечення.
Рівень зношеності газового обладнання столиці межує з небезпеками виникнення катастроф, подібних до нещодавнього вибуху у дніпропетровському будинку. Ще менш відомо широкому загалу про вичерпаність потужностей міських сміттєзвалищ та сміттєперероблюючих заводів – Київ інтенсивно забруднює природнє середовище своїх околиць.
Єдиний каналізаційний колектор, що збирає фекальні стоки київського правобережжя і перекачує їх під Дніпром між Південним і Залізничним мостами, кожного дня загрожує проривом. Наслідком цього буде те, що кияни своїм високостатусним столичним лайном зіпсують (sic!) Дніпро до самого Херсону. Ото вже буде справжній "український прорив"!
Столиця несе загрозу собі і країні: "Urbi et orbi"– місту і світу , по-київськи.
Чому інфраструктурна деградація міста набула незворотного характеру?
Киянам багато в чому поталанило. У важкі дев’яності у столиці не завмирала ділова активність. Тут було більше роботи і грошей. Завжди у домівках була гаряча вода і, навіть, працювали ліфти.
Міський бюджет виконується із профіцитом усі роки незалежності. Та економічна привабливість мала і зворотний бік.
Концентрація капіталу потягла за собою подорожчання київської нерухомості та бум житлового будівництва. Водночас до влади в Україні і столиці прийшли Кучма і Омельченко. Почалася їхня плідна співпраця.
Спочатку по дрібницях: реконструкція палацу "Україна", Київської Національної філармонії, Центрального залізничного вокзалу...
Володіючи найбільшим в країні фінансовим ресурсом на квадратний метр території, міська влада віддавала перевагу косметичним проектам - заміні асфальту на тротуарах плиткою, встановленню пам’ятників чи заміні історичного зображення міського гербу.
Тим часом дуже дорога міська земля віддавалася під забудову житлом та торговельно-офісними і розважальними центрами без відшкодування місту її ринкової вартості. Для Києва це обернулося десятком втрачених для розвитку років.
Новобудови "підсаджуються" на стару інфраструктуру та займають місця, потрібні для будівництва транспортних розв’язок, паркінгів, шкіл, поліклінік і т.п.
Це - подвійний інфраструктурний злочин: виснажується наявна інфраструктура і не отримуються належні кошти для її випереджаючого планування та розвитку, а також займаються площі, де слід було б розмістити необхідні для функціонування міста об’єкти.
Чого варта лише передача земельної ділянки на Подолі, запланованої під під'їзні шляхи до Троєщинського мосту, у користування приватній фірмі для будівництва офісного центру.
Мародери від київської бізнес-влади інтенсивно нищать пам’ятки історії, культури, археології та природи. Прикладів безліч.
Але знищення центральної експозиції Музею історії Києва перевищує всі мислимі прояви цинізму влади щодо національної культури – у його приміщення по вулиці Пилипа Орлика 8 в’їхав Верховний Суд України. Експонати, що збиралися майже чверть століття, поховані у дерев’яних ящиках в приміщенні Українського дому.
Ще одна небезпечна тенденція - це розширення мережі ігрового бізнесу. Гастрономи, господарчі крамниці, кав’ярні перетворюються на казино та ігрові зали, що концентрують злочинні прояви та витісняють потрібні киянам заклади.
Інфраструктурний колапс завжди тягне за собою соціальну катастрофу. Тенденції реалізації такого сценарію, закладені попередньою міською владою, прискорюються діями нинішньої.
Якими мають бути першорядні заходи щодо відвернення глобальних загроз для Київської агломерації?
Потрібно здійснити комплексне дослідження міста і прилеглих територій на предмет стану інфраструктури, провести інвентаризацію ризиків, що вона створює, та відповідності якості, доступності та обсягів послуг, що нею надаються, їхній вартості для споживача.
Це стосується не лише традиційних комунальних послуг та транспорту, але і шкіл, лікарень, аптек, ринків і магазинів. Визначивши слабкі ланки та загрози, слід виявити причини їхнього виникнення та перейти до комплексного планування розвитку всіх типів інфраструктур.
Це слід було робити ще в середині дев’яностих, але з приходом до влади Омельченка відповіддю на таку пропозицію завжди було одне: "немає грошей".
Згодом її урізноманітнили ще й справедливим твердженням про відсутність достатньої кількості фахівців – вийшли на пенсію або виїхали за кордон, де і працюють за фахом, набутим в інституті генерального плану міста Києва, Київпроекті та інших науково-дослідних закладах столиці.
Тому доведеться оголошувати міжнародний конкурс на таке дослідження та підготовку нового генерального плану Києва та стратегії його інфраструктурного розвитку, з урахуванням інтересів прилеглих територіальних громад.
Затвердження цих документів, звісно, не може бути лише справою нинішньої міської влади, як через недостатність її законних повноважень так і в силу інтелектуально-моральних якостей. Тим більше, що швидше за все, результатом таких проектно-пошукових робіт буде проект створення нової територіальної одиниці – Великого Києва.
Відповідно, виникне потреба затвердження парламентом нового закону про столицю та нових її меж. Логічним було б доручити підготовку всього обсягу документації спеціальному міністерству інфраструктурного розвитку.
Для цієї установи, що її конче необхідно створити на базі існуючого міністерства архітектури, будівництва та житлово-комунального господарства, – столичний проект міг би стати пілотним, на якому б відпрацювалися стандарти вимог до комплексного інфраструктурного планування територіальних громад.
Фінансування розробки проекту має бути здійснене на паритетних засадах з державного і міського бюджетів, але розпорядником коштів має стати міністерство.
Як варіант: можна здійснити пілотний проект інфраструктуризації невеликого міста, обравши його за конкурсом. Це дасть можливість відпрацювати нормативи інфраструктурного забезпечення та закласти механізми фінансування таких проектів.
Паралельно слід здійснити аудит рішень Київради щодо розбазарювання міських земель і іншої власності, включно з пакетами акцій комунальних підприємств, а також вжити заходів щодо повернення їх у міську власність за прикладом заводу "Криворіжсталь".
І вже на останньому етапі можна буде визначитися законодавчим чином із структурою міської влади та принципами адміністративного поділу столиці.
Існуюча система управлінь КМДА, районний поділ столиці створювалися в інтересах задоволення потреб у прибуткових посадах прихильників мерів, а не з міркувань функціональної доцільності. ЇЇ переформатування з точки зору ефективності та доцільності - це предмет окремого дослідження.
Політичні партії, що сформували міську владу, не мислять категоріями стратегічного розвитку міських інфраструктур. Вони взагалі не мислять, а реалізовують свої хапальницькі рефлекси.
За цих обставин завдання інфраструктурного розвитку Києва доведеться покладати на органи центральної законодавчої та виконавчої влади. Але ж там ті самі партії.
При цьому, комерційні приватні інтереси державних чиновників, високопоставлених партапаратників, народних депутатів у Києві міцно переплетені з такими ж інтересами чиновників, партапаратників, міських депутатів.
Рух по колу – безвихідь. Єдине, на що спромоглися політичні партії що до Києва – оголосити про "добрий намір" провести дострокові вибори міського голови та Київради.
Навіть якщо вийде здійснити це на відносно законних підставах, то якість міської влади, утвореної тими самими партіями, на тих самих засадах із тих самих людей не поліпшиться.
Якщо у парламенті вдасться створити результативну більшість, то її зусилля щодо Києва слід спрямувати не на механічну заміну на дострокових виборах Черновецького на Кличка, чи Луценка, чи Пилипишина, чи Томенка, чи Поживанова, чи Горбаля, або повернення до керівництва столицею Омельченка, а на розробку законодавчої бази нової системи управління Києвом.
На час до набуття чинності такими законопроектами слід запровадити тимчасову схему управління столицею. Київську міську державну адміністрацію має очолити нейтральна компетентна фігура, головним завданням якої стане підтримка функціонування міського господарства та підготовка до проведення міжнародного конкурсу на розробку нового генерального плану Києва та стратегії його розвитку.
Повноваження Київради на цей час слід обмежити лише прийняттям міського бюджету. Обов'язковою умовою має бути звільнення з усіх посад у міській виконавчій владі міста та міських підприємств і організацій депутатів Київради та районних рад.
Надалі норма про неможливість поєднання статусу депутата із роботою в установах, що підпорядковані відповідним радам має бути відновлена у законодавстві.
Необхідною умовою для реалізації такого схематичного плану є консенсус трьох політичних сил - Партії регіонів, НУ-НС та БЮТ. Бажаною є також підтримка блоку Литвина. Всі вони мають фракції у Київраді та складають конституційну більшість парламенту.
Коли комусь так вже не йметься провести дострокові вибори міського голови та ради, то, за умови згоди між цими політичними об’єднаннями, можливе законне усунення Черновецького рішенням Київради. Відповідно до закону, таке рішення має ухвалюватися двома третинами її складу з наступним оголошенням про саморозпуск самої ради.
Звісно, в силу зацікавленості депутатів у збережені існуючого стану речей у Києві цього не відбудеться. Отже, всі "грізні" заяви Юлії Тимошенко, Юрія Луценка та інших щодо зміни влади у столиці мають мінімальні шанси на реалізацію.
 |
Костянтин Матвієнко
